четвер, 28 грудня 2017 р.

З Новим роком!


Шановні друзі !
Щиросердечно вітаємо Вас і Ваші родини з прийдешніми святами –
Різдвом Христовим та Новим Роком!


Бажаємо мудрих думок, геніальних рішень, приємних новин, радості від досягнених перемог та здійснення найзаповітніших мрій.
Щасливого Нового року та веселих свят!

З повагою,
від авторів та колективу «Ризиків на завтра» і «Відкритих очей»,
професор, доктор політичних наук,
Заслужений діяч науки і техніки України,           
 Телешун С.О.

четвер, 14 грудня 2017 р.

Міжнародний форум «Сучасний досвід ведення гібридних конфліктів. Приклад України»


12 грудня 2017 року за ініціативи Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, ряду посольств іноземних держав,   був організований та проведений Міжнародний форум «Сучасний досвід ведення гібридних конфліктів. Приклад України». Учасниками форуму стали відомі   політичні, державні, громадські діячі та експерти з проблем безпеки.  Зокрема це: Євген Марчук,  Євген Головаха, Володимир Фесенко, Михайло Глубокий,  Галина Чумак, Володимир Семистяга, Юсуф Куркчі, Георгій Тука, В’ячеслав Аброськін, Вадим Скібіцький, Євген Найда, Віктор Єрмаков та інші. На форумі були представники з тимчасово окупованих територій Сходу України, які  дали дуже цікаві і неупередженні оцінки і пропозиції,  щодо ситуації у цих зонах конфлікту. Атмосфера цього заходу була професійна, ділова і конструктивна.
Представляв НАДУ при Президентові України – директор Інституту державної служби та місцевого самоврядування, в.о. завідувача кафедри публічної політики та політичної аналітики, професор, доктор політичних наук С.О. Телешун. У своєму виступі він звернув увагу гостей на те, що гібридна війна є однією з моделей  управління в умовах системної кризи і глобалізаційних викликів. Неспроможність національного політико-економічного істеблішменту адекватно реагувати на загрози насамперед у внутрішній політиці і сформувати засади адекватної  публічної політики, призводять до військової агресії та обмеження суверенітету окремих держав. На його думку ознаки «третьої світової гібридної або проксі війни» почалися ще у 2002 - 2003 роках. 

Відкриваючи захід, іноземні гості Прем Махадеван (Switzerland), Барбора Маронкова, Родді Бретт (U.K.) приділили увагу розумінню НАТО, Радою  Європи, США, РФ термінів «гібридна війна», «гібридні методи ведення війни», «гібридний конфлікт», а також співвідношенню військових та невійськових методів ведення конфліктів.

Під час проведення Міжнародного форуму були розглянуті питання передумов конфлікту в Україні, мови як предмету маніпуляції на Сході, релігії як засобу розбрату, а також необхідності створення державами систем раннього попередження конфліктів та раннього реагування.

Підводячи підсумки роботи  Міжнародного форуму міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Вадим Черниш наголосив на необхідності детектування та усвідомлення органами державної влади та населенням загроз в невійськовій сфері та створити систему  раннього попередження і раннього реагування на гібридні загрози.

пʼятниця, 1 грудня 2017 р.

Професори кафедри публічної політики та політичної аналітики взяли участі в комунікативних заходах присвячених питанням децентралізації влади і управління на Чернігівщині


      

Кафедра публічної політики і політичної аналітики НАДУ при Президентові України в рамках домовленості про співпрацю з Чернігівською ОДА продовжує здійснювати інформаційний та експертно-аналітичний супровід реформ, що проводяться в Україні.  Так, 28 листопада 2017 року професори кафедри Олександр Пухкал та Микола Стадник мали ділову зустріч з Головою Чернігівської ОДА Валерієм Кулічем на якій  обговорили деякі практичні питання проведення реформи децентралізації влади, зокрема створення об’єднаних територіальних громад, формування нової моделі територіальної організації влади та модернізації на цій основі публічного управління на Чернігівщини.



Продовжилась ця зустріч в актовій залі обласної державної адміністрації де відбувся розширений   інформаційно-просвітницький семінар-практикум з ключових питань реформи децентралізації влади, її ролі в підвищенні ефективності публічного управління та розвитку територіальних громад. В заході взяли участь голови райдержадміністрацій, райрад, об’єднаних територіальних громад, державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування та представниками політичної еліти Чернігівщини. Модератором цього змістовного і цікавого заходу був особисто Голова Чернігівської ОДА Валерій Куліч, який повідомив про те, що на Чернігівщині вже створено 37 ОТГ які охоплюють 52% території області яка є лідером з проведення реформи децентралізації в Україні.

Професор Олександр Пухкал ознайомив цільову аудиторію з принципами та формами проведення реформ децентралізації в країнах Європи, зокрема в Швеції, Франції, Польщі, Литві, Латвії, підкреслив важливість використання їх досвіду в Україні. Особливу увагу професор Пухкал О.Г. приділив аналізу реформи децентралізації влади в Україні, зокрема на Чернігівщині, перспективам її продовження в контексті формування нового адміністративно-територіального устрою України. На завершення свого виступу професор Пухкал О.Г. презентував акредитовану в Національній академії нову спеціальність «Публічне управління та адміністрування», розкрив роль Національної академії у формуванні політико-управлінської еліти  України. Професор Микола Стадник присвятив свій виступ проблемам соціально-економічного розвитку України та ролі Національної академії у формуванні управлінських кадрів, зокрема для зміцнення кадрової спроможності ОТГ та укрупнених районів.

       В своїх виступах перед політико-управлінською елітою Чернігівської  області представники НАДУ презентували концептуальні зміни в роботі академії, прагнули розкрити її особливу роль в модернізації системи публічного управління та підготовці висококваліфікованих управлінців.

