Наслідки “Арабської весни” (2011) для Близького Сходу та Північної Африки: основні ризики та загрози

Стародуб Тетяна Сергіївна,Національна академія державного управління при Президентові України,
доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування,
Київський гуманітарний інститут, доцент кафедри міжнародних відносин,
кандидат політичних наук, старший науковий співробітник
Шановний пане головуючий, шановні учасники міжнародної конференції, дозвольте представити до Вашої уваги українське бачення ризиків та загроз безпеці в регіоні Близького Сходу та Північній Африці внаслідок подій “Арабської весни” 2011 року. Користуючись нагодою, хотіла б передати найщиріші вітання від керівництва Національної академії державного управління при Президентові України, зокрема, від професора Сергія Олександровича Телешуна, голови Українського національного комітету Платформи “Діалог Євразії”, завідувача кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України.

Сучасна регіональна система міжнародних відносин на Близькому Сході та Півночі Африки зазнала кардинальних змін, що обумовлені масовими виступами в кінці 2010 року – на початку 2011 року. Масштабні протести охопили Туніс, Єгипет, Алжир, Йорданію, Ємен, Сирію, Бахрейн та Лівію, а також мали місце прояви незадоволення у Мавританії, Саудівській Аравії, Омані, Судані, Іраку, Кувейті, Лівані, Сомалі, Марокко, Західній Сахарі та Джибуті.
Важливо зауважити, що гострі системні кризи та конфлікти, які відбулись або мають місце сьогодні, не лише в регіоні Близького Сходу та Північної Африки обумовлені перебуванням націй, народів та держав у постійному пошуку нових форм співіснування, реалізації ними політичних, економічних, соціальних, гуманітарних проектів. Саме кризи та громадянські війни провокують структурні зміни як в окремих регіонах, так і в світі в цілому. В цьому контексті слушною є думка С. О. Телешуна, який зазначає, що криза старого світового порядку не є проблемою розвитку цивілізації, проблемою є відсутність моделей поведінки національних держав в нових умовах не завжди стабільної світової політико-економічної системи і прогнозована реакція та дії на світові виклики ХХІ ст. [1].
“Революційна Арабська весна” створила передумови не лише для зміни правлячих режимів, а, отже, трансформацій у політичному ландшафті окремих країн, але і перерозподілу сфер впливу та встановлення нових меж зон геополітичної відповідальності провідних акторів міжнародних відносин в регіоні Близького Сходу та Північної Африки.
Нині у регіоні Близького Сходу та Північної Африки практично відсутні сталі формальні інститути, які б підтримували регіональну стабільність. Події 2011 року, особливо, ситуація в Лівії, довели неефективність існуючих інституціональних структур, зокрема, Ліги арабських держав (ЛАД), у питанні забезпечення безпеки у зазначеному просторі.
З метою стабілізації ситуації у регіоні Близького Сходу та Північної Африки в рамках ЛАД пропонується виробити спільне бачення ризиків та загроз безпеці країн окресленого простору на національному та регіональному/інтеррегіональному рівнях.
Беручи до уваги необхідність врахування Україною подій, які відбулись на Близькому Сході та Півночі Африки в кінці 2010 року – на початку 2011 року, в реалізації близькосхідного напрямку її зовнішньої політики, варто проаналізувати наслідки “Арабської весни”, а також визначити ризики та загрози подій як для регіону, так і для світу в цілому.


Наслідки “Арабської весни” (2011) для країн Близького Сходу та Північної Африки
В жодній країні, яку охопила революційна хвиля, не відбулось зміни суспільно-політичного ладу. Таким чином, говорити, що масові виступи в державах Близького Сходу та Північної Африки є революціями в класичному розумінні цього терміну важко. Побутує думка, що все це більше нагадує стихійні заколоти, повстання, безлади і озброєні зіткнення. Наприклад, зміна президентів в Тунісі та Єгипті не призвела до кардинальних трансформацій суспільно-політичного ладу в цих державах, в Лівії немає чіткої узгодженості серед дій опозиції і навіть не має лідера, який міг би очолити країну, отже, ймовірно подальше загострення ситуації і як наслідок початок затяжної громадянської війни. Тому ейфорія, в якій перебуває лівійський народ після вбивства М. Каддафі, буде не довгою. Варто погодитись з більшістю науковців, які вважать, що у разі затягування політичної кризи та збройного протистояння в Лівії не уникнути повторного військового втручання Заходу у внутрішні справи Тріполі.
