четвер, 30 квітня 2015 р.

Свобода слова та медіа в Україні

Cаух Юрій
к.філос.н., доцент, доцент кафедри політичної аналітики НАДУ при Президентові України
Красножон Надія
слухач НАДУ при Президентові України, спеціальність "Публічна політика і управління"  
 
Основними вимогами Майдану і безпосередньо «Революції гідності», були зміна системи управління політичними та соціально-економічними процесами в країні, нова справедлива і рівномірна модель розподілу благ та ресурсів між членами суспільства, зміна політичної системи, демонтаж існуючого політичного режиму, боротьба з корупцією, дієва публічна політика і публічне управління, реформа системи судочинства та силових органів влади, відкритість прийняття політико-управлінських рішень, збільшення ролі громадянського суспільства у реалізації державної політики, поглиблення самоврядності громад на локальному рівні і тому подібне. Серед них важливе місце займало питання, щодо дотримання принципів свободи слова, транспарентності та плюралізму думок в Україні.
Які зрушення в цьому напрямі відбулися в Україні за останній рік? Чи виконано умови поставлені суспільством? Чи відповідає демократичним принципам та європейським цінностям специфічна гібридна форма свободи слова, вибіркова та ситуативна? Яку роль на сьогодні відіграють ЗМІ в Україні?
Очевидно, що найефективнішим середовищем реалізації прав і свобод громадян у демократичному суспільстві є публічна політика, яка здатна урівноважити та збалансувати інтереси громадянського суспільства, держави, політичних та економічних еліт країни, забезпечити реалізацію принципів транспарентності та об’єктивності у діяльності засобів масової інформації.
 Як зазначає доктор політичних наук, професор Сергій Телешун, публічна політика – це, перш за все, легітимний спосіб формування стратегічних політико-економічних рішень та публічне схвалення політики як засобів проведення державної політики. При цьому публічне схвалення політики напряму пов’язано з тим, як ці політико-економічні рішення влади висвітлюються в засобах масової інформації, тож можна впевнено казати про роль, яку мають відігравати ЗМІ у публічній політиці. Щоб говорити про роль ЗМІ у публічній політиці більш об’єктивно, необхідно визначитися з рівнем довіри населення до засобів масової інформації. Так, за результатами опитування громадської думки, проведеного наприкінці грудня минулого року фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічною службою Центру Разумкова, засоби масової інформації залишаються лідерами довіри українців. Загалом за підсумками минулого року визначено п’ять інституцій, які користуються довірою в населення, традиційними лідерами залишаються церква (+45%, у 2013 році було +40%), засоби масової інформації (+13%, було +19%) та громадські організації (+9%, було +2%). Минулого року значно зріс рівень довіри населення до Збройних сил України (+25%, було -1,5%) та до Президента України (5%, було -27,5%), що дозволило їм увійти до переліку інституцій, які мають позитивний баланс довіри-недовіри. Найбільшим рівнем недовіри серед населення України користуються засоби масової інформації Росії (-72%, на кінець 2013 року цей показник складав лише -28%).
На нашу думку сьогодні ми стаємо свідками того, що, по суті, всі зміни, які відбулися в інформаційному просторі України – це ситуативні зміни політичного позиціонування у відповідності до пріоритетів власників ЗМІ та їх політичних уподобань. Навіть та невелика кількість засобів масової інформації, яка не належать жодному з олігархічних кланів, вже не перший рік стикається з проблемами перебування на межі виживання, і тому змушена втримуватись на плаву за рахунок замовних матеріалів від діаметрально протилежних політичних гравців. Враховуючи, що в останні роки популярність друкованих ЗМІ знижується, а кількість читачів зміщується в у бік споживання новин на інтернет ресурсах, редакції зіштовхуються з проблемами недостатньої кількості коштів у зв’язку зі здешевленням вартості реклами та падінням тиражів. Через це власники ЗМІ мають погоджуватися на друк замовних матеріалів, йти на поступки по відношенню до рекламодавців, готуючи навіть редакційні, а не замовні матеріали. Дуже велике значення у цьому процесі відіграє зростання популярності так званої «громадської» журналістки через соціальні мережі (facebook, twitter), яка відтягнула частину читачів від класичних інтернет-ЗМІ. Наприклад, за минулий рік українська аудиторія соціальної мережі Facebook зросла на 800 тисяч осіб, і станом на березень поточного року склала близько 4 млн. користувачів. За останні шість років кількість українських користувачів Facebook зросла у 64 рази – з 62 тисяч користувачів у квітні 2009 року. Вже третій рік поспіль аудиторія даної соціальної мережі збільшується на 700-800 тис. користувачів. Влада теж має враховувати цей момент для використання соціальних мереж при формуванні довіри до влади та створення її позитивного іміджу. Що ж стосується російських соціальних мереж «Вконтакте» та «Одноклассники», вони впливають на думку політично активних українців значно менше, ніж Facebook, там ведеться більш агресивна пропагандистська робота, зорієнтована на «своїх», проросійськи налаштованих українців. Через це в Україні неодноразово оголошувалися акції проти використання російських соціальних мереж, і якщо сайтом «Одноклассники» українці стали користуватися значно менше, то на роботі «Вконтакте» це особливо не відобразилося, і часом навіть самі організатори таких акцій з сайту не видалялися.
Неоднозначною залишається реалізована ініціатива зі створення Міністерства інформаційної політики України, як серед журналістів, експертів, так і серед громадян. На думку ряду експертів це є позитивний крок в контексті підсилення ролі державної політики у сфері контролю за інформаційним середовищем, особливо – під час військового конфлікту, але поряд з цим даний структурний підрозділ виконавчої гілки влади може бути використаний з метою обмеження демократичних принципів функціонування медійного середовища в Україні. Існує певна недовіра до відомства, яка була спричинена його спонтанним характером створення, без проведення завчасної роз’яснювальної роботи, публічних обговорень, особливо – серед журналістів. У зв’язку з цим в багатьох редакційних колективах, які підтримували події на Майдані, таке рішення викликало неоднозначну реакцію. На сайті міністерства зазначається, що головними завданнями відомства є: розробка стратегії інформаційної політики України та концепції інформаційної безпеки держави, координація органів влади в питаннях комунікації та поширення інформації; протидія інформаційній агресії з боку Росії.
За результатами дослідження, проведеного серед населення України в грудні минулого року Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення ГО «Телекритика», ідею створення Міністерства, що відповідатиме за контроль інформаційного простору, підтримували 37%. Проти створення такої установи виступали 22% опитаних, ще 35% не мали визначеної позиції із цього питання. Варто зазначити, що рівень підтримки створення міністерства із контролю інформаційного простору практично однаковий в усіх регіонах – 37% на заході, 41% у центрі, 35% на півдні та 34% на сході. За роботою міністерства громадськість зможе не просто спостерігати, а й контролювати його: при відомстві, традиційно для органів влади, буде створено Громадську раду, яка  здійснюватиме громадський контроль за діяльністю органу виконавчої влади, налагоджуватиме ефективну взаємодію міністерства з громадськістю та досягати врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики. Установчі збори Громадської ради відбудуться 4 травня.
Ще одне позитивне зрушення – це посилення публічної складової у висвітленні діяльності Президента України та органів державної влади. Помічники та речники Глави держави активно висвітлюють його діяльність у соціальних мережах, що теж є значним позитивним елементом комунікації із політично активною частиною населення мережевих спільнот. Хоча, при цьому необхідно зауважити, що публічність Петра Порошенка та представників вищих органів влади за вкрай складних суспільно-політичних та соціально-економічних умов України мала б бути більш систематичною та узгодженою, тим самим формуючи єдиний консолідований інформаційний тренд країни. Зокрема, подібна інформаційна лінія реалізується в політичній традиції США і може стати, за умов відповідної адаптації, надзвичайно ефективною складовою інформаційної безпеки України. Показовим тут може бути приклад президента США Барака Обами та представників американської влади, які практично кожного дня, а інколи й по кілька разів на день виходять на брифінги та прес-конференції.