       
На завершення перебування на Чернігівщині у відбулася цікава зустріч науковців Національної академії та відомого співака, кобзаря-лірника, народного артиста України, Лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Василя Нечепи з апаратом Ріпківської райдержадміністрації та районної ради, головою об’єднаної Любечівської об’єднаної територіальної громади Сергієм Івановичем Пінчуком, з головами інших територіальних громад. На цій зустрічі професори О.Пухкал та М.Стадник говорили про те, що на сучасному етапі розвитку України ефективність реформ у всіх сферах життєдіяльності суспільства залежить головним чином від рівня професійної  підготовки службовців органів публічної влади. Василь Нечепа виступив з цікавою мистецькою програмою, якою підкреслив роль кобзарства у збереженні духовних надбань українського народу, у формуванні  національного патріотизму.

         Пухкал О. Г., Стадник М. М. та Нечепа В. Г. відвідали Ріпківську гімназію імені Софії Русової. Директор гімназії Корж Наталія Миколаїна розповіла про практику впровадження нового Закону України «Про освіту», ознайомила з експозицією музею відомого педагога, прозаїка, громадського діяча, новатора дошкільної освіти Софії Русової. Благодатний Чернігівський край постав основою формування багатостороннього педагогічного надбання С. Русової, де центральне місце у її творчості займає концепція української національної системи освіти, формування цілей, завдань, змісту методів, принципів, форм навчання та виховання. По завершенню відвідин гімназії було покладено квіти до пам’ятника Софії Русової, яка народилася, проживала та працювала в Ріпках.

понеділок, 20 листопада 2017 р.

Сучасні виклики та практичні відповіді у сфері публічної політики: кадровий аспект

Пасько Ярослав Ігорович,
доктор філософських наук,
професор,
професор кафедри соціально-філософських дисциплін
Київського університету імені Бориса Грінченка


Кінець ХХ – початок ХХІ століття для вітчизняної системи державного управління ознаменований численними кризовими явищами, соціальною турбулентністю, чималими змінами, соціальними та політичними «викликами». Посилення глобалізаційних процесів вимагає від управлінців-практиків, політичних аналітиків, науковців кардинальної зміни пострадянської ментальності, звичних навичок та стереотипів поведінки. Вкрай актуальним в цих умовах стає пошук нових форм інтелектуального та компетентного самовираження професіоналів державної служби та місцевого самоврядування, знаходження науковою спільнотою Національної академії державного управління при Президентові України адекватної професійної відповіді на численні політичні та організаційні випробування, що пов’язані з нагальними соціальними проблемами реформування державної служби.

В умовах реальної незалежності все гострішою постала нагальна потреба у підготовці висококваліфікованих управлінців-практиків у сфері взаємодій держави, бізнесу та громадянського суспільства, спрямованих на задоволення суспільних потреб та вироблення соціально значимих рішень, формування сучасного розуміння публічного управління як процесу суспільного діалогу, співробітництва та партнерства.

Процеси суттєвих змін звісно не оминули Національну академію державного управління при Президенті України, колектив якої зіткнувся з проблемою подолання інерції минулого та викликів сучасності. Принципово важливим кроком у реформуванні закладу стало створення у 2006 році кафедри політичної аналітики та прогнозування, яку очолив доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки С.О. Телешун, якому вдалося поставити якісно нові теоретичні та практичні завдання, залучивши до спільної роботи творчий колектив соратників-однодумців. Імплементація цих завдань стала невід’ємною частиною нової стратегії реформування державної служби, що передбачає оволодіння державними службовцями та посадовими особами місцевого самоврядування засобами забезпечення системності, результативності та ефективності їх роботи, формування навичок надання публічних послуг на високому професійному рівні.

За нових умов з’явилася потреба у формуванні у слухачів Національної академії якісно нових систематизованих знань у сфері публічної політики та політичного управління. Наявною стала необхідність у якісно іншому аналізі, моделюванні та прогнозуванні сучасних політичних процесів, розвитку та поширенні навичок аналітично-інформаційної роботи.

Кафедральна спільнота з самого початку своєї діяльності була зорієнтована на професійну підготовку висококваліфікованих фахівців у сфері державного управління, місцевого самоврядування, взаємодії суспільства, влади і бізнесу, а отже, створення нових наукових програм та навчально-методичних комплексів. У фокусі кафедральної уваги постійно перебуває політична сфера життя суспільства, глибоке осмислення викладацьким складом сучасних концептів публічної політики, пошук механізмів, які визначають рамкові умови підготовки та професійну діяльність інноваційних менеджерів у царині суспільних відносин. У навчальній та науковій роботі кафедри віддзеркалюються методичні та прикладні аспекти вироблення публічної політики, піддається верифікації та порівняльному аналізу вітчизняна та зарубіжна практика політичного управління як невід’ємна складова системи відносин "держава – суспільство – бізнес".

Кафедральний колектив постійно спрямований на продукування нових ідей, досить вдало поєднуючи досвід академічної роботи з практичними навичками роботи в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, правоохоронних структурах, аналітичних мережах «третього сектору». Науковим складом кафедри за 10 років проведено понад 500 наукових та методичних досліджень з проблем публічної політики та управління, політичного прогнозування, практичних методів інформаційно-аналітичної роботи. Застосування широкого масиву європейської літератури, імплементація нових інноваційних підходів під час практичних занять, стали візитною карткою кафедри. Це й не дивно, адже викладачі кафедри користуються заслуженою повагою вітчизняної і зарубіжної наукової спільноти. Сьогодні науковий колектив співпрацює більше ніж з десятьма провідними навчальними та науковими закладами в Україні та світі, має значний досвід практичної роботи в органах виконавчої та законодавчої влади, правоохоронних структурах, аналітичних недержавних центрах. Аналітичні матеріали та статті викладачів і аспірантів кафедри можна знайти на сайтах: “Відкриті очі”, “Ризики на завтра”, журналах “Політичний менеджмент”, “Трибуна”, “Право України”, “Віче” та інших поважних виданнях.