В Кувейті, Йорданії, Омані та Алжирі лідери арабських країн розпочали масштабні реформи в усіх сферах суспільного життя, зміни правлячих режимів в цих країнах не відбулось. У Саудівській Аравії та Бахрейні протести були подавлені, в Сирії ситуація продовжується загострюватись. Президент Ємену погодився віддати владу в обмін на особисту недоторканість. Особливо посилились позиції радикальних ісламістських організацій в Єгипті, Сирії, Лівії та Ємені.

Ризики та загрози безпеці в регіоні Близького Сходу та Північній Африці внаслідок подій “Арабської весни” (2011):
(1) Подальше загострення міжкланової боротьби за владу в країнах Північної Африки та Близького Сходу призведе до посилення в найближчій перспективі військової присутності США та союзниць Вашингтону по НАТО – Франції та Німеччини в цьому регіоні з метою так званої “стабілізації” в державах окресленого простору. Нові режими під дипломатичним, військовим, економічним та політичним тиском США/НАТО з урахуванням небезпеки, що зростає, для стабільності країн в цілому будуть вимушені дати згоду на розміщення на територіях своїх держав військових баз США або НАТО. Такий розвиток подій відповідає зовнішньополітичній стратегії США, яка одним із ключових завдань ставить перед собою підкорення Великого Близького Сходу.
(2) Загострення конфлікту інтересів в регіоні Близького Сходу та Північної Африки між ключовими регіональними акторами (Туреччиною, Іраном) та позарегіональними суб’єктами світової політики (США/НАТО, ЄС). Посилення міжкланової боротьби паралельно із постійними зривами переговорів по близькосхідному врегулюванню створює передумови для виникнення в регіоні повномасштабної війни. В цьому зв’язку важливо зазначити, що, за оцінками міжнародних експертів, першу ядерну зброю Іран зможе отримати вже в кінці цього року, і світова спільнота більше не буде в змозі не рахуватись з новою ядерною державою при вирішенні питань регіональної та глобальної безпеки.
(3) Нехтування регіональними механізмами забезпечення безпеки провідними геополітичними потугами світу та ООН, зокрема, баченням ЛАД ситуації на Близькому Сході та у Північній Африці; а також подвійне тлумачення резолюцій РБ ООН позарегіональними акторами, що поставило під сумнів легітимність самих рішень РБ та право на їх реалізацію.
(4) Недосконалість міжнародно-правових норм – система міжнародного права в рамках процесу становлення нового світового порядку потребує кардинальних змін; так, у міжнародному праві немає чіткого визначення права на збройне вторгнення, яке можна піддати сумніву та оскаржити в міжнародних інстанціях, з точки зору законності. В подальшому дві проблеми, які визначатимуть майбутній конструктивний розвиток процесу імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки, − це збройне вторгнення та право держав та блоків на самооборону. Більш того, розширення трактування статті 51 Статуту ООН остаточно закріпило право за ключовими світовими гравцями на дії за межами зони власної геополітичної відповідальності та виправдовування вторгнення на будь-яку територію [2]. Якщо виходити з традиційного розуміння права на самооборону, то надання більш широких повноважень у сфері врегулювання конфліктів регіональним організаціям дозволить розглядати систему регіональної колективної безпеки як засіб реагування на агресію, не залишаючи можливості використання цього права за межами регіону. Проте таке тлумачення не відповідає сучасним геополітичним реаліям та інтересам провідних світових акторів. Події в Лівії, резолюції РБ ООН (1970 від 26.02.11 [3] та 1973 від 17.03.11 [4]) щодо необхідності збройного втручання у внутрішні справи Тріполі отримали неоднозначну оцінку з боку впливових суб’єктів світової політики – як держав, так і міжнародних організацій.