Одна з серйозних проблем в українському інформаційному просторі – це наявність великої кількості інформаційних меседжів від органів центральної влади, які час від часу суперечать одне одному. Це пов’язано, перш за все, із протистоянням між групами впливу у структурах влади. Подібна невпорядкованість інформаційного напряму відображається як на роботі центральних виконавчих органів влади, на правоохоронних та контролюючих органах, так і на діяльності парламенту України, а також призводить до соціальної та політичної нестабільності держави в умовах війни.
Суперечливі меседжі активно обговорюються в соціальних мережах, поширюються в ЗМІ, і заангажовані та не доброчесні експерти здійснюють значний вплив на пересічних українців. До того ж, формується внутрішній ворог країни в обличчі нинішньої влади, яка нібито безпідставно підвищує тарифи, заморожує пенсії та мінімальні зарплати, упроваджує не просто непопулярні, а й, на думку експертів, неефективні реформи. При цьому немає чіткого розуміння, кого винити в усіх негараздах у країні, всі наявні проблеми пояснюються населенню наявністю військових дій, хоча інколи взагалі не пов’язані з цими процесами.
Окремо необхідно звернути увагу на роботу обласних державних телерадіокомпаній, які зорієнтовані, переважно, на сільське населення, а також на міське населення похилого віку. За результатами моніторингу дотримання професійних стандартів у роботі інформаційних служб українських телеканалів, здійсненого ГО «Телекритика» у рамках проекту Ради Європи «Впровадження європейських стандартів в українському медійному середовищі», в ефірах ОДТРК країни за лютий місяць було зафіксовано 17% замовних матеріалів від загального новинного контенту. Як засвідчують експерти, загальна кількість матеріалів з ознаками замовлення корелює з попередніми періодами, при цьому 56% джинси на регіональних державних каналах — це провладні, так звані «паркетні» матеріали. Мається на увазі, що новини, в яких висвітлюється робота центральної влади, стають все менш осмисленими та носять лише офіційний формат: до уваги глядачів пропонуються протокольні зйомки з нарад високопосадовців, які мають створювати уявлення про те, як багато та сумлінно працює українська влада, при цьому соціального чи практичного значення такі сюжети часто взагалі не мають.
Найвищий рівень політичної та комерційної «джинси» було зафіксовано в ефірі Івано-Франківської ОДТРК. Так, у лютому моніторинг теленовин охоплював обласні державні телерадіокомпанії Одеси, Харкова, Херсона, Івано-Франківська та Дніпропетровська. Аналіз виявив, що 38% новинного контенту Івано-Франківської ОДТРК «Карпати» склали саме політичні та комерційні матеріали, а на телеканалі «Галичина» Івано-Франківської обласної ради цей показник становив 33%. Для порівняння, в ефірі Одеської ОДТРК було виявлено лише 10% політичної та комерційної «джинси» від загальної кількості сюжетів, в ефірі Дніпропетровської ОДТРК – 12%, Харківської ОДТРК «ОТБ» - 15%, в ефірі Херсонської ОДТРК «Скіфія» - 16% політичної та комерційної «джинси», що більш, ніж у два рази менше, ніж кількість «джинси»  на телеканалах «Карпати» та «Галичина». До речі, у січні поточного року лідером аналогічного рейтингу була Дніпропетровська ОДТРК із 28% замовних політичних та комерційних матеріалів.
Значною проблемою залишається й те, що в Україні формується тренд гібридної форми права на плюралізм думок: людина, яка відкрито не підтримує діючу владу, але при цьому не виступає проти неї, часто оголошується ворогом і прибічником бойовиків та сепаратистів. Спроби влади врегулювати та примирити відношення жителів східних та західних регіонів України не завжди є ефективними, а деякі політичні діячі, дозволяють собі провокативні заяви, які сприяють виникненню нових конфліктів у країні. Це стосується подій в зоні АТО разом з забезпеченням військових усім необхідним, і соціального захисту як переселенців, так і звичайних громадян України, і підвищення тарифів на комунальні послуги, і реінтерпретація історії, і багатьох інших важливих питань для суспільства. Для того, щоб певним чином обмежувати контент тих чи інших ЗМІ, необхідно упроваджувати виключно законодавчі інструменти, а не керуватись політичною доцільністю і особистим зацікавленим та вольовим поривом окремих політичних особистостей. Так, наприклад, для контролю за контентом на українських телеканалах, 2 квітня поточного року Президент України Петро Порошенко підписав прийнятий Верховною Радою 5 лютого Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України», який забороняє показ в Україні частини російських фільмів та серіалів. Відповідно до документу, «…заборона розповсюдження і демонстрування фільмів, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій поширюється на розповсюдження та демонстрування будь-яких фільмів незалежно від країни походження, виробництва після 1 серпня 1991 року. Заборона трансляції фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора, які не містять популяризації або пропаганди передбачених попереднім реченням органів та дій, поширюється на фільми, вироблені після 1 січня 2014 року». Тут ми бачимо безпосередньо правовий характер регулювання діяльності ЗМІ у відповідності до законодавчо виписано процедури, що є коректним з точки зору процесуальності.
Навіть ураховуючи вищезазначені заборони, українська влада не зможе повністю обмежити перегляд російського теле- та кіно продукт : він знаходиться у вільному доступі в інтернеті, а також через супутникові телемережі, які дозволяють дивитися російські телеканали. Високий попит на російську телевізійну продукцію пов'язаний із відсутністю якісної вітчизняної альтернативи. Щоб «прив’язати» громадян до вітчизняних телеканалів, необхідний потужний український продукт. Державна інформаційна та культурна політика має виконувати завдання з об’єднання України через цю призму, й, зокрема, протидіяти культурній та інформаційній агресії з боку Росії, а також заповнити соціокультурний вакуум на сході держави. Думка про те, що фінансування культури і, зокрема, вітчизняного кінематографу, під час війни – це недоречно, є абсолютно хибною. Так, наприклад, коли прем’єр-міністру Великобританії Вінстону Черчиллю в роки Другої світової війни запропонували скоротити витрати на освіту та культуру, він категорично відмовився зі словами «А для чого ж ми тоді воюємо?»
Особливо важливим проривом в якісній еволюції інформаційного та медійного середовища є підписання закону Президентом України про створення суспільного телебачення, як інструмента реалізації гарантій свободи слова, розбудови громадянського суспільства, виваженої інформаційної політики, незалежної журналістики, об’єктивності висвітлення новин, протидії зовнішній інформаційній агресії, гарантування множинності думок, і, як результат, формування єдиного інформаційно-смислового центру української держави.
На даний час Україна все ще перебуває у зоні загроз та небезпек в інформаційному просторі. На нашу думку, для підвищення резистентності та ефективності державної інформаційної політики у взаємодії із громадянським суспільством та ЗМІ необхідними є ряд наступних кроків та заходів:
1.      Ефективне партнерство держави і громадянського суспільства у сфері контролю за інформаційним простором;
2.      Наявність альтернативних точок зору у ЗМІ;
3.      Суспільний діалог, що базується на принципах взаємоповаги та взаєморозуміння;
4.      Формування своєрідного банку експертів, журналістів та спікерів, з метою підвищення якості інформаційного продукту;
5.      Формування логічно струнких та чітких інформаційних потоків та меседжів;
6.      Використання міжнародних стандартів журналістської етики та моделей професійної відповідності (BBC, NBC, CBN, CNN тощо);
7.      Дотримання і виконання відповідних законодавчих актів у сфері інформаційної політики;
8.      Реалізація принципів публічної політики та управління державними, суспільно-політичними і соціально-економічними процесами.