Новим поступальним і вельми вдалим кроком амбітного колективу кафедри було відкриття в 2008 році на базі Національної академії спеціальності “Публічна політика та управління”. Завданням нової спеціальності стало концептуальне осмислення політики органів державного управління, яка базується на механізмах публічного узгодження інтересів заінтересованих сторін та спрямована на досягнення суспільно значимих цілей. Були запропоновані нові продуктивні алгоритми щодо формування “ідеального типу” (М.Вебер) публічних службовців, які орієнтовані на інтеріоризацію сучасних “постматеріальних цінностей”. Принципове значення для колективу набуває формування у майбутніх магістрів “громадянських компетентностей”: нових цінностей, що спрямовані на поступових перехід від “безпеки” та “виживання” до “цінностей самовираження (Р.Інглхарт)”, які є найбільш затребуваними в сучасному глобальному світі.

В межах нової спеціальності за 9 років колективом кафедри був наданий цілий комплекс освітніх послуг, дисциплін, які значно розширили “інтелектуальний горизонт» слухачів Національної академії. На високому фаховому рівні піддані аналізу наукові джерела, роботи класиків політичної теорії, відображена історична еволюція політичної аналітики у контексті теорії та практики публічного управління. Були запропоновані сучасні теоретико-методологічні підходи до політичного аналізу, відображений його зміст у системі публічного управління, чітко визначені і зафіксовані специфічні категорії, процедури і технології політичної аналітики, концептуальні засади політичного аналізу, окреслена  роль публічної політики у формуванні засад мережевого суспільства та формуванні вільної від диктату політичної сфери.

Проблемне поле діяльності кафедри значною мірою сприяло тому, що у 2017 році вона уточнила свою назву на кафедру публічної політики та політичної аналітики Національної академії державного управління при Президентові України.

Робота творчого колективу кафедри спрямована на посилення інституту сервісної освіти шляхом поширення партнерського діалогу як між усіма підрозділами Національної академії, так і органами публічної влади та науковою спільнотою.

Сьогодні кафедра публічної політики та політичної аналітики є справжньою командою однодумців, які здатні вирішувати найскладніші завдання щодо реалізації стандартів професійної та етичної діяльності управлінців всіх рівнів та формування політико-управлінської еліти в умовах ціннісного та ідеологічного плюралізму. 

четвер, 9 листопада 2017 р.

Мовна поляризація суспільства в контексті політичного розвитку України.


УДК 32:81ʼ246.2](477)

Панасюк Леонід Валерійович

доктор політичних наук, професор кафедри

публічної політики та політичної аналітики

Національної академії державного управління

при Президентові України

 

 

Суперечливі процеси українського державо- та націєтворення спонукають до переосмислення впливу економічних, суспільно-політичних і мовно-культурних чинників на політичні події в Україні. Особливої актуальності набуває осягнення ролі асиміляції та мовної поляризації населення у складних суспільно-політичних трансформаціях доби незалежності.

Для аналізу міжмовної взаємодії в Україні важливе значення мають етнополітологічні дослідження (О. Антонюк, О. Гринів, О. Картунов, І. Кресіна, В. Кулик, О. Куць, О. Майборода, Л. Нагорна, С. Савойська, М. Степико) та лінгвістичний (соціолінгвістичний) напрямок (Б. Ажнюк, Г. Бурда, О. Вишняк, В. Демченко, Л. Масенко, І. Попеску, О. Тараненко, О. Ткаченко). Разом з тим, дослідженню впливу мовної поляризації населення на політичний розвиток Української держави донині приділено недостатньо уваги, що й визначило мету дослідження – окреслити характерні особливості мовної ситуації в Україні та з’ясувати роль мовної поляризації населення в політичному розвиткові України.

Досягненню поставленої мети сприяє розв’язання наступних задач:

  • дати характеристику мовної ситуації в Україні в контексті взаємодії української та російської мов;
  • дослідити регіональний і соціальний аспекти взаємодії української та російської мов у контексті поширення мовної поляризації українського суспільства;
  • з’ясувати вплив мовної поляризації на визначальні політичні події в Україні незалежній;
  • запропонувати рекомендації щодо подолання деформованої мовної ситуації в Україні та створення підстав для мовно-культурної солідаризації та політичної консолідації українського суспільства.
    Мовна ситуація може бути визначена як сукупність мов та мовних утворень, що обслуговують певний соціум (етнос та поліетнічну спільноту) в межах певного регіону, політико-територіального об’єднання чи держави [3,160].
    На політичний розвиток держави вкрай негативно впливає відсутність системного аналізу мовної ситуації та використання політиками невідповідності етнічного поділу українського суспільства мовно-культурному. Коли в єдиній лінгвоструктурі існують різні мови споріднені, неспоріднені, близькоспоріднені, вони підлягають стратифікації [1,12-21], тому Л. Масенко, наголошуючи на невідповідності співвідношення україномовної  та російськомовної частин населення співвідношенню українців і росіян, характеризує мовну ситуацію як деформовану [2,116].
    Нині пропонується декілька підходів до аналізу мовної структури населення країни (за результатами перепису 2001 р.):