(5) Посилення політичної ролі ісламу. Прихід до влади проісламських режимів під гаслами розбудови демократичного суспільно-політичного ладу в країнах Близького Сходу та Північної Африки за підтримки Заходу обумовив появу такого феномену як дебати навколо проблеми посилення політичної складової ісламу. Про це свідчить й посилення останнім часом антагонізмів між проісламськими режимами, які пришли до влади внаслідок “революцій”, ісламістами радикального штибу, які вороже ставляться до ідей модернізації політичних систем за західним взірцем, та представниками секуляристських (світських) ісламських організацій (Туніс, Сирія, Єгипет). Іслам використовується усіма трьома силами політичного процесу не лише як релігія, що здатна виковувати консолідуючу функцію, але й як механізм для реалізації цілей державної політики. Отриманий “революційний” досвід країнами регіону довів гнучкість політичної ісламської доктрини, здатної своєчасно реагувати на внутрішні та зовнішні виклики. Політична згода щодо подальшого розвитку кожної країни регіону можлива лише за умови налагодження взаємодії усіх політичних угрупувань, кінцевим результатом якої має бути досягнення політичного консенсусу з найбільш важливих питань модернізації суспільного буття [5]. В основу політичного компромісу покладено спільну ціль усіх ісламських угрупувань – створення всесвітньої ісламської держави/міжнародного ісламського співтовариства (“умма” - перекладається з арабської і як держава і як співтовариство). Ця мета перетинається з ідеями турецьких геополітичних доктрин – неоосманізму та пантюркізму – основне завдання яких – створення альтернативи ЄС – політичного, військового та економічного об’єднання усіх мусульманських держав.
(6) Загроза тероризму. Все частіше представники опозиційних сил вдаються до організації терактів, кількість яких збільшується залежно від стабільності/нестабільності внутрішньополітичної ситуації в країнах (Єгипет, Сирія). Чим більш неспокійною ситуація є в країні, тим більша кількість опозиційних організацій обирають тактику та стратегію терору. З іншого боку, внаслідок подій на Близькому Сході активізувалась діяльність терористичних організацій в Західній Європі. В цьому зв’язку варто зазначити, що в саме в регіоні Західної Європи діє найбільше терористичних організацій різної спрямованості – 312, у порівнянні з Близьким Сходом – 283 (без Північної Африки) [6, c. 76]. “Арабська весна” з одного боку та внутрішньополітична криза та економічні труднощі в країнах Західної Європи з іншого створили передумови для активізації опозиційних націоналістично налаштованих сил (яскравим прикладом є Греція, яка до того ж за чисельністю терористичних організацій займає перше місце в Європі – 90, у порівнянні з Бельгією – 7) [6, c. 77]; ймовірно, що у короткостроковій перспективі ми станемо свідками збільшення терактів з боку націоналістичних організацій, які використовують теракт як єдино правильний насильницький засіб заради психологічного тиску на суспільство з метою примушення влади до певних дій (проведення адміністративних реформ з метою ще більшої автономізації регіонів, здійснення більш ефективних соціально-економічних реформ, що можливо лише за умови виходу з Єврозони тощо).
(7) Збільшення потоків біженців з країн Близького Сходу та Північної Африки, які характеризуються тенденцією до подальшої нестабільності, може погіршити економічне, демографічне та політичне становище не лише у сусідніх регіонах. Так, суттєво збільшився потік біженців до країн Західної Європи (передусім до Італії, Греції). На сьогодні у ЄС відсутнє спільне бачення вирішення проблем працевлаштування та, особливо, процедури реадмісії (повернення) нелегальних мігрантів з Африки та Близького Сходу (запити Італії про необхідність надання італійському уряду фінансової допомоги з боку ЄС на вирішення питань депортації так і не були задоволені Брюсселем). При чому, розкол спостерігається серед країн Старої Європи. Єдиним проривом в цьому питанні було прийняття нової європейської програми “Партнерство заради демократії та спільного добробуту з Південним Середземномор’ям” від 08.03.11, яка передбачає підтримку політичних перетворень і фінансову допомогу арабським країнам, що стали на шлях системної трансформації, а також полегшення в’їзду до Європи для студентів, науковців та бізнесменів із близькосхідних держав за умови посилення співробітництва арабських урядів з ЄС у сфері контролю над нелегальною міграцією [7]. Європа сьогодні констатує кризу “доктрини мультикультуралізму”, основна причина – небажання мігрантів інтегруватись в культурно-цивілізаційний простір Європи.