понеділок, 27 квітня 2015 р.

«Російська пропаганда на територіях, підконтрольних українському уряду: можливості протидії» Дискусія


Володимир Паніотто   

Генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології, доктор філософських наук

Складається враження, що влада не дуже усвідомлює небезпеку інформаційної війни. Наскільки мені відомо, всі дослідження на цю тему були замовлені «Дзеркалом тижня» й «Телекритикою». А в нас було створено Лабораторію психологічного забезпечення інформаційної війни, й ми робили індекс ефективності російської пропаганди, бо розуміли, що зараз це потрібно. Зрозуміло, що йде війна. Але якщо це війна й інформаційна — то, можливо, деякий перерозподіл ресурсів міг би зберегти життя наших солдат. Адже пропаганда підвищує кількість людей, які стають сепаратистами.  Рівень довіри до влади теж  має цікавити державу. Недовіра  не дозволяє проводити рефор-  ми. Півроку тому був високий  рівень довіри до владних інсти-  туцій, але наразі цей рівень до-  сить швидко падає.  Що важливо — люди можуть  мати гірше уявлення про ни-  нішню ситуацію, ніж ця ситу-  ація є насправді. Як приклад  — сприйняття громадянами  корупції. Дослідники кажуть,  що нині у сприйнятті рівень ко-  рупції здається вищим, ніж де-  кілька років тому, за часів Яну-  ковича. Це відбувається з двох  причин. По-перше, раніше ЗМІ  були значною мірою підконтр-  ольні владі й питання корупції  у вищих ешелонах влади за-  мовчувалося; тепер же всі ЗМІ  стали писати про корупцію,  приділяти їй більше уваги. По-  друге, влада була монолітна,  всередині неї не допускалося  ніякої критики. Зараз влада  критикує сама себе. Й навіть  якщо реальний рівень корупції  знижується (хоч, можливо, не  так швидко, як хотілось би), у  громадському сприйнятті її рі-  вень зростає.  Можливо, це падіння рівня  довіри також частково призво-  дить до того, що ми програємо  інформаційну війну — по всій  Україні, не тільки на окупова-  них територіях, але й у Харків-  ській та Одеській областях.   