  • етнічний підхід – визначає українську мову як мову більшості населення держави (3/4 людності);
  • з урахуванням етнічних та лінгво-етнічних груп (за В. Хмельком): україномовних українців – 49,4%; російськомовних українців – 31,2%; російськомовних росіян – 17,5%; україномовних росіян – 1,9%;
  • з урахуванням ідентифікації  та суржику: україномовних українців – 38,5%; суржикомовних українців – 10,7%; російськомовних українців – 28%; російськомовних росіян – 16,9%;
  • за «рідною мовою»: україномовних – 54,4%; російськомовних – 30,4%  та тих, для кого рідними є обидві мови – 12,4%;
  • за «зручнішою, легшою мовою»: україномовних – 40,5%; російськомовних – 43,1%; двомовних – 16,4% [8,3-15].
    За переписом 2001 р. співвідношення українців і росіян (разом з іншими етнічними спільнотами) на західних теренах держави складає майже 9:1, на «Південному Сході» – 2,3:1. Територіально «Південний Схід» України населеніший ніж «Захід»: понад 27 млн. осіб проти 21 млн. До регіональної додається опозиція «місто-село». Лише на «Заході» України більшість населення мешкає на селі – 52,5%, у містах – 47,5%.
    На «Південному Сході» держави ситуація інша, зокрема, в одній з найбільших областей України – Дніпропетровській – 83% у містах, 17% в сільській місцевості. У Донецькій області співвідношення «місто-село» складає 90% проти 10%, у Луганській – 86% проти 14%, у Харківській – 79% проти 21%. Південний регіон відзначається наступними показниками: у місті  – 71%, на селі – 29%. За загальними показниками урбанізації «Південний Схід» держави домінує над «Заходом» практично вдвічі [6,447-448].
    Визначальною характеристикою етномовної ситуації в Україні виступає мовне середовище регіонів держави домінування або української, або російської мови, проте зона переважання української мови географічно дуже звужена фактично це лише західний та центрально-західний регіони.
    Показник визнання української мови зручною для використання в країні набагато нижчий (майже на 30%), ніж показник формального визнання її рідною. Україномовні українці складають меншість у центрально-східному, східному  та південному регіонах держави, відповідно – 41,2%; 12,3%  та 17,1%. Ще менше українців розмовляють українською – 30,8% (центрально-східний регіон), 3,6% (Схід)  та 5,3% (Південь) людності.
    Мову родинного спілкування визначили українською у західному регіоні 80,5% населення; у центральному 54,3%; у східному 10,7%; у південному лише 9,2% [4,231].
    Відтак, соціальне середовище накидає свої правила спілкування, породжуючи диктат в мовній поведінці індивіда – мовою своєї національності на Сході України розмовляє в 10-20 разів менше, ніж російською [5,45-48]! Ґрунтовний аналіз етномовної ситуації в Україні між переписами 1989 р. та 2001 р., здійснений В. Скляром, дозволяє зробити невтішний висновок про тенденцію до мовної поляризації українського соціуму (в урбаністичному вимірі) впродовж доби незалежності – україномовного населення більшає на Заході, російськомовного на Сході та Півдні держави [7,266-269, 278-279].
    Серед найважливіших політичних подій доби незалежності, в яких відобразилась проблема мовної поляризації, варто виділити наступні:

  • сепаратистські тенденції початку незалежності – Схід, Південь України, Крим, Закарпаття;
  • використання мовної проблеми, питання реалізації мовної політики в державі, проблеми «Схід-Захід» та міфу про «дві України» під час виборчих перегонів;
  • зміна вектору мовно-культурного розвитку держави в напрямку збереження масової двомовності та поширення російської мови за сферами вживання, в регіональному плані й на вісі «місто-село» на підставі прийняття Закону України «Про засади державної мовної політики»;
  • Майдан та Антимайдани як протистояння Сходу й Заходу України, зокрема, у світоглядному та культурно-ціннісному планах;
  • анексія Криму Росією як протидія «націоналістам-бандерівцям» у намаганні «врятувати» росіян та російськомовне населення півострову, що мало продовженням;
  • військове протистояння на Сході України як черговий прояв сепаратизму, підтримуваний Росією з метою утримання України в геополітичній орбіті своїх інтересів.
    Відтак, мовна поляризація та мовна самоасиміляція українського суспільства в умовах складних політичних подій спонукають до перегляду стратегії розвитку держави та вимагають, зокрема:

  • вироблення нової стратегії національної безпеки в умовах гібридної війни;
  • дослідження мовної ситуації, її регіональних, соціальних особливостей та на вісі «місто-село», а також їх врахування у діяльності державних органів, політичних, громадських та правозахисних організацій;
  • вироблення нової стратегії розвитку мовно-культурної політики задля досягнення суспільно-політичної єдності України;
  • виховання українського патріотизму усіма можливими, зокрема й російськомовними, засобами, підтримка державою громадянських ініціатив;
  • вироблення ідеології консолідації на підставі ідеї миру, наведення порядку, гарантування індивідуальної і колективної безпеки.  
     
    ДЖЕРЕЛА

  1. Демченко В. Мовне середовище. Екстралінгвістичний нарис про Південь України: [монографія] / В. Демченко. – Херсон: АЙЛАНТ, 2001. – 210 с.
  2. Масенко Л. Мова і суспільство: постколоніал. вимір / Л.Т. Масенко. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 163 с.
  3. Мечковская Н.Б. Общее языкознание. Структурная и социальная типология языков : учеб. пособие дня студентов филологических и лингвистических специальностей / Н.Б. Мечковская. ‒ 5-е изд. ‒ М.: Флинта: Наука, 2007. ‒ 312 с.
  4. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні / Л. Нагорна. – К.: ІПіЕНД, 2002. – 272 с.
  5. Огульчанський Ю. Етнічна структура українського суспільства: уявні та дійсні проблеми / Ю.А. Огульчанський. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. 68 с.
  6. Панасюк Л. До витоків білінгвізму в Україні: двомовність мовою статистики / Л.В. Панасюк // Гілея: науковий вісник; [збірник наукових праць / гол. ред. В.М. Вашкевич]. – К.: ВІР УАН, 2010. – Випуск 38. – С. 444451.
  7. Скляр В. Етномовні процеси в українському просторі: 19892001 pp. / В. Скляр Харків: ЕКСКЛЮЗИВ, 2009.544 с. 
  8. Хмелько В. Лінгво-етнічна структура України: регіональні особливості й тенденції зміни за роки незалежності / В. Хмелько // Наукові записки НаУКМА. – К., 2004. – Т. 32: Соціологічні науки. – С. 3–15. 