(8) Нестабільність міжнародно-політичної ситуації на Близькому Сході та в регіоні Північної Африки призвела до зростання цін на енергосировину. Очікується збільшення ціни на енергосировину з 2010 року по 2035 рік приблизно на 1/3. Більш того, через події в Єгипті на деякий час було заборонено перевезення нафти Суецьким каналом. Тріполі оголосила, що не в змозі виконати низку експортних контрактів. Діяльність лівійських портів була частково призупинена, відвантаження нафти практично припинено. Експертна думка стверджує, що вже весною 2012 року ціна нафти може перевищувати 175-200 доларів за барель в зв’язку із загрозою відкритого збройного протистояння між Ізраїлем та Іраном. Окрім цього, загострення внутрішньополітичної нестабільності в Лівії, Ємені та Сирії призводить до збоїв постачань енергосировини з цих країн. Запаси сирої нафти в Європі стрімко зменшуються. Після оприлюднення доповіді МАГАТЕ щодо ситуації навколо ядерної програми Ірану США знову виступили за вжиття нових санкцій проти Ірану. Проте європейська спільнота з обережністю ставиться до таких заяв Вашингтону, розуміючи, що Іран є третім найбільшим експортером нафти після Саудівської Аравії та Росії в світі. Тегеран контролює Ормузький канал, через який щодобово транспортується 15,5 млн барелів нафти [8]. У випадку ударів з боку Ізраїлю по ядерним об’єктам Ірану Тегеран автоматично блокує протоку. Саме в такій ситуації ціна на нафту може зрости до 200 доларів за барель.

Висновки. Майбутній розвиток ситуації на Близькому Сході залежатиме не лише від здатності країн регіону стабілізувати політичну ситуацію, але і від подальшого перерозподілу сфер геополітичного впливу найбільш зацікавлених в ресурсах регіону акторів міжнародних відносин. Поява на політичній арені значної кількості опозиційних сил, націоналістично налаштованих свідчить про подальше загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах регіону; ймовірне загострення міжкланової боротьби за владу та можливу втрату державного контролю за експортом сировини, що неминуче призведе до повторного військового втручання Заходу з метою стабілізації ситуації та отримання тотального контролю над нафтою у просторі Північної Африки та Близького Сходу. Проте в такій ситуації США та країнам Західної Європи доведеться рахуватись з оновленими близькосхідними стратегіями Росії та Китаю та інтересами такого військово-стратегічного тандему як Туреччина-Іран. Ефективна діяльність ситуаційного військово-стратегічного альянсу між Туреччиною та Іраном у перспективі може призвести до створення нового центру регіонального тяжіння, відкритого для інших мусульманських країн [9]. Ідею формування такого альянсу як спроби реалізації турецького проекту створення євразійського співтовариства підтримують відкрито країни Європейського Союзу, які вважають що повномасштабне включення Туреччини в процеси регіональної інтеграції на Близькому Сході повністю знівелює її прагнення здобути членство в ЄС. Проте при цьому Брюссель не замислюється, що в основу цього угрупування буде закладено військово-стратегічну складову, а не економічну, а країнами ядра виступатимуть Туреччина та Іран, що в майбутньому може призвести до зміцнення позицій Близького Сходу як окремого регіонального комплексу безпеки, що тяжіє до гомогенності, та в результаті до закріплення чітких зон геополітичної відповідальності та контролю за енергоресурсами. При цьому усі спроби Заходу підтримувати подальший діалог із прозахідними режимами будуть зведені нанівець, адже модернізація за західним взірцем в країнах Арабського світу практично не можлива, про що свідчить ситуація в Іраку.

Позиціонування України. Українська Держава зацікавлена у забезпеченні стабільності Близького Сходу та Північної Африки. Підвищений інтерес України обумовлений проблемою визначення місця України в близькосхідних регіональних процесах, а також потребою у забезпеченні реалізації її геополітичних та геоекономічних / енергетичних інтересів. З цією метою Київ готовий до пошуку нових форм співпраці з країнами зазначеного регіону в таких сферах як: (1) підтримка громадського порядку та посткризового врегулювання; (2) зниження ризику загострення збройного протистояння; (3) боротьба з тероризмом; (4) поширення зброї масового ураження. Основним завданням близькосхідної стратегії України залишається пошук нових форматів відносин із ключовими каїнами регіону: Туреччиною, Іраном та Ізраїлем.
Вважаємо, що участь України у посткризових заходах світового співтовариства, спрямованих на стабілізацію політичної ситуації в країнах Арабського світу, сприятиме підвищенню її іміджу не лише в регіоні, а й у світі в цілому. Цікавими для України можуть бути проекти по відновленню інфраструктури конфліктних регіонів.