Сергій Телешун 

Доктор політичних наук, директор Інституту державної  служби та місцевого самоврядування Національної академії  державного управління при Президентові України, завідувач  кафедри політичної аналітики та прогнозування, професор   

Влада не дуже зацікавлена в інформаційному  спротиві. Відсутня консолідація всередині сус-  пільства та всередині влади. Немає консолідо-  ваної платформи, з якої би виступала влада і представ-  ляла позицію України.  У цій війні зіткнулися різні культури, різні світи.  Україна має протиставити так званому «русскому  міру» свій — український.  Часто кажуть про необхідність ведення контрпро-  паганди у відповідь на російську пропаганду. Контр-  пропаганда тільки посилює зіткнення, недовіру. Що ж  можна протиставити пропаганді? В першу чергу швид-  ке, продуктивне викриття й розпізнавання фейків. Це  обов’язкова умова інформаційного протистояння, і до  цього можна залучати незалежних журналістів.  Росія — завершена авторитарна держава. Засоби  масової інформації сконцентровані в одних руках, за  допомогою ідеології. І це має значення. А Україна зму-  шена виробляти меседжі, які були б однозначним по-  силом проти Росії, в умовах, коли українська влада з  різних причин не є консолідованою.  Що ще можна протиставити зараз російській про-  паганді? Інший образ України. І це не має бути ви-  гаданий образ. Ми маємо відповісти на запитання,  куди йде країна, які в неї перспективи. Люди мають  відчувати, що щось відбувається і що є перспективи.  Натомість ми не бачимо з боку держави ані бажання,  ані відкритості, ані вміння говорити про реформи, які  відбуваються, хоч і дуже повільно. Про що це свідчить?  Про закритість і непрозорість влади.  Ми нічого не доб’ємося, якщо не змусимо владу  бути відкритою й консолідованою. Ми згаємо час,  якщо не будемо дивитися вперед, на Європу, і будува-  ти те, що можна назвати українським світом із євро-  пейською складовою. Український світ не побудуєш  раціонально. Це щоденна робота.   

Євген Бистрицький 

Виконавчий директор  Міжнародного фонду  «Відродження»,  доктор філософських наук

Наразі в Україні немає до-  статньої консолідації сус-  пільства і влади, немає  консолідованої платформи, з якої  б Україна адекватно виступала в  інформаційній сфері.  Гібридна війна, яка зараз ве-  деться проти України, має дві скла-  дові, дві гілки. З одного боку — як  і будь-яка війна, це засіб фізич-  ного ураження супротивника; з  іншого — це інформаційна війна.  Між цими двома гілками зіткну-  лися різні культурні ідентичнос-  ті, відчуття належності до різних  громад, різних культур. Людина,  яка відчуває власну культурну  ідентичність, схильна закрива-  ти очі на негатив серед «своїх»  («хай це погана людина, але це  своя людина») і вірити свідчен-  ням, що «чужі» погані. Таким  чином формується усереднене  розуміння, і люди можуть вірити  і в «розіп’ятих хлопчиків», і в інші  вигадки інформаційної війни.  Що тут можна зробити? Росія —  це абсолютно завершена авто-  ритарна держава з монолітним  інформаційним простором. У на-  шій ситуації, в умовах демокра-  тичного переходу, коли влада не є  консолідованою, протидія росій-  ській пропаганді має бути не так  справою держави, як незалежних  журналістів. Пропаганді треба  протиставити інший образ краї-  ни. Це не мусить бути вигаданий  образ; це мусить бути образ того,  що відбувається зараз, куди руха-  ється країна, якими є її перспек-  тиви на основі того, що ми маємо  наразі. У свою чергу держава має  навчитися говорити про рефор-  ми, які хоч і повільно, але відбу-  ваються. Держава досі не здатна  до самокритичної, реалістичної  позиції в поясненні своїх дій гро-  мадянам.  Однобічна інтерпретація Май-  дану, яку нав’язує російська про-  паганда, відповідає образам усе-  редненого розуміння й заважає  нам показати і Майдан, і всю  Україну в усій їхній різноманіт-  ності. Ми повинні навчитися го-  ворити про різну Україну. Лише  так може бути побудовано «укра-  їнський світ», який витримає на-  тиск із боку «русского міра».   

