середу, 30 листопада 2011 р.

Причины и следствия мирового финансового кризиса

Щедрін Ю.,
аспірант кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління при Президентові України


В последнее время участились разговоры о второй волне мирового финансового кризиса. Начавшееся в августе падение американских и европейских фондовых рынков, снижение курса евро по отношению ко всем мировым валютам, понижение кредитного рейтинга США и проблемы в Греции беспокоят не только инвесторов, но и рядовых граждан всего мира, и Украина здесь не исключение. Украинцы остро ощутили на себе влияние кризиса осенью 2008 года, когда курс гривны упал с 5 до 8 гривен за доллар, прекратилось кредитование, упали цены на недвижимость, некоторые банки перестали выдавать депозиты. Вслед за финансовым сектором кризисные явления перекинулись на промышленность. В связи с ухудшением мировой конъюнктуры произошел серьезный спад производства, что негативно отразилось на всей экономике.

За три года, прошедшие с тех пор, экономика Украины частично восстановилась, страна смогла пережить острую фазу кризиса и стабилизировать ситуацию. Восстановление Украинской экономики было напрямую связано с восстановлением мировой экономики и спроса на отечественную продукцию, в первую очередь металлургическую. Так же, как и тогда, стабильность Украинской экономики зависит в первую очередь от внешних факторов — от цен на металл, нефть, химическую и сельскохозяйственную продукцию, и в первую очередь от стабильности мировой финансовой системы.

Столкнувшись с кризисными явлениями, руководители США приняли решение помочь крупным банкам и корпорациям, для чего был запущен печатный станок. В конце 2008 года Федеральной резервной системой США была запущена программа количественного смягчения QE1, в результате которой в экономику влили 2 триллиона свеженапечатаных долларов, благодаря чему удалось остановить кризисные явления, восстановить фондовые и сырьевые рынки по всему миру. Средств, выделенных по этой программе, оказалось недостаточно и ФРС США пришлось запускать QE2, в рамках которой еще триллион долларов поступил на рынки. Такая политика привела к обесцениванию доллара и запустила инфляционные процессы, государственный долг США достиг почти 100% ВВП, в мире началась валютная война с целью максимально девальвировать свою национальную валюту.

Такие меры помогли пережить острую фазу кризиса и частично восстановить экономику, но, по сути, кризис не был преодолен. Современный финансовый кризис отличается от прошлых кризисов. Основной причиной кризиса стала гипертрофированность и дисбаланс мировой экономики в сторону финансового сектора. Производство перестало играть решающую роль, на один добытый баррель нефти приходится десять, а то и сто фьючерсных контрактов продаваемых на бирже. Деньги стали делать деньги, убрав из классической цепочки товар. В результате этого активы потеряли обеспечение, и их реальную стоимость определяет только страх и жадность инвесторов.
На сегодняшний день есть два фактора, от которых зависит стабильность мировой финансовой системы. Это решение ФРС США о продолжении либо прекращении политики количественного смягчения и долговая ситуация в Европе.

Европейский союз, являясь экономически и политически неоднородным, так и не смог стать эффективным единым организмом. Греция — не единственная проблема ЕС, вслед за ней могут последовать дефолты Португалии, Ирландии, Испании и даже Италии. Такая цепная реакция вполне может спровоцировать новую волну финансового кризиса, которая в первую очередь ударит по финансовому сектору. Банки почувствуют острую нехватку ликвидности, начнут выводить активы, чем дестабилизируют финансовую систему.
Тем не менее, эти риски учитываются ведущими экономистами и 2008 год вряд ли повторится. Но то, что в ближайшем будущем финансовая, а возможно и политическая архитектура современного мира изменятся, можно не сомневаться.

понеділок, 28 листопада 2011 р.