Список використаних джерел

1. Телешун С. О. Судний день ізоляціонізму або відчуття подиху нової культури [Електронний ресурс] // Відкриті очі: [сайт] – Режим доступу: http://www.vidkryti-ochi.org.ua/2011/04/blog-post.html (29.11.11) – Назва з екрану.
2. Charter of the United Nations and Statute of the United Nations and Statute of the International Court of Justice, San Francisco, [Електронний ресурс] // United Nations Treaty Collection: [сайт] – Режим доступу: http://treaties.un.org/doc/Publication/CTC/uncharter-all-lang.pdf (18.11.11) – Назва з екрану.
3. Резолюция 1970 (2011), принятая Советом Безопасности на его 6491-м заседании 26 февраля 2011 года [Электронный ресурс] // Official Documents System of the United Nations: [сайт] – Режим доступа: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N11/245/60/PDF/N1124560.pdf?OpenElement (18.11.11) – Заглавие с экрана.
4. Резолюция 1973 (2011), принятая Советом Безопасности на его 6498-м заседании 17 марта 2011 года [Электронный ресурс] // Official Documents System: [сайт] – Режим доступа: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N11/268/41/PDF/N1126841.pdf?OpenElement (18.11.11) – Заглавие с экрана.
5. Khanfar Wadah. Those who support democracy must welcome the rise of political Islam [Електронний ресурс] // guardian.co.uk, Sunday 27 November 2011 19.30 GMT: [сайт] – Режим доступу: http://www.guardian.co.uk/commentisfree/2011/nov/27/islamist-arab-spring-west-fears (01.12.11) – Назва з екрану.
6. Карпачева О. В. Мировой терроризм: масштабы, динамика, тенденции / О. В. Карпачева // Системный мониторинг глобальных и региональных рисков / Отв. ред. Д. А. Халтурина, А. В. Коротаев, Ю. В. Зинькина. – М.: Издательство ЛКИ, 2010. – 416 с. – С.: 61-92.
7. European Commission/High Representative for Foreign Affairs and Security Policy, Joint Communication, A Partnership for Democracy and Shared Prosperity with the Southern Mediterranean, Brussels, 8.3.2011 COM (2011) 200 final. [Електронний ресурс] // European Union – EEAS: [сайт] – Режим доступу: http://eeas.europa.eu/euromed/docs/com2011_200_en.pdf (18.11.11) – Назва з екрану.
8. Цена нефти может превысить 200 долларов за баррель уже в 2012 году – эксперты [Электронный ресурс] // Аргументы недели [сайт] – Режим доступа: http://www.argumenti.ru/economics/online/2011/11/136199 (18.11.11) – Заглавие с экрана.
9. Turkey, Iran must form alliance to preserve global peace - Deputy PM [Електронний ресурс] // TREND 29 March 2011, 08:08 (GMT+05:00): [сайт] – Режим доступу: http://en.trend.az/regions/met/turkey/1851694.html (01.12.11) – Назва з екрану.

Міжнародний інтелектуальний форум “Майбутнє Близького Сходу після “Арабської весни” та Туреччина”

Стародуб Тетяна Сергіївна, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України, доцент кафедри міжнародних відносин Київського гуманітарного інституту, кандидат політичних наук, старший науковий співробітник

Минулого тижня (2-4 грудня) мені пощастило взяти участь у міжнародному інтелектуальному форумі під назвою “Майбутнє Близького Сходу після “Арабської весни” та Туреччина”. Організаторами заходу виступили турецька організація “Abant Platform” у співпраці зі університетом “Zirve”.
Отримати запрошення на захід такого рівня виявилось нелегкою справою, але завдяки тому, що завідувач кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України, на якій я маю честь працювати, Телешун Сергій Олександрович є головою Українського національного комітету Платформи “Діалог Євразії”, організації, яка безпосередньо співпрацює з “Abant Platform”, мені таки вдалось отримати це запрошення та представляти Україну на такому високому зібранні інтелектуалів з багатьох країн світу.
Основне місце проведення заходу – Газіантеп – вибрано невипадково. Місто розташовано на південному сході Туреччини неподалік від кордону з Сирією – країна, які піддала жорстким випробуванням непохитну зовнішньополітичну лінію Туреччини в умовах революційних протестів.