Оксана Майдан 

Заступник директора проекту  «У-Медіа», Internews Network 

Зупинити або протистояти російській пропаганді  практично неможливо, тому що це дуже потуж-  на машина, на яку витрачаються сотні мільйонів  доларів щорічно. Протистояти і бути активними, а не  реактивними, — це витрати часу, грошей і зусиль.  Що треба робити? Перш за все, — і це старий і за-  вжди актуальний постулат, — інформація має бути не-  залежна, правдива. Тільки так можна відновити або по-  силити довіру до медіа. Ми не можемо сказати, що ми  засуджуємо дії влади із заборони російських каналів та  кінопродукту, але міжнародна практика показує, що за-  боронами покращити ситуацію фактично неможливо.  Глядачі, якщо захочуть, зможуть отримати цю інформа-  цію через інтернет, через супутник. Тому це може бути  лише якийсь тимчасовий захід. Що може дати ефект на  перспективу? Перш за все й надалі розвивати саморе-  гуляцію в медіа. Можливо, це тривала дорога, яку по-  трібно починати саме зараз. Але тільки таким шляхом  ми можемо відновити довіру громадян до медіа й по-  кращити професійний рівень журналістики.  Чомусь зараз усі вважають, що тренінгові програ-  ми для журналістів — це вчорашній день і всього, чого  можна навчити журналістів, їх уже навчили. Але вияв-  ляється, що це досі актуально: навчання міжнародних  практик, як створювати якісні відеосюжети, як писати  аналітичні статті, як розвивати економічну, соціальну,  політичну журналістику.  Але тут є й інший аспект: професійний рівень жур-  налістики підвищуватиметься лише в тому разі, якщо  на це буде запит суспільства. І тут є один рецепт, який у  міжнародній програмі існує вже багато років: це проек-  ти з медіаграмотності. Для медіаграмотної людини іс-  торії про розіп’ятих хлопчиків виглядатимуть смішно. І  так ми зможемо сказати, що ми не просто протистоїмо  пропаганді, а побудували грамотне інформаційне сус-  пільство, яке споживає правдиву інформацію й критич-  но ставиться до того, що подається в засобах масової  інформації.   

Юрій Рубан 

Кандидат технічних наук,  екс-директор Інституту  стратегічних досліджень

 Перед нами, перед нашою де-  мократією постає виклик.  Демократія існує в державі.  Якщо не буде держави, то говори-  ти про демократію чи тиранію стає  важко. Стоїть величезна загроза, по-  трібні дії. Звісно, журналісти мають  писати правду, звісно, громадянин  має любити свою державу, чинов-  ник не має красти й повинен добро-  совісно виконувати свої обов’язки.  Це все правильна позиція, але на-  скільки вона нас просуне?  Наша держава не надто ефек-  тивна, це правда. Наша держава не  володіє тонкими механізмами дер-  жавного управління. Так і в інфор-  маційному полі: вона робить ті кро-  ки, які лежать на поверхні, — тобто  забороняє. Якийсь резон у цьому є:  адже якщо ми збудуємо соціологію  інформаційного поля, то побачимо,  що на ньому топчуться мільйони  громадян, які мільйони людино-  годин проводять біля телевізора. В  будь-якій інформаційній війні кіль-  кість гармат має значення, тому і  спадає на думку мінімізувати їхню  кількість у протилежної сторони.  Звісно, є спокуса на кож-  ну російську гармату викотити  свою, іншими словами, зняли по-  багатому російський серіал — і  собі знімемо серіал. Але ж у нас  грошей не вистачить.  Враховуючи недосконалість на-  ших процедур мобілізації, вияви  корупції, які ми бачимо, людина,  яка не хоче йти воювати за Украї-  ну, знайде спосіб від цього відкру-  титися. Тим не менш, знайшлися  десятки тисяч шляхетних людей і  пішли на війну. Вони захищають  нашу державу, нашу демократію.  Це вже величезний плюс. І це дозво-  ляє мені ставитися з певним засте-  реженням до тези, що ми начисто  програли інформаційну війну.  Я не думаю, що мільйони лю-  дей, які дивляться телевізор, є  раціональними суб’єктами полі-  тичної філософії, що вони роблять  свій вибір, виходячи з тих чи ін-  ших національних аргументів. Я  думаю, що відбувається наступне.  Вони дослухаються до української  чи російської пропаганди, залежно  від того, які успіхи Україна демон-  струє на фронті.  Насправді люди обирають іден-  тичність залежно від того, яку іден-  тичність їм наполегливо рекомен-  дує обирати влада, які стимули вона  пропонує, позитивні й негативні,  й так далі. Ми живемо на землі, на  якій протягом ХХ століття люди по-  стійно міняли свою ідентичність.  У першу чергу треба поставити  на ноги державу, зробити її ефек-  тивною, щоб вона могла пропону-  вати щось людям, демонструвала  військові успіхи, економічну надій-  ність. Люди будуть прихильніши-  ми, якщо курс гривні буде трошки  стабільнішим.   

В’ячеслав Гусаров 

Експерт із питань інформаційної безпеки  Центру військово-політичних досліджень    

 Слід визнати, що для аудиторії окупованого  Донбасу проводиться недостатньо заходів із  протидії ворожій пропаганді. Найголовніше,  що цю проблему повинна визнати влада, чого, на  жаль, не відбувається. Хоча розмови про протидію  пропаганді ведуться на всіх рівнях. На жаль, Україна  не має правових засад Державної інформаційної по-  літики — це по-перше.  По-друге, для інформаційно уражених регіонів по-  трібна інформаційна реабілітація — тривалий про-  цес із комплексом «нежорсткої» контрпропаганди  відновлювального характеру.  По-третє, моніторинг, виявлення й супровід ін-  формаційних загроз повинен відбуватися по всій  Україні, а не тільки у кризових регіонах. На будь-які  соціально-психологічні коливання мусить бути від-  повідна реакція.  По-четверте, необхідно розглянути заходи щодо  інформаційних обмежень в інформаційному полі,  що властиві для будь-якої країні, яка веде бойові дії:  складання переліку засобів масової інфор-  мації, що діятимуть у галузі мовлення, видання та  розповсюдження інформаційних матеріалів;  призупинення діяльності політичних пар-  тій, інших громадських організацій у разі порушення  ними законодавства щодо АТО;  використання в інтересах воєнного стану  діяльності мобільних операторів, установ поштового  зв’язку, видавництв та поліграфічних організацій не-  залежно від їхніх форм власності;  призупинення видачі ліцензій або їх анулю-  вання в разі порушення суб’єктами інформаційної ді-  яльності законодавства щодо АТО та інше.  По-п’яте, своєчасне поточне інформування укра-  їнської й зарубіжної аудиторії. Мається на увазі яко-  мога повніше забезпечення інформаційних потреб  споживачів українською інформацією з метою змен-  шення впливу російських джерел на нашу аудиторію.  Я очікую, що найближчим часом відбудуться пози-  тивні зрушення в галузі захисту Держаного інформа-  ційного простору і маю сподівання, що інформацій-  ний простір нарешті буде працювати на підтримку  політичних рішень України.   