ANNOTATION

Panasyuk L.V.  Language polarization of the population as a factor in the political development of Ukraine.

The author of the article analyses the spreading of the Russian languages in different regions of Ukraine, the functioning of the Ukrainian and Russian languages in our country, factor of the Russian language and Russian-speaking population. On the whole the situation can be denoted as Ukrainian-Russian language polarization.

Politological measurement of studying of a role of language polarization in the creation of nation processes. The main problems of social political and language development of Ukraine in the conditions of Ukrainian Russian language polarization are defined and recommendations are offered to government bodies.

Keywords: assimilation, Ukrainian-Russian bilingualism, language polarization of the population, language policy.

понеділок, 30 жовтня 2017 р.

УКРАЇНА У СУЧАСНОМУ СЕРЕДОВИЩІ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ


УДК 327 (477)
Деменко О.Ф., кандидат політичних наук, доцент, заступник директора Навчально-наукового інституту гуманітарних наук Університету Державної фіскальної служби України, м. Ірпінь, доцент кафедри публічної політики та політичної аналітики Національної академії державного управління при Президентові України



Анотація. У статті досліджуються особливості розвитку сучасних міжнародних відносин, які характеризується кардинальними змінами міжнародного безпекового середовища. Агресивні дії Російської Федерації призвели до руйнування існуючого світового порядку. У таких непростих умовах Україна визначає нові завдання і перспективи свого внутрішнього та зовнішнього розвитку, зокрема і через трансформацію відносин із провідними центрами сили. Автор обгрунтовує думку, що для збереження політичного і економічного суверенітету країни, зміцнення демократичних інститутів головним пріоритетом зовнішньої політики має бути ефективна реалізація стратегії європейської інтеграції та включення України до євроатлантичної системи безпеки.

Ключові слова: міжнародні відносини, міжнародна безпека, зовнішня політика, Європейський Союз, Організація Північноатлантичного договору, європейська інтеграція.



Постановка проблеми. Сучасний етап у розвитку міжнародних відносин характеризується складними трансформаційними процесами, які зумовлені викликами глобалізації, активізацією етнічних і релігійних чинників, намаганнями окремих країн зруйнувати існуючий світовий порядок і, як наслідок, кардинальними змінами міжнародного безпекового середовища. Воєнно-політична ситуація у світі за останні роки набула якісно нових ознак і продовжує швидко змінюватись, формуючись під впливом потужних і швидкоплинних процесів, що відбуваються у сфері міжнародних відносин. У першу чергу її визначає загострення суперництва між світовими та регіональними центрами сили за збереження та посилення свого впливу.

Зростає небезпека виникнення різних за масштабами збройних конфліктів, їх швидкої ескалації та втягування в них суміжних держав. Все це вимагає знаходити раціональне співвідношення і поєднання національних систем безпеки з участю у колективних міжнародних структурах безпеки. Сьогодні вже стало очевидно, що гарантувати власну національну безпеку можна лише в тісній взаємодії з іншими народами і країнами.

Україна як суверенна держава знаходиться на переломному етапі свого розвитку. У надзвичайно складних умовах, реалізуючи і захищаючи свій суверенітет та територіальну цілісність від збройної агресії, наша держава стає повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Долаючи труднощі і невдачі попередніх років, зважуючи набутий власний досвід і досвід інших країн, Україна визначає нові завдання і перспективи свого внутрішнього та зовнішнього розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання про те, якою має бути зовнішня політика України, щоб вона могла ефективно забезпечувати її національну безпеку, залишається відкритим практично протягом усього періоду існування незалежності держави. У попередні роки зовнішня політика нашої держави постійно переживала різкі коливання – від гучних заяв про вступ України до НАТО та ЄС як потенційних гарантів її національної безпеки до декларацій про позаблоковість та про тісну співпрацю з Росією, що забезпечувало б, у першу чергу, економічні інтереси України.

Актуальні питання формування і розвитку зовнішньої політики України постійно перебувають у центрі уваги українських політиків та науковців. Існує розгалужена мережа спеціалізованих державних і неурядових інституцій, які ґрунтовно досліджують проблеми забезпечення національної безпеки України у зовнішньополітичній сфері. Ця тема є головною подією для висвітлення у переважній більшості засобів масової інформації.

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Аналіз наукової літератури та інформаційних джерел з проблем державної політики забезпечення національної безпеки України у зовнішньополітичній сфері дозволяє констатувати, що в Україні деякі аспекти означених проблем висвітлено в низці монографій, докторських і кандидатських дисертаціях, збірниках наукових праць, інших періодичних виданнях. Водночас, динамічні зміни, які відбуваються як у світі в цілому, так і в Україні зокрема, вимагають подальшого дослідження проблеми вибору пріоритетів зовнішньої політики України у контексті забезпечення її національної безпеки, оскільки від успішного вирішення цього завдання залежить майбутнє України як незалежної держави.

Цілі статті полягають у тому, щоб на основі аналізу наукової літератури та інформаційних джерел з проблем державної політики забезпечення національної безпеки України у зовнішньополітичній сфері проаналізувати відносини України та провідних центрів сили в сучасному середовищі безпеки та обґрунтувати пріоритети зовнішньої політики України на сучасному етапі.