Це вже 25-й захід, який організовується “Abant Platform” у співпраці із університетом “Zirve”. Мета форуму – обговорення подальших перспектив політичного розвитку країн регіону та визначення можливостей посилення ролі Туреччини в постреволюційних процесах.
У роботі форуму взяли участь біля 100 науковців, журналістів та представників органів державної влади Туреччини, країн Близького Сходу та Північної Африки, а також ЄС, США, Об’єднаного Королівства, Російської Федерації та Ізраїлю.
Дискусія розгорнулась навколо багатьох питань, серед яких найголовнішими є такі: (1) причини “Арабської весни”, (2) регіональна та глобальна динаміка арабських революційних подій; (3) наслідки “Арабської весни” для Близького Сходу та Північної Африки, а також світу в цілому; (3) перспективи конструювання регіону в контексті внутрішніх трансформацій, що тривають; (4) ризики та загрози регіональній та міжнародній безпеці внаслідок подій в Арабському світі; (5) визначення ролі Туреччини у врегулюванні арабських революційних подій.
Під час відкриття форуму в перший день заходу, що відбувся у Стамбулі в Чираган-Паласі, учасників привітали співголовуючий Спільного парламентського комітету Туреччина – ЄС Гелен Флотрьо (Helen Flautre) та міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу.
На думку Гелен Флотрьо, політичні системи країн Близького Сходу потребують кардинальних трансформацій. Необхідною передумовою модернізації суспільно-політичного ладу є боротьба з корупцією. З іншого боку, важливим питанням залишається дотримання прав людини в складних постреволюційних умовах, що склались в країнах регіону.
З думкою пані Г. Флотрьо про те, що встановлення демократичних проісламських режимів зменшить загрозу тероризму в країнах регіону, погодились не всі учасники форуму, про що свідчить повернення до теми тероризму під час другого дня заходу, протягом якого розглядались ризики для країн та регіону в цілому внаслідок революційних подій.
Практично всі учасники заходу під час дискусії визнали той факт, що саме доступ до інтернет-ресурсів створив підґрунтя для формування колективного ідейного соціального мислення громадян країн Арабського світу, що базується на віртуальній культурі – громадському спротиві. Тому важливо зауважити, що ідея впровадження нової соціальної культури управління на фоні тотальної кризи старої соціальної структури та культури управління суспільства в країнах Євразійського простору, Близького та Середнього Сходу, не нова і представлена в творчих доробках С.О. Телешуна, який вважає, що для держав зазначених регіонів характерно помилковість у визначенні базових пріоритетів, традиційність у виборі соціального, економічного і політичного інструментарію, впливу на суспільне життя, обмеження значної частини досить освіченого населення в доступі до фінансово-владних ресурсів і відторгнення їх від прийняття соціально важливих рішень, що й призводить до громадянських конфліктів, а, отже, дестабілізації вже існуючих суспільних відносин і залучення громадян у нову культуру, в основу якої покладено діалог та консенсус щодо прийняття політико-управлінських рішень стосовно подальшого розвитку країн та регіону в цілому.
Посилення демократичних процесів, − вважає представник ЄС, − відповідає інтересам суспільства і не є штучно створеним феноменом. Демократизація не є європейською цінністю, що нав’язується, країни регіону свідомо зробили свій вибір. Більш того демократизація не повинна відбуватись за єдиною моделлю (для більшості країн Арабського світу такою моделлю є турецька модель модернізації – авт.). Адже кожна країна має власну специфіку проведення реформ та розуміння демократичних цінностей – свободи слова, прав людини, передусім крізь призму морально-релігійних та етнічних установок тощо.
Враховуючи збільшення мігрантів з Близького Сходу та Північної Африки, ЄС посилює середземноморський вимір своєї спільної зовнішньої та безпекової політики, пропонуючи Туреччині узгоджувати власну близькосхідну політику із інтересами НАТО та ЄС в регіоні, принаймні у питаннях, які стосуються міграційної політики та надання підтримки зруйнованим районам, що, на мою думку, практично неможливо, адже Туреччина веде абсолютно незалежну політику на Близькому Сході, а інтереси не завжди співпадають з інтересами НАТО/США та ЄС. Яскравим прикладом є негативне ставлення Туреччини щодо військового вторгнення в Лівію.