Сергій Черненко 
Завідувач сектору моніторин-  гових досліджень аналітично-  інформаційного відділу НІСД
 
Ми маємо справу з масш-  табною пропагандист-  ською індустрією, яка  день у день вмонтовує в свідо-  мість не лише росіян, але й вели-  кої частини населення України  ті меседжі, в яких зацікавлений  Кремль.  Є речі, які треба робити прямо  зараз, і ми не повинні зволікати.  Якщо ми дискутуємо, чи потрібні  нам якісь форми самообмеження  всередині журналістської спіль-  ноти — то це все потрібно роби-  ти, причому невідкладно. Тому  що російський вплив відбуваєть-  ся щоденно, і його наслідки ми  вже можемо бачити в результатах  соціологічного опитування.  З тиском, який чинить сусідня  держава, пов’язані й деякі струк-  тури, люди, організації, які пра-  цюють усередині нашої країни.  Всім відома ситуація з газетою  «Вести»… Навіть керівник СБУ  не знає, що робити з цією газе-  тою, оскільки ми в демократич-  ній країні й намагаємося діяти в  рамках законодавства. А жоден  суддя не зможе визначити, чи є  маніпуляції в газеті «Вести», щоб  можна було її закрити. Бо навіть  за змістом важко визначити,  коли працюють досвідчені фахові  маніпулятори.  Я вважаю, що журналістське  середовище має створити пев-  ну експертну раду (можливо, на  основі Мінінформполітики), яка  би могла робити висновки та  якимось чином впливати на за-  стосування законодавства щодо  використання газет і телеканалів  у маніпулятивному плані. Звісно,  це не забезпечить нам перемоги  над таким монстром російської  пропаганди, але на якомусь рів-  ні це дасть результат. Нещодав-  но стало відомо, що литовська  прокуратура провела обшуки й  допити людей, задіяних у росій-  ських пропагандистських схемах.  Мало хто зважиться звинувачу-  вати Литву в недемократичності.  Проте цей випадок свідчить, що  навіть маленька демократична  держава може мати законодавчі  механізми, щоб захищатися від  інформаційної агресії. 
 

четвер, 16 квітня 2015 р.

“Ukraynalılar Avrupa demokratik değerleri için mücadele veriyor” (журнал "Zaman" від 13 квітня 2015 р.)

Ukrayna Devlet Başkanlığı bünyesindeki Millî Yönetim Akademisi ile Siyasî Analiz ve Tahminler Bölümü Başkanı Prof. Sergiy Teleşun ZAMAN Berlin bürosunu ziyaret ederek Ukrayna’yla ilgili çarpıcı tespitlerde bulundu.

Prof. Teleşun, “NATO’ya bir karşılık olan Kırım, Rusya’ya, Avrupa politik ve askerî arenasının güney kolundaki ulusal çıkarlarını daha etkili bir hâle getirmesi konusunda yardımcı olabilir” uyarısında bulundu.