Основний зміст. Сучасна система міжнародних відносин зазнає суттєвих трансформацій. Ми є свідками переходу від постбіполярної системи міжнародних відносин до її нового стану як на глобальному так і на регіональному рівнях. Ці трансформації суттєво впливають на позиціонування України в новому міжнародному середовищі та ставлять перед нею завдання формування оновленої зовнішньополітичної стратегії [3, с. 11].

Зміни, що відбулися в сучасному середовищі безпеки призвели до того, що ситуація у сфері національної безпеки України суттєво загострилась. Загрози, які постали перед Україною, наочно продемонстрували недосконалість сучасної архітектури міжнародної безпеки. Протягом останніх років ми мали нагоду переконатись, що норми міжнародного права не можуть зупинити агресора, механізми міжнародної безпеки, на які покладається Україна, зокрема Будапештський Меморандум про гарантії безпеки, виявилися не дієвими, Організація Об’єднаних Націй черговий раз продемонструвала неспроможність бути гарантом міжнародного миру і безпеки.

Критична ситуація, що склалася в Україні після зміни владного режиму, виявила не тільки хронічну слабкість її державно-політичного устрою, а й ілюзорність сподівань на міцність і дієвість міжнародних інститутів, які зазвичай вважалися основою системи безпеки в Європі [8].

Враховуючи той факт, що тенденція до формування багатоцентричного світу є однією із найважливіших у сучасних міжнародних відносинах, надзвичайно важливим завданням постає формування адекватної моделі взаємовідносин України із провідними центрами сили, зокрема Європейським Союзом, Організацією Північноатлантичного договору та Російською Федерацією.

Європейська інтеграція України залишається ключовим пріоритетом зовнішньої політики України. Не зважаючи на всі складності і суперечності нинішнього розвитку нашої держави, європейська ідея є консолідуючим чинником, який об’єднує і політичні еліти, і українське суспільство загалом.

Україна через Революцію гідності та активну протидію російській агресії виборола право на європейську інтеграцію, а Європейський Союз продовжує гідно витримувати випробування українською кризою. Намагання Росії використовувати внутрішні розбіжності в ЄС заради реалізації власних агресивних цілей, отримали гідну відсіч від європейців. Справжня сутність кремлівського режиму нарешті стала зрозумілою всьому європейському політикуму, і як результат, Росія із стратегічного та впливового партнера Європейського Союзу поступово перетворюються на країну-ізгоя. Не зважаючи на окремі проросійські впливи у деяких європейських країнах, Європейський Союз досить одностайно підтримує Україну, як політично, так і у фінансово-економічній сфері, та все більше дистанціюється від путінської Росії.

Поступово розвивається і вдосконалюється система безпеки Європейського Союзу, яка формується в рамках Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС. Її елементами є вже 28 країн Європи. Цілісність цієї системи поступово зміцнюється, вона має тенденцію до розширення та демонструє позитивну динаміку.

З набуттям чинності 1 грудня 2009 року Лісабонського договору можна констатувати початок нового етапу у розвитку Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС.

Важливим аспектом Лісабонського договору є введення до статті 42 Договору про Європейський Союз (ДЄС) положення про взаємну допомогу. Згадане положення вимагає від країн-членів ЄС спільних скоординованих дій з надання необхідної допомоги у випадку, якщо держава-член зазнає збройної агресії на своїй території. За цих умов інші держави-члени повинні надати такій державі допомогу усіма можливими для них засобами відповідно до статті 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй [4].

Загалом, в оновленому ДЄС наголошується, що Спільна політика безпеки і оборони забезпечує ЄС здатність до оперативних дій, які спираються на цивільні і військові засоби. Європейський Союз може вдаватися до даних засобів при здійсненні місій за його межами з метою забезпечення підтримки миру, запобігання конфліктів і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй. Основою для виконання цих завдань служать потенціали, що надаються державами-членами.

До місій, в рамках яких Союз може вдаватися до цивільних і військових засобів, відповідно до статті 43 ДЄС належать: спільні операції з роззброєння; гуманітарні місії та місії по евакуації; місії, пов’язані з наданням консультацій та сприяння у військовій сфері; місії щодо запобігання конфліктів і підтримання миру; місії бойових підрозділів з врегулювання криз, в тому числі місії з відновлення миру і стабілізаційні операції по закінченні конфліктів. Всі ці місії можуть сприяти боротьбі з тероризмом, у тому числі шляхом надання підтримки третім країнам у боротьбі з тероризмом на їх території [4].

Чи перетвориться у майбутньому Європейський Союз в організацію колективної оборони? Відповідь на це дає сам Договір про Європейський Союз в редакції Лісабонського договору. Пункт другий статті 42 наголошує, що спільна політика безпеки і оборони включає в себе поступальну розробку спільної оборонної політики Союзу. Вона приведе до спільної оборони, як тільки Європейська рада одноголосно вирішить про це [4].

Курс на європейську інтеграцію випливає з самої природи державної незалежності України, її прагнення стати невід’ємною складовою частиною Європи. Європейський вибір – це рух України до реальної демократії, інформаційного суспільства, соціально орієнтованої ринкової економіки, що базується на верховенстві права та забезпеченні прав і свобод людини.

Саме тому для України європейська інтеграція має залишатися стратегічним пріоритетом зовнішньої політики, але нам слід усвідомлювати, що на сучасному етапі Європейський Союз не може забезпечити у повній мірі гарантії національної безпеки України. Ми можемо розраховувати лише на політичну, дипломатичну та фінансово-економічну підтримку з боку Європейського Союзу, а також на сприяння ЄС проведенню таких необхідних для України реформ у всіх сферах суспільного життя.