Відкритим залишається питання про ефективність близькосхідної політики Туреччини під час арабських революційних подій, а саме: чи здатна була Анкара забезпечити не лише політичний діалог, але й безперебійний транзит енергоносіїв в Європу?
Завершила пані Г. Флотрьо, як на мене, дуже дивною тезою, яка здивувала не лише мене, але й усіх присутніх турків від науковців до журналістів: “Туреччина може у перспективі набути членства в ЄС, інтегруватись у культурний християнський проект і стати невід’ємною частиною глобального християнського проекту”. На мою думку, розчинення Туреччини в культурно-цивілізаційному/християнському просторі Європи апріорі не можливо, адже це суперечить зовнішньополітичній доктрині Анкари – ідеологіям неоосманізму, неопантюркізму, і врешті-решт турецького євразійства. Турецька Республіка докладає значних зусиль для зміцнення ісламської політичної доктрини хоча й “м’якими засобами” і не збирається відмовлятись від поглиблення інтеграційних процесів на Близькому та Середньому Сході, а також Євразійському просторі, про що і було підтверджено під час форуму міністром закордонних справ Туреччини А. Давутоглу.
Окрім цього, А. Давутоглу зазначив, що в основу зовнішньої регіональної політики Туреччини покладено новий підхід “відсутність будь-яких проблем у відносинах із сусідніми державами” (Turkey’s “zero problems with neighbours” approach). Міністр звернувся до громадськості з відкритими для обговорення питаннями: (1) визначаючи, чи може Туреччина претендувати на роль регіонального лідера, ми маємо сформулювати, наскільки сталими є регіональні амбіції Туреччини; (2) що Анкара може запропонувати регіону в контексті визначення подальших пріоритетів розвитку та подолання політичних криз. Він підкреслив, що Туреччина є взірцем для країн Арабського Сходу в процесах модернізації.
Заслуговує на увагу доповідь професора Ореля Кроассана (Aurel Croissant) Гейдельберзького університету (Німеччина), який наголосив на необхідності розрізняти природу революцій на Близькому Сході та Північній Африці. Наприклад, в Лівії революція була політичною, в інших країнах регіону – соціальними, адже вони спрямовані на трансформацію соціальної структури суспільства. Мета ж політичних революцій – боротьба з політичним режимом. Цілком погоджуюсь з думкою професора щодо відсутності широкого консенсусу серед політичних еліт постреволюційних країн регіону, проте, на жаль, моє прохання включити це положення в фінальний текст декларації учасників форуму, так і не було враховано.
Під час другої сесії, відкриття якої відбувалось в культурному центрі Шехіткаміль (Газіантеп), значна увага приділялась аналізу причин революційних арабських подій, серед яких виокремлювали соціально-економічні, політичні та ціннісно-світоглядні чинники.
На думку професора Оксфордського університету Філіпа Амура (Philipp Amour), в момент, коли влада повністю втрачає підтримку з боку населення, відбувається спроба усунути її та встановити новий режим. Саме за цих обставин відбуваються трансформації у політичній свідомості (культурі мислення) суспільств країн Арабського світу. Небажання жити в недемократичних країнах й обумовило прагнення до демократизації політичного ладу, модернізації усіх сфер суспільного життя. Роль Туреччини в модернізаційних процесах є значною, проте, з позиції професора Близькосхідного технічного університету Ісана Дагі (Ihsan Dagi) (Туреччина), ця роль є більш маргінальною і далеко не такою, яку має відігравати держава, що претендує на регіональне лідерство. Більш того, регіональним амбіціям Анкари заважає курдська проблема. Туреччина не може не звертати увагу на активізацію курдських угрупувань. Чергова ескалація курдської проблеми може вийти за межі північно-іраксько-турецького неконтрольованого анклаву та охопити інші країни регіону, де компактно проживає курдська меншина.
Повертаючись до постреволюційних криз у країнах регіону, турецький журналіст газети “Posta Newspaper” Мехмет Алі Біран (Mehmet Ali Birand), зазначив, що прихід до влади проісламських режимів не гарантує проведення ефективних реформ. Відсутність стратегічного бачення й стратегічного мислення призведе до чергового загострення ситуації. До того ж модель модернізації за західним взірцем критично сприймається націоналістично налаштованими силами в державах регіону. В цьому зв’язку Туреччина може запропонувати свої посередницькі послуги й виступити медіатором у врегулюванні протиріч, що виникають між правлячою елітою, опозицією та радикально налаштованими ісламістськими угрупуваннями.