OKTAY YAMAN BERLİN
Ukraynanın doğusundaki durumu nasıl değerlendiriyorsunuz? Ukrayna’da 2013-2014 yılları arasında“onur devrimi” olarak tanımlanan ve Meydan’da yaşanan olaylar Ukrayna halkını iç politikaya dair esas meselelerle yüzleştirdi. Ukrayna’daki idarî sistemin tamamen değiştirilmesi, politikacılardan oluşan yüksek zümre mensuplarının siyasî görüşlerine bağlı olmaksızın köklü değişmelere tâbi tutulması, çağdaş ve etkili kamu politikasına ihtiyacı olan sivil toplumun bununla ilgili talepleri ve politik iradesini rekabet temelinde yerine getirebilecek sosyal asansör denilen yeni ama etkili araçların sağlanması gibi hususlar ortaya çıktı. 23 senedir bağımsız bir devlet olan Ukrayna’da Avrupa’ya doğru yönelimi olan genç ve aktif Ukraynalıların yeni nesli oluştu. Sosyal değişmelerden etkilenen Ukrayna vatandaşlarının çoğunun bilincinde, devletin medeniyet çerçevesinde gelişmesine dair değerler modeli belirli değişikliklere uğradı; bunun sonucu olarak “Rus-Avrasya” modeli “kendimizle Avrupa” modeline dönüştürülmeye çalışıldı. Politika ve ekonomi alanlarında iktidara gelmeye yönelik olarak sürdürülen mücadele ile dıştan müdahalenin etkisi altında ortaya çıkan zihniyetler çatışması sivil çatışma hâline geldi. Devrim toplumu kamplara böldü mü? Her devrim gibi, Meydan’ın da köklü değişiklikler ile şiddetin farklı boyutları aracılığıyla Ukrayna’daki toplumu iki ayrı siyasî gruba böldüğünün altını çizmek gerekir. Bu iki grubun “yasal iktidarı” değiştirme yöntemleri, “halkın iktidarı etkileme hakkı” ve “kendi devletinin geleceğini belirleyecek bir yolun seçilmesi” hakkındaki görüşleri birbirlerinden farklıdır. Protesto eylemleri, Meydan’da yer alan feci çatışmalar, iktidarın değiştirilmesine yönelik olarak gerçekleştirilen silahlı darbe, devlet kurumlarının harekete geçemez hâle gelmesi ve sivil çatışma gibi faktörler, diğer ülkelerin Ukrayna’nın iç işlerine karışmasının yasallaştırılmasına sebep oldu. Küresel aktörlerin rolü ne oldu? Avrasya toprakları için geçerli olan yenidünya düzeninin temelini atan dünya aktörleriyle bölgesel aktörler, Ukrayna devletine ilişkin senaryolarını yoğun bir şekilde hayata geçirmeye başladı. Kırım’ın Rusya Federasyonu tarafından işgalinin aslına bakacak olursak, bu eylemin daha 1990’lı yılların başında kurulmuş olup Boris Yeltsin’in iktidar başında olduğu dönemde ana hatlarıyla hazırlanmış bir plânın parçası olduğunu söyleyebiliriz. Bu; Rusya’nın siyasî ve ekonomik çıkarları alanının dışına çıkması durumunda Ukrayna Devleti’nin parçalara bölünmesine yönelikti. Rusya Devlet Başkanı Putin’in modernleştirilmiş “Rus barışı plânı”, SSCB’nin dağılması sonucunda ortaya çıkan devletlerde “geleneksel ve biçimsel olmayan hibrit savaşı” şeklinde geçerliliğini kazanmaya başladı. Ukrayna’nın Avrupa’ya entegre olma sürecini durdurması, sivil çatışma ve ülkemizin belirli bölgelerinin işgaliyle başlayan savaşın; her iki ülke için stratejik, politik, ekonomik ve askerî bakımdan önem taşıyan toprakların Ukrayna’dan ayrılıp Rusya’ya geçmesi, Kırım, Donetsk, Lugansk, Herson, Mıkolayıv, Harkiv, Zaporijya ve Odesa bölgelerinin, merkezi Kiev’de bulunan iktidar mensuplarının kontrolünden çıkan “gizli tesir bölgelerine” dönüştürülmesi gibi hususlarla ilgili problemleri çözmesi bekleniyordu.
“RUSYA ULUSAL ÇIKARLARININ DEĞİŞTİĞİNİ BELLİ ETTİ”
Bahsettiğiniz bu planının hedefi nedir? Rusya’nın, Ukrayna’ya ait olduğu hâlde geleneksel olarak kendisine eğilim gösteren bölgelerdeki etkisiyle itibarını arttırma çalışması olduğunu belirtmemiz lâzım. Bunu, Kiev’deki politik düzenin değiştirilmesi, Ukrayna’nın üniter olan devlet şeklinin federal veya konfederal olmak üzere dönüşüme uğratılması ve ülkemizin AB ile NATO’ya dair dış politikasının yönünün başkalaştırılması yoluyla başaracaktı. Ukrayna’nın doğu bölgeleriyle güney bölgelerinin hem etnik ve kültürel yapısı açısından, hem de Ukrayna’nın kendisiyle iktidar başındakiler ve Rusya ile Batı’ya karşı tavırları bakımından birbirlerinden farklı olduğunu hatırlatmakta fayda var. İki bölgenin, Ukrayna’nın üniter ama desentralize edilmiş bir devlet olma fi krine bakışları da farklılık göstermektedir. Rusya’ya gelince, ülkelerin sınırlarını değiştirerek bölgenin haritasına değişiklikler yapmasının yanı sıra dünya ve Avrupa güvenlik sistemini mahvetmediyse önemli derecede sarsıp Budapeşte Mutabakatı olmak üzere birçok uluslararası anlaşmaya aykırı bir şekilde hareket etti. Böylece Rusya, ulusal çıkarlarının hem bölgesel seviyede, hem de dünya çapında değiştiğini belli etti. Ukrayna’nın doğu bölgelerindeki seçimlerin düzenlenmesi hâlinde söz konusu bölgelerin Rusya’ya dâhil olmasını tercih edecekleri iddia ediliyor. Sizce bu gerçek mi? Bunun bilgi ve propaganda esasına dayalı bir savaşa özgü hile yoluyla gerçekleştirilen efsane dolu bir inisiyatif olduğunu söyleyebilirim. Ukraynalıların büyük kısmı iktidar başındakileri olumsuz karşıladığı hâlde Ukrayna’nın bölünmez bir devlet olması gerektiğinden yanadır. Ülkemizin doğu bölgelerini saran savaş veya bazı diplomatların silahlı çatışma olarak değerlendirdiği askerî müdahale, vatandaşlarımızın çoğunu “Ukrayna projesi” etrafında bir araya getirip Rusya’nın halkımız tarafından savaşı başlatan bir devlet olarak tanınmasını sağladı. Şu