Прогнози демографічної політики України

Купрій Т.Г.,
кандидат історичних наук,
доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління при Президентові України


Будь-який прогноз, зрештою, — лише гіпотеза про більш чи менш вірогідний перебіг процесів у майбутньому. Проте існує цілий клас демографічних прогнозів, розробка яких не ставить за мету якомога більш точні передбачення. Це так звані аналітичні прогнози, що являють собою дослідження закономірностей відтворення населення за певних ідеальних умов. Із допомогою прогнозів такого типу можна показати ізольований вплив якогось чинника (чи групи чинників) на демографічне відтворення за певних малоймовірних умов, які, проте, становлять науковий або практичний інтерес.
У списку п’яти країн світу, в яких до 2050 року очікується найбільше скорочення населення, входить Україна. За оптимістичним варіантом прогнозу українських вчених, до 2026 року загальна чисельність населення України скоротиться до 43,3 мільйона осіб, за песимістичним – до 40,4 мільйона.

У 2010—2020 рр. коефіцієнти народжуваності можуть бути отримані з допомогою лінійної інтерполяції. За цим варіантом, мінімум чисельності населення (33,347 млн. осіб) буде досягнуто у 2084 році. Після цього відбуватимуться коливання навколо 33,375 млн. осіб. З урахуванням сучасного рівня смертності жінок в Україні та середньо¬го віку матері при народженні дити¬ни, показник сумарної народжуваності для прос¬того заміщення поколінь має становити 2,097 дитина на одну українку. Але для багатьох українців професійна самореалізація і споживання стоять на першому місці. Дітей відкладають на потім і часто згадують про них, коли вже стає надто пізно. Сучасне життя зробило доступним для співвітчизників інші життєві моделі, які не передбачають ні обов'язкового шлюбу, ні дітей. Сучасний українець називає значно більше умов, необхідних, на їх думку, для створення сім'ї і народження дитини: закінчена освіта, стабільна робота, достатній дохід, принаймні у одного з батьків. Не дивно, що ми одружуємося після 26-27 років, як показало дослідження Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України. В такій ситуації певну роль зіграв розвиток системи соціального забезпечення: діти перестали розглядатися як застава безбідної старості, що не є запорукою успішного майбутнього як для кожного громадянина, так і для держави в цілому.

Оскільки жоден із вітчизняних чи міжнародних демографічних прогнозів не передбачає такого істотного зростання народжуваності (причому не лише для України, а й для будь-якої країни світу), то чітко зрозуміло, що стимулювання народжуваності не може й не повинно бути єдиним інструментом демо¬графічної політики. Зокрема зменшити гостроту демографічної ситуації можна завдяки зниженню рівня смертності, особливо серед молоді та осіб працездатного віку. Зниження смертності в цих вікових групах певний час сприятиме омолодженню вікової структури населення та покращенню співвідношення між працездатними і непрацездатними віковими групами.

Сучасна вікова структура українсь¬кого населення дуже деформована. Ре¬зультати демографічних прогнозів вка¬зують на те, що події ХХ ст. настільки сильно позначилися на демографіч¬но¬му потенціалі України, що впливати¬муть на динаміку чисельності її населен¬ня упродовж найближ¬чих двох сто¬літь. Знизити деформованість вікової структури можна з допомогою проведення виваженої міграційної політики, наприклад сприяння імміграції в Україну осіб 1995—2005 років народження чи забезпечення сприятливих умов жінкам для поєднання професійної зайнятості з материнством.

неділю, 27 листопада 2011 р.

Ризики зовнішньої міграції в Україну


Ананко Л.В.,
аспірант кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління
при Президентові України