Третя сесія була присвячена питанням посткризового розвитку країн Близького Сходу та Північної Африки. Відкриваючи сесію, головуючий Ерсат Юрмузлу (Ersat Hurmuzlu), старший радник Президента Турецької Республіки з питань Близького Сходу, звернув увагу на питання зовнішнього втручання – на скільки легітимними були дії Заходу по відношенню до Лівії. Чи всі трансформації в країнах регіону обумовлені аспіраціями внутрішніх сил, чи в цьому зацікавлені зовнішні сили (Об’єднане Королівство, США та ін.)? Цілком приєднуюсь до думки Е. Юрмузлу, яка полягає в тому, що саме глобальна політика обумовила трансформаційні процеси на Близькому Сході, передусім прагнення позарегіональних гравців отримати контроль за видобутком та постачанням енергосировини.
На думку директора Центру соціальних досліджень, Марокко, Саміра Будінара (Samir Boudinar), в результаті загострення внутрішньополітичних криз в країнах регіону можливі теракти. Отже, це підтверджує думку автора статті про те, що чим більш неспокійною ситуація є в країні, тим більша кількість опозиційних організацій обирають тактику та стратегію терору.
В рамках четвертої сесії обговорювались можливі сценарії подальшої активізації близькосхідної зовнішньополітичної стратегії Туреччини. Зокрема, зроблено акцент на пошуку Анкарою взаємовигідних форм співпраці із країнами регіону. Зростання політичної ваги та економічного впливу на Близькому Сході та у Північній Африці має відбуватись лише шляхом застосування засобів м’якої сили. Спільна історія, культура, економіка – індикатори, які інтегрують Туреччину з її сусідами, та є тими чинниками, які використовує Анкара, за словами професора Тель-Авівського Університету (Ізраїль) Ехуда Толедано (Ehud Toledano), для реалізації власних імперських цілей (доктрина неоосманізму – авт.). В цьому зв’язку варто зазначити, що зовнішня політика Туреччини зазнала суттєвих трансформацій після початку революційних процесів в країнах Арабського світу. Вона стала більш реалістичною та прагматичною. У Туреччини є безперечна перевага у розумінні регіону, що обумовлено її геополітичною та культурною близькістю.
Пітер Бехольд (Peter Bechtold), колишній директор Інституту дипломатичної служби (США) відзначив, що складається враження, що турки та араби не розуміють та не знають одне одного достатньою мірою. У своєму прагненні врегулювати кризу в Сирії, Туреччина продемонструвала ознаки своєї непримиренності, що зростає, до нескінченого потоку насилля зі сторони Ассада. Лише на минулому тижні Туреччина оголосила список “м’яких” санкцій винятково до режиму Ассада з надією вплинути на нього належним чином.
Після завершення четвертої сесії усіма учасниками форуму було прийнято заключну декларацію, зміст якої відображає спільне бачення інтелектуальної еліти різних країн світу причин “Арабської весни”, ризиків та загроз, з якими зіткнулись країни та регіон в цілому внаслідок революційних подій, та політичного майбутнього держав Близького Сходу та Північної Африки. Проте, не всі учасники погодились повністю з окремими положеннями декларації, тому деякі тези можна вважати такими, що відкриті для подальшої дискусії. Наприклад, сторони так і не визначились з оцінкою діяльності Ліги арабських держав під час арабських революційних подій. Також, не дивлячись на те, що під час третьої та четвертої сесій частково обговорювались питання посткризового розвитку, зазначене жодним чином не відображене у фінальному документі.
Підводячи підсумки, хотіла б передусім висловити своє занепокоєння тим, що представники Арабського світу з надзвичайним подивом дивились на учасницю з України, кожен раз запитуючи мене, а який інтерес має Україна до Близького Сходу і мені щораз доводилось пояснювати, в чому саме полягають наші інтереси на Близькому Сході та в регіоні Північної Африки. Більш того, вони і гадки не мають про те, що Україна здатна продукувати ідеї, які можуть відкрити країнам Арабського світу інший погляд на демократію, в тому числі з точки зору глобального управління енергетичними ресурсами різних регіонів світу. Тому варто прислухатись до думки інших, а не свято вірити в диво демократії або модернізації за західним взірцем.