an en hayatî problem; Ukrayna Devleti’nin ileride benimseyeceği yapılanma modeli, özü ve etkenliğinden kaynaklanıyor. Ülkemizde yapılan farklı sosyolojik anketlere göre Ukrayna’nın doğu bölgelerinde bile yaşayanların çoğu Ukrayna’dan yana olduğu hâlde savaş içinde yaşamak zorunda kaldığı için pasif bir şekilde davranıyor. Ukrayna’nın devlet şekline dair görüşleri farklı olan Donetsk ve Lugansk bölgelerinin sakinlerinin ekseriyeti, ülkemizin politik, hukukî ve ekonomik düzenini bozmamaya çalışarak kendi fi kirlerini duyurmak için çaba göstermektedir. Sayısı yüzde 25–30 civarında olan Ukrayna’dan ayrılma düşüncesini destekleyenler, yaşadığı toprakları ülkemizden ayırarak başka bir ülkeye dâhil olmayı değil, iktidarın sistemli desentralize edilmesi için gerekli olan şartların sağlanmasını istiyor. Bu bağlamda Ukrayna ile birlik içinde olacak kendi birimini oluşturma ihtimalinden de bahsedilebilir. Bazı değerlendirmelere nazaran Ukrayna vatandaşlarının yüzde 7–8’i gerçekten Rusya’ya dâhil olmayı tercih ediyormuş.
“KIRIM İLE AKDENİZ DE KONTROL EDİLMEK İSTENİYOR”
Rusya’nın asıl amacı nedir? Kırım, kendisi için neden bu kadar önemlidir? ‘Yeni Rusya’nın asıl amacı, kendi kurallarını ilk önce bölgesel seviyede uygulatmaktır. Böylece Ukrayna, SSCB’nin dağılmasından sonraki dünya tarihini değiştirerek küresel boyuttaki en önemli aktör olmaya çalışan Rusya’nın “yeni imparatorluk” olarak hüküm sürmek istediği bir bölge oluyor. Kırım’ın işgalinin hem Rusya, hem de nüfusunun büyük kısmı için Putin’in politik rejiminin etkili ve sabit olmasına işaret eden bir sembol olduğunun altını çizmek gerekir. Putin’in önermiş olduğu “yönetilen demokrasi” ve “Rus barışı modeli”, hem dünya çapında rekabet edebilecek hâle gelebilir, hem de BDT’ye üye olan ülkelerle bazı müttefi kler ve ortakların dikkatini çekebilir. Ukrayna’yı stratejik açıdan etkilemeye yarayan Kırım, sadece Karadeniz’i değil, bütün Akdeniz bölgesini kontrol etme fırsatını sağlar. NATO’ya bir karşılık olan Kırım, Rusya’ya, Avrupa politik ve askerî arenasının güney kolundaki ulusal çıkarlarını daha etkili bir hâle getirmesi konusunda yardımcı olabilir. Rusya için nükleer füzeli bir uçak gemisi olan Kırım, büyük askerî potansiyeliyle Güney Avrupa, Akdeniz bölgesi, Gürcistan, Moldova, Transdinyester Cumhuriyeti ve Türkiye gibi bölgelerle ülkeler üzerinde askeri stratejik kontrolün gerçekleştirildiği bir merkez olabilir. Sizce AB’nin Rusya’ya uyguladığı yaptırımlar ile Almanya’nın içinde bulunduğu girişimler yeterli mi? AB ne kadar samimî? Dünyanın siyasî ve ekonomik haritası günden güne değişiyor. Bazı uzmanların düşüncelerine göre Avrupa, Ukrayna’yı kullanarak Rusya’nın Sovyetler Birliği’nin dağılmasından sonra oluşan bölgeler ile Avrupa’ya ait topraklarda gerçekleştirmek istediği politik plânlara engel olmaya çalışıyor. Ukraynalılar, kendi etnik köklerine bakmadan Avrupa’nın benimsemiş olduğu demokratik değerler uğruna mücadele verirken kendi seçeneğini yapabilmek için dökülen kanın gerçek bedeli üzerinde kara kara düşünüyor. Uygulanan yaptırımların asıl amacı, dünya düzeninin kurumsal öğesini yeniden etkin bir hâle getirip etki alanlarının değiştirilmesinin meydana getirdiği zincirleme tepkiyi durdurmaktır. Gayet agresif ve çabuk değiştirilebilecek politikayı izleyen Rusya Federasyonu’ndan farklı olarak yeni tehlikeler karşısında kalan AB, ulusal çıkarlarını tam olarak belirleyemediği için kendi kimliği ile Avrupa-Atlantik denilen değerleri aktif bir şekilde savunmaya hazır değildir. Bu bir paradoks olabilir, ama ana sorun muhtemel savaştan değil, olabileceğini tahmin edip karşılaşılabilecek tehlikeler ile olası değişikliklere dair kendi stratejisini kuramamaktan kaynaklanıyor. Hiç durmadan kendini korumaya çalışmak, daha uyanık ve girişken birine yenilmek anlamına geliyor.
ESKİ SINIRLARA DÖNÜLMESİ ŞART
Minsk Anlaşması’nda neler öngörülmüştür? Bunu Merkel-Hollande-Poroşenko- Putin daha iyi biliyorlar. Ukrayna’daki çatışmanın dondurulması ya da kurumsallaştırılması Ukrayna halkının değil, daha çok Avrupalılar ile Rusların işine yarayabilir, fakat bütün bunlar Ukrayna’nın içindeki politik durumun istikrarlı olması konusunda şüpheler uyandırıyor. Çatışmanın asıl sebepleri ortadan kaldırılmamış durumdayken eski sınırlara dönülemedi. Bu meseleyle ilgilenen baş aktörler, yoğun askerî hareketlere başlamak ve yeni topraklarla ilgili bekleme dönemine son vermek için fırsat kollayarak askerî alanda ulaşmış olduğu neticeleri yeni görüşmeler sayesinde onaylamayı plânlıyor. Size göre Ukrayna ileride AB üyesi olabilir mi? Ukrayna vatandaşlarının salt çoğunluğu birlik içinde olan bölünmez bir Ukrayna’dan yanadır. Vatandaşlarımız sık sık “Gençler Avrupa’ya yönelim sergilerken bölücüler Rusya’ya dâhil olmak istiyor. O zaman Rusya’ya gitsinler, bizse Ukrayna’da yaşayacağız” ifadelerini kullanıyor. AB’ye üye olma fırsatı peşinde olduğu sanılan Ukraynalıların çoğu, her şeyden önce Avrupa yaşam standartlarının Ukrayna’da geçerli olmasını istiyor. Bu hedefe ulaşınca halkımız geleceğine dair kararını verecek. Medeniyetleri birbirlerinden ayıran bir sınır vazifesini gören Ukrayna’nın, Avrupa’ya ait değerleri benimseyerek kendi kimliğini koruması gereken bir Avrupa ülkesi olduğunun altını çizmek lâzım.