Сам факт підписання Угоди про асоціацію з ЄС у повному обсязі не гарантує Україні стабільної європейської перспективи, а також не забезпечує припинення конфлікту всередині країни чи нормалізацію відносин із РФ. Однак за умов критичного загострення викликів внутрішній і зовнішній безпеці держави встановлення тісніших відносин із Євросоюзом дає реальну можливість скористатися механізмами політичного діалогу та економічною підтримкою з боку європейських держав та інтеграційних структур, включаючи сприяння урегулюванню ситуації на сході держави та запровадження повноцінного моніторингу місії ОБСЄ на українсько-російському кордоні. При цьому слід зважати на те, що допомога з боку ЄС може бути ефективною лише за умов, якщо Угода про асоціацію стане імпульсом для інтенсивної модернізації країни. Реформи в Україні, включаючи конституційну, повинні докорінно змінити систему державного управління [8].

Повноцінні гарантії національної безпеки для України спроможна надати лише Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка на сьогоднішній день є провідною воєнно-політичною організацією колективної безпеки і оборони.

Аналіз сучасної міжнародної обстановки, в тому числі і з огляду на останні події в Україні, переконує в тому, що Північноатлантичний Альянс виступає надійним гарантом миру і безпеки для своїх країн-членів.

Розширюючи і поглиблюючи зв’язки з іншими країнами і демонструючи відкритість, Альянс прагне зберегти мир, підтримати і розвинути демократичні процеси, зробити внесок у прогрес і процвітання євроатлантичної спільноти народів та забезпечити розбудову щирого партнерства з усіма демократичними країнами.

Головною метою НАТО від моменту його заснування було визначено захист свободи і безпеки всіх членів Альянсу політичними та військовими засобами відповідно до Статуту ООН.

Північноатлантичний договір проголосив ряд принципових положень, на яких будуються відносини між країнами на євроатлантичному просторі. Найважливішими серед них є:

-        прагнення держав – членів Альянсу до миру;

-        організація взаємодії між країнами учасницями НАТО через консультації;

-        організація спільної оборони у разі нападу на будь-якого члена НАТО;

-       можливість розширення Альянсу та виходу з нього [6].

Становленню Альянсу як найефективнішої організації у сфері підтримання миру та забезпечення безпеки на європейському континенті у нових умовах сприяла балканська криза, що розпочалася 1992 року. За тогочасних обставин і ООН, і ОБСЄ, і ЄС були неспроможними приборкати жорсткий міжетнічний конфлікт. Вони не мали для цього достатньої кількості миротворчих сил і не змогли їх створити. Лише НАТО виявилася готовою до таких акцій і тим самим продемонструвала, що вона спроможна забезпечувати безпеку в Європі.

Найвдаліше місце НАТО в системі міжнародної безпеки дає можливість розкрити модель безпеки на основі співробітництва, яка побудована Альянсом. Безпека на основі співробітництва являє собою систему, яка утворилася навколо ядра ліберально-демократичних держав, поєднаних офіційними і неофіційними союзами та інститутами, що мають спільні цінності, а також здійснюють практичне прозоре співробітництво в економічній, політичній та військовій сферах.

Щоб система безпеки на основі співробітництва була корисною й ефективною, вона має бути спрямована як усередину (колективна безпека), так і назовні (колективна оборона). Крім того, система безпеки повинна містити два додаткових виміри, які не передбачені концепціями колективної безпеки і колективної оборони, а саме: забезпечення індивідуальної безпеки та активне зміцнення й поширення стабільності на територіях, прилеглих до зони безпеки на базі співробітництва, оскільки нестабільність і конфлікти на цих територіях можуть являти загрозу для країн-учасниць системи безпеки на основі співробітництва.

Індивідуальна безпека є основою будь-якої діючої міжнародної системи безпеки, в основу якої покладені ліберально-демократичні ідеали. Дотримання й захист основних свобод особи – це те ядро, похідними від якого є всі інші форми безпеки. Щоб можна було говорити про безпеку на міжнародному рівні, спочатку її необхідно забезпечити на рівні окремої особистості. Невипадково першою умовою членства в НАТО є внутрішній демократизм суспільства, що гарантує реалізацію індивідуальних прав і свобод людини і громадянина [5, с. 229].

Отже, необхідно визнати, що на цей час НАТО – єдина у світі ефективно діюча модель такої системи.

Україна має тривалу історію взаємовідносин із Північноатлантичним Альянсом у якості партнера НАТО. Проте НАТО має досить обмежені можливості стосовно сприяння безпеці своїх партнерів [1]. Водночас нинішня криза з усією очевидністю продемонструвала, що Україна, не будучи складовою частиною євроатлантичної системи колективної безпеки, не зможе сховатися під її парасолькою. І хоча політика євроатлантичної інтеграції створює додаткові ризики, пов'язані з інтенсифікацією спроб Росії дестабілізувати Україну, але водночас вона здатна підсилити нашу позицію в переговорах із РФ у будь-якому форматі [10].

Відмова України від здійснення політики позаблоковості є свідченням того, що наші відносини з НАТО виходять на якісно новий рівень. А пріоритетом зовнішньої політики України визначається поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою набуття членства у цій організації [2].

Тож зараз перед Україною стоїть завдання поглиблювати політичний діалог і практичне співробітництво з Альянсом з метою швидких і глибоких реформ сектору безпеки і оброни та переходу Збройних сил України на стандарти НАТО.