Збільшення масштабів світових міграційних процесів є невід'ємною рисою сучасного глобалізаційного світу. Всі країни світу одночасно є країнами-донорами і країнами-реципієнтами міжнародних мігрантів та відрізняються лише кількістю еміграційних та імміграційних потоків. Це безпосередньо стосується і України, де у 2010 році за даними Світового банку та МОМ налічувалося 5,250 млн. іммігрантів (11,6% населення).
На різних етапах історії України міграційні процеси по-різному позначалися на динаміці чисельності населення, її віковому, професійному та освітньому складі. Міграція населення суттєво впливає на збалансованість ринку праці, змінює економічне, соціальне, а в деяких країнах і політичне становище суспільства, посилює освітньою і професійну підготовку. Але з іншого боку масовий притік мігрантів може стати причиною зростання безробіття, посиленого тиску на соціальну інфраструктуру, виникненням в суспільстві невдоволення, проявів расизму та ксенофобії. Тим самим міграція опосередковано впливає на демографічну та соціальну структуру населення, рівень достатку корінних мешканців країни, його етнічний та релігійний склад. Нестабільність у відносинах між мігрантам та місцевим населенням може привести до напружених стосунків між суміжними державами, а іноді до міжнародної нестабільності та конфліктів.
Серед сучасних ризиків зовнішньої міграції для України передусім необхідно відзначити:
• нелегальну міграцію. На українському кордоні виявлено незаконних мігрантів: 15749 у 2010 р. та 6249 осіб у 2011 р. Затримано за незаконне перетинання державного кордону: 5938осіб у 2010 р. та 5341 особу у 2011 р. (період січень - вересень);
• розповсюдження нетипових для України інфекційних захворювань. Виявлено 387 випадків малярії: 73,4% - у громадян України, 26,6% у іноземних громадян (2002-2004 рр.);
• міжетнічну напругу, прояви расизму та ксенофобії. У 2008 році в Україні було зафіксовано 29 інцидентів з учинення насильства над іноземцями;
• вивезення грошей з України: 35-45 млрд. гр. (кількість мігрантів в Україні 5,3 млн. осіб);
• торгівлю наркотиками, зброєю. Зокрема, у іноземців було вилучено 15 одиниць зброї, 194 набоїв, 10,5 кг наркотичної сировини (захід у/н «Іноземець» 2009 р.) Викрито діяльність 25 організованих злочинних груп, причетних до протиправного бізнесу; припинено діяльність 18 міжнародних каналів контрабандного переміщення до України наркотиків та психотропних речовин. З незаконного обігу вилучено майже 7,5 тонн наркотиків, з них понад 1 тонни 964 кг кокаїну (спільний захід СБУ з правоохоронними ораганами Європи та США, 2010 р.).
Зазначені ризики можуть призвести до наступних негативних наслідків:
- поглиблення демографічної кризи з паралельним витісненням українських громадян з деяких сегментів економіки;
- відтік грошових коштів з економіки України (кожного року 35-45 млрд. грн.);
- зростання кількості нелегальних мігрантів через військові конфлікти в країнах Азії та Африки;
- погіршення санітарно-епідеміологічної ситуації в Україні (потенційні мігранти є вихідцям з кран, в яких існують джерела зараження на СНІД, малярію, пташиний грип, тощо).
З метою нейтралізації вищезазначених ризиків, органам державної влади, громадським організаціям доцільно зосередитися на вирішенні наступних питань:
- продовжити вдосконалення українського законодавства відповідно до прийнятої Концепції державної міграційної політики;
- актуалізувати питання введення біометричних паспортів для протидії нелегальній міграції та контролю за трудовою міграцією;
- посилити відповідальність роботодавців за використання праці нелегальних мігрантів;
- проводити профілактичні засоби щодо попередження розповсюдження нетипових для України хвороб та інфекційних захворювань;
- сприяти легалізації незаконних мігрантів за наступними критеріями:
- період проживання в Україні (більше 5 років);
- наявність родинних зв'язків з українськими громадянами;
- відповідний рівень освіти, професійні та кваліфікаційні якості;
- знання української мови;
- бажання інтегруватися в українське суспільство.

середу, 23 листопада 2011 р.

Сучасна політика Туреччини на Близькому Сході в контексті її залучення до революційних подій (2011)

Стародуб Тетяна Сергіївна,Національна академія державного управління при Президентові України, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування,
Київський гуманітарний інститут, доцент кафедри міжнародних відносин,
кандидат політичних наук, старший науковий співробітник


Туреччина є потужним регіональним лідером із власною системою геополітичних інтересів. Регіональна політика Туреччини характеризується послідовністю, активністю та різноплановістю. Забезпечення власних зовнішньополітичних пріоритетів здійснюється Туреччиною з активним використанням переваг вигідного геополітичного розташування, значного економічного та транзитного потенціалу, впливових позицій в регіональних та міжнародних структурах, лобістських ініціатив, а також ефективної пропаганди можливості поєднання мусульманських традицій з європейськими стандартами та демократичними цінностями [1, с. 87].
На думку турецьких аналітиків, всі т.зв. кола євразійської безпеки, які включають в себе Центральну Європу, Балкани, Чорноморський регіон, Кавказ, Східне Середземномор’я, Близький Схід і Центральну Азію, накладаються і перетинаються саме у місці розташування Туреччини, що з урахуванням нових умов значно підвищує її значення як члена НАТО й імовірність закріплення її позицій як регіонального лідера. Геополітична ідеологія Туреччини пов’язана з пантюркізмом, ідеєю “Великого Туркестану”, який включає значну частину пострадянського простору. Туреччина входить в Чорноморський консорціум, Союз Тюркських держав, ОЕС , ОЧЕС та інші інституціональні форми, що підвищують її регіональний статус. Реалізації регіональної політики Туреччини сприяє підтримка з боку США [1, с. 87].
Побутує думка, що в зв’язку з акцентуацією європейського напрямку зовнішньої політики Туреччини протягом 90-х років ХХ століття, Анкара почала поступово втрачати свої позиції на Близькому та Середньому Сході, проте, з 2000 року ми можемо говорити про відродження ідеології пантюркізму. Більш того, вплив міжнародного безпекового середовища обумовив зміни в уявленні про ймовірні інструменти реалізації зазначеної ідеології, що призвело до трансформації самої доктрини та появи неопантюркізму.
Головною ідеєю неопантюркізму є об’єднання тюркомовних народів від Китаю до Адріатичного моря в одну міжнародну спільноту/організацію [2]. Проте неопантюркізм не є єдиною ідеологією, на якій ґрунтуються основні засади внутрішньої та зовнішньої політики Турецької Республіки, адже паралельно із неопантюркізмом набувають особливого розповсюдження ідеї неоосманізму , при цьому йдеться не лише про наукові та експертні кола, але і про активне пропагування цих ідей серед громадськості та політичної еліти. Ідеологія неоосманізму обґрунтовує необхідність трансформації зовнішньополітичної стратегії Туреччини на близькосхідному напрямку в зв’язку із потребою у посиленні її ролі в процесах модернізації та демократизації країн Близького та Середнього Сходу.
Необхідність залучення ідей неоосманізму для обґрунтування дій Туреччини на міжнародній арені загалом та в регіоні Близького Сходу зокрема вперше запропонував Тургут Озал. Сьогодні головним прихильником ідеології неоосманізму є нинішній міністр закордонних справ Турецької Республіки Ахмет Давутоглу, який використовує положення неоосманізму для обґрунтування необхідності повернення Туреччиною втраченого впливу на колишній османський світ. Головна мета ідеології неоосманізму, що стала основною геополітичною концепцією турецької Республіки, − консолідація тюркомовних народів з метою об’єднання в єдине міжнародне співтовариство з акцентуацією на існуванні спільної системи історичних, культурно-цивілізаційних та релігійних цінностей [3]. В цьому основна схожість неоосманізму з ідеологією неопантюркізму.
Відповідно до положень концепції неоосманізму, основними завданнями зовнішньої регіональної політики Туреччини є:
• поширення ідей спільного історичного минулого з метою повернення в поле неоосманізму більшості арабських країн за допомогою “м’якої сили” та послідовної врівноваженої політики;
• проведення політики рівновіддаленості від світових геополітичних центрів сили (США, ЄС) у питаннях вирішення проблем регіональної безпеки, зокрема в регіоні Близького та Середнього Сходу;
• здійснення активної дипломатичної, економічної , соціальної та гуманітарної політики з метою перетворення Туреччини на провідну регіональну державу;
• посилення впливу, передусім, шляхом надання допомоги на розбудову інфраструктури та реалізацію освітніх проектів, на мусульманські європейські країни Боснію та Албанію, а також християнські Болгарію, Македонію та Україну (АРК), в яких проживають значна частина мусульман;
• поступове перебирання на себе ролі посередника у процесі вирішення регіональних конфліктів;
• підтримка Туреччиною демократичних перетворень в країнах Близького Сходу та Північної Африки з метою повномасштабної реалізації ролі так званого “модернізатора” Близькосхідного регіону; в цьому зв’язку арабські революції були нагодою для Туреччини проявити свої амбітні цілі щодо регіонального лідерства та спробувати виступити в черговий раз в ролі посередника на Близькому Сході.
Враховуючи схожість ідей неопантюркізму та неоосманізму, ґрунтуючись на необхідності створення та формування системи євразійської безпеки та противагу європейській, можна говорити про зародження нової ідеології Турецької Республіки – турецького євразійства, основна мета якого – посилення взаємодії між Туреччиною та Росією, вирішення усіх спірних історичних питань за метою вироблення спільної стратегії протидії поширенню впливу Заходу на Близький Схід та країни Північної Африки, Центральну Азію, Чорноморський регіон та Балкани.
В результаті реалізації стратегії протидії та посилення позиції колишніх двох імперій в зазначених регіонах передбачається створення Євразійського співтовариства слов’янських та тюркських народів на противагу інтеграційним структурам Європейського континенту та з метою зменшення їхнього впливу на внутрішньорегіональні процеси в зазначених вище просторах. Передусім йдеться про створення альтернативного Європейському Союзу об’єднання у разі остаточного провалу євроінтеграційного курсу Туреччини та відмови Анкари від прагнення набути членства в цій організації. Складається враження, що Брюссель не усвідомлює того, що є більшою загрозою для ЄС – створення подібного потужного об’єднання як впливового міжнародного актора, діяльність якого поступово змінить розстановку сил у світі, що призведе до формування нової геополітичної картини світу, або вступ Туреччини в ЄС та розчинення її у європейському економічному, культурно-цивілізаційному та інформаційному середовищі.
Серед ймовірних варіантів подальшого розвитку такої структури вбачають можливість її розширення за рахунок Ірану та Китаю, що видається малоймовірним, тому що Іран в регіоні Близького Сходу разом із Саудівською Аравією є сильними конкурентами, адже так само прагнуть реалізувати власні регіональні амбіції. Проте це не виключає можливість посилення взаємодії з метою вирішення окремих проблем безпеки регіону в цілому власне зусиллями країн регіону без залучення ресурсів позарегіональних гравців.
На відміну від ЄС, США вбачають в новій ідеології Турецької Республіки можливості посилення американської присутності в регіоні Близького Сходу шляхом реалізації механізмів стратегічного американсько-турецького партнерства. Для Вашингтону важливо мати в регіоні надійного посередника та партнера, яким є Туреччина, до думки якої прислухається політична еліта Арабського світу та яка своїми зовнішньополітичними діями здатна певною мірою впливати на внутрішньорегіональні процеси. Туреччина найбільш прийнятна для США в якості посередника на Близькому Сході, − це сприйняття було характерним для адміністрації Дж. Буша-молодшого, і простежується сьогодні у близькосхідній політиці Б. Обами. В цьому зв’язку важливо зауважити, що Туреччина була першою країною, яку відвідав Б.Обама під час свого першого турне країнами Близького Сходу [2].
Ідею створення Євразійського співтовариства слов’янських та тюркських народів Вашингтон не коментує. В американських наукових колах її називають дещо утопічною та такою, яку здійснити практично не можливо, проте це не уможливлює появу ситуаційних союзів тощо. Така стратегія США відповідає реалізації регіональних цілей Туреччини на Близькому Сході та створює додаткові можливості для їх імплементації.
Окрім геополітичних концепцій, що закладені в основу зовнішньої політики Турецької Республіки, важливим документом, що регулює питання регіональної політики Туреччини у галузі безпеки, є Документ про політику у сфері національної безпеки (схвалений у жовтні 2005 року) або стратегія національної безпеки, яку в Турецькій державі називають ще “Червоною книгою” та “Секретною конституцією держави”. Фактично, це стратегія національної безпеки, в якій викладені характеристики зовнішніх та внутрішніх загроз Туреччини. До основних загроз внутрішньої безпеки віднесено ісламський радикалізм, сепаратизм та діяльність лівацьких угрупувань. Головною зовнішньою загрозою визначено міжнародний тероризм.
В документі визначено, що Туреччина є важливою регіональною євразійською державою, яка володіє значним потенціалом і може здійснювати істотний вплив на розвиток ситуації на Близькому та Середньому Сході, Балканах, Кавказі та в Центральній Азії [4].
У жовтні 2010 р. були внесені зміни до Документу, які знаменували собою коригування розуміння поняття національної безпеки в бік врахування невоєнних загроз, а також трансформації у зовнішньополітичній площині безпекової стратегії країни [5].
На сучасному етапі головними завданнями цієї стратегії є:
• збереження статусу регіонального центру сили та рівноваги;
• створення у своєму оточенні “зони миру та безпеки”;
• посилення власного внеску у безпеку регіону та у мир за межами регіону;
• збільшення впливу на процеси формування спільного бачення загроз в країнах регіону та відображення цього бачення у вигляді системи спільних загроз та індикаторів їх визначення у відповідних нормативно-концептуальних документах держав окресленого простору;
• здійснення заходів, спрямованих на співпрацю, зближення та розвиток дружніх відносин з іншими країнами.
При цьому під регіоном для Туреччини розуміється простори її оточення – Близький та Середній Схід, Балкани, Кавказ та Центральна Азія, а також найближче зовнішнє середовище, тобто сусіди Турецької Республіки, по відношенню до яких застосовується новий підхід у веденні зовнішньої політики – “відсутність будь-яких проблем у відносинах із сусідніми державами” (Turkey’s “zero problems with neighbours” approach) [6].
Туреччина поступово відходить від демонстрації своєї військової могутності та вдається до використання засобів “м’якої сили”. З точки зору керівництва Туреччини, найбільшою “м’якою силою” країни є її демократія, яка впливає на все оточення країни. Турецька Республіка позиціонує себе як модель модернізації та демократизації для мусульманського світу, як своєрідний посередник між Сходом та Заходом [2; 6].
Революційні події в країнах Арабського світу на початку 2011 р. можуть розглядатись як перевірка на спроможність реалізації нової зовнішньополітичної та безпекової доктрини Турецької Республіки. Життєздатність турецьких зовнішньополітичних устремлінь залежить від спроможності Туреччини впливати на стабілізацію ситуації дипломатичними методами та запропонувати себе як модель для мирної трансформації політичних режимів арабських країн у русі процесів модернізації за турецьким зразком.
Для того, щоб оцінити рівень життєздатності турецьких ініціатив, необхідно проаналізувати активність Анкари по відношенню до кожної країни Арабського світу, яку охопила революційна хвиля.
“Арабські революції” на початку 2011 року створили додаткові можливості для Туреччини проявити свою активність у близькосхідних процесах відповідно до концепції неоосманізму. Враховуючи кількість візитів, заяв, ініціатив турецького керівництва щодо близькосхідного врегулювання, починаючи з падіння Османської імперії і до цього дня Анкара ще ніколи не проявляла в Арабському світі такої активності в дипломатичній, економічній, політичній та духовній сферах. Складається враження, що основним напрямом зовнішньої політики Турецької Республіки сьогодні є близькосхідний напрям на тлі гальмування євроінтеграційного курсу Туреччини.
Офіційна позиція Туреччини полягає в тому, що у разі приходу до влади ісламістів в арабських країнах внаслідок революцій Анкара може виступати у ролі посередника між новою владою в арабських країнах з одного боку, та між США, Європою та Ізраїлем з іншого.
Всі ініціативи та заклики Туреччини під час арабських революцій (2011) ґрунтувались на принципах міжнародного права. Більш того, Анкара закликала світову спільноту дотримуватись у своїх діях міжнародно-правових норм. Так, політична еліта Турецької Республіки закликала до мирного розв’язання конфліктів між владою і опозицією в арабських країнах. У турецьких ЗМІ поширювалась заява МЗС Туреччини від 21 березня 2011 року про те, що Туреччина проводить послідовну політику, спрямовану на підтримку демократичних перетворень в арабських країнах, які мають здійснюватися мирним шляхом при збереженні територіальної цілісності і суверенітету цих країн [2].
Революції в країнах Арабського світу не були чимось неочікуваним для Туреччини, яка й раніше попереджала керівництво країн Арабського світу про необхідність впровадження реформ, щоб уникнути соціальних вибухів.
Найбільш активно Туреччина долучилась до врегулювання масових протестів в Тунісі, Єгипті, Сирії та Лівії. Туреччина підтримала процес демократизації в Тунісі після “жасминової революції”. Повідомлення глави партії “Ан-Нахда” (“Відродження”) Р. Ганнуші про необхідність впровадження демократичної системи і соціальної справедливості в державі за прикладом Туреччини в черговий раз засвідчило той факт, що турецька модель модернізації дійсно виступає зразком для країн Арабського світу.
Після початку антиурядових масових акцій протесту в Єгипті 25 січня 2011 року офіційна Анкара зайняла нейтральну позицію, проте із посиленням страйків, Анкара запропонувала власний план виходу із кризи: (1) створення тимчасового уряду після відставки президента Х. Мубарака; (2) розробка нової Конституції; (3) проведення виборів у вересні 2011 року, коли збігає термін президентства Мубарака; (4) забезпечення новою владою демократизації суспільно-політичного процесу, проведення економічних реформ [2]. Після оголошення плану прем’єр-міністр Туреччини Р. Ердоган закликав єгипетського президента Х. Мубарака негайно піти у відставку. Жорстка позиція відносно Х. Мубарака пояснюється тим, що єгипетський президент не надав достатньої підтримки Анкарі в її протистоянні із прем’єр-міністром Ізраїлю Б. Нетаньяху після атаки ізраїльськими військовими судна “Маві Мармару” у травні 2010 року.
Під час візиту до Єгипту 3 березня 2011 року президент Туреччини А. Гюль закликав єгипетських військових сприяти швидкому проведенню відкритих і вільних виборів і заявив про готовність Туреччини надати Єгипту всіляке сприяння в цьому процесі, спираючись на історичні зв’язки двох народів і власний досвід здійснення політичних і економічних реформ [2].
Туреччина продовжує уникати різких заяв щодо ситуації в Сирії. У кінці квітня 2011 року під час засідання турецького уряду під головуванням міністра закордонних справ Туреччини А. Давутоглу було розглянуто заходи, які необхідно прийняти у разі збільшення потоку біженців з Сирії. У кінці квітня 2011 року Рада національної безпеки Туреччини в спеціальній заяві закликала Сирію негайно здійснити реформи, спрямовані на забезпечення законних політичних, соціальних і економічних вимог сирійського народу. [2]. Офіційна Анкара продовжує підкреслювати своє негативне ставлення щодо процесу реформування основних сфер суспільного життя країни.
В результаті вбивства лідера Лівійської Джамахірії М. Каддафі та відповідно ліквідації його режиму, а також посилення впливу Заходу, Туреччина втрачає свої лівійські преференції і дивіденди, передусім в економічній сфері. Тому із самого початку Туреччина виступала категорично проти іноземного військового втручання з метою підтримки лівійської опозиції. Туреччина відмовилась підтримувати пропозиції НАТО щодо втручання в лівійські події. Р. Ердоган засудив резолюцію РБ ООН 1970 від 26 лютого, вважаючи, що санкції проти Лівії лише посилять страждання лівійського народу. Військове втручання ЄС і НАТО в лівійський внутрішній конфлікт розцінювалося турецьким політичним істеблішментом не інакше як імперіалістична агресія. В цьому зв’язку важливо зауважити, що Туреччина неодноразово засуджувала політику Франції щодо Лівії, зокрема, прагнення Парижа очолити військову кампанію проти режиму М. Каддафі. Метою цього втручання є зовсім не підтримка демократії