Альянс неухильно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України в межах її кордонів, визнаних на міжнародному рівні. Члени Альянсу розпочали програми, спрямовані на вдосконалення потенціалу Збройних Сил України у сферах командування, управління та зв’язку, логістики, стандартизації, кіберзахисту, соціальної адаптації військовослужбовців, а також стратегічних комунікацій. НАТО також допомагає Україні у реабілітації поранених військовослужбовців, а багато країн-членів Альянсу надають військово-технічну допомогу Україні на двосторонній основі. Продовжуються робота над розвитком оперативної сумісності між Збройними Силами України і НАТО, в тому числі шляхом регулярної української участі в навчаннях Альянсу [7].

Євроатлантична інтеграція означає для України більше, ніж просто стати членом системи колективної безпеки – це включення в євроатлантичний простір безпеки з країнами, з якими ми поділяємо загальні цінності та принципи. Бути частиною механізму колективної безпеки та оборони означає отримати надійні гарантії безпеки, що дає можливість сконцентруватися на соціальних та економічних питаннях. Членство України в НАТО відкриє нові економічні перспективи, знизить рівень фінансових ризиків, поліпшить інвестиційний клімат, що сприятиме активізації економічного розвитку, підвищенню добробуту українських громадян.

Українсько-російські відносини на сьогоднішній день перебувають у наймасштабнішій за всю новітню історію кризі. При цьому, на жаль, не виключена подальша ескалація конфлікту між Україною та Росією.

Проголосивши пострадянський простір сферою своїх виключних національних інтересів, Російська Федерація використовує увесь комплекс можливих методів, включно з відвертою військовою агресією та прямим втручанням у внутрішні справи України, щоб залишити нашу державу під своїм контролем.

Очевидно, що налагодження українсько-російських відносин має важливе значення для України. Тож цілком природно постає питання про необхідність розроблення ефективної зовнішньої політики щодо Російської Федерації, про пошук тих підходів, які дали б змогу сформувати оптимальну модель українсько-російських відносин, що забезпечила б безпечне існування й розвиток України як незалежної суверенної держави.

З огляду на сучасний стан українсько-російських відносин, реальному зміцненню міжнародних позицій України як повноцінного суб'єкта сучасних міжнародних відносин сприятиме вирішення низки завдань:

- зміна загального характеру зовнішньої політики України від пасивної до активної, спрямованої на захист не групових, корпоративних, часткових, а важливих різнопланових загальнодержавних інтересів;

- активізація української дипломатії в стратегічно важливих для нашої держави напрямках;

- у діалозі з РФ як потужним, агресивним і непередбачуваним сусідом уникнення двосторонніх форматів. Намагання вести діалог у багатосторонньому форматі, використовуючи підтримку і допомогу сильних і впливових союзників;

- досягнення консенсусу щодо міжнародних пріоритетів держави як на рівні політичної еліти, так і на рівні всього суспільства загалом;

- зміцнення обороноздатності нашої держави;

- запровадження та успішна реалізація в інтересах суспільства низки важливих внутрішніх реформ – конституційної, судової, місцевого самоврядування тощо;

- модернізація й інноваційний розвиток української економіки шляхом швидкої та неухильної переорієнтації на новітні технології [9].

Висновок. Таким чином для збереження політичного і економічного суверенітету країни, зміцнення демократичних механізмів у внутрішньополітичному житті держави та суспільства головним пріоритетом зовнішньої політики України має бути ефективна реалізація стратегії європейської інтеграції та активне залучення України до євроатлантичної системи безпеки з метою набуття повноправного членства у Організації Північноатлантичного договору.

Курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію у сучасних умовах немає жодної альтернативи, а наближення до західних стандартів демократії, права та соціально-економічного розвитку буде головною гарантією подальшого прогресивного розвитку Української держави.

Що стосується відносин із Російською Федерацією, то територіальна цілісність, незалежність і суверенітет України не можуть бути предметом обговорення. У всіх інших питаннях можливо шукати варіанти рішень, які максимально захистять національні інтереси України і, разом з тим, дадуть змогу вивести українсько-російські відносини з глухого кута.



ЛІТЕРАТУРА:

1.           Гречанінов В. Україна – НАТО: учора, сьогодні, завтра. – Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/ua/ekspertna-dumka/view/article/ukrajina-nato-uchora-sogodni-zavtra/

2.           Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики". – Режим доступу: / http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2411-17

3.           Зовнішня політика України – 2013: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети / за ред. Г. М. Перепелиці. – К.: ВД «Стилос», 2014. – 2014. – 352 с.

4.           Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу. – Режим доступу: / http://www.minjust.gov.ua/file/23491.PDF

5.           Міжнародні відносини і зовнішня політика України: підручник / [Деменко О.Ф. та ін.]; під ред. Пошедіна О.І. - Київ: НУОУ, 2013. – 374 с.

6.           Північноатлантичний договір. – Режим доступу: / http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/950_008

7.           Спільна заява Комісії Україна-НАТО на рівні глав держав та урядів. – Режим доступу: / http://mfa.gov.ua/ua/press-center/comments/2278-spilyna-zajava-komisiji-ukrajina-nato-na-rivni-glav-derzhav-ta-uryadiv

8.           Толстов С. Проблеми та пріоритети України в умовах кризи європейської безпеки. – Режим доступу: / http://uaforeignaffairs.com/ua/ekspertna-dumka/view/article/problemi-ta-prioriteti-ukrajini-v-umovakh-krizi-jevropei/

9.           Троян С. Українсько-російські відносини в контексті інтеграційних процесів на пострадянському просторі. – Режим доступу: / http://uaforeignaffairs.com/ua/ekspertna-dumka/view/article/ukrajinsko-rosiiski-vidnosini-v-konteksti-integraci/

10.        Шамшур О., Капітоненко М. У пошуках втраченого часу: проблема вибору стратегії безпеки України. – Режим доступу: / http://gazeta.dt.ua/international/u-poshukah-vtrachenogo-chasu-problema-viboru-strategiyi-bezpeki-ukrayini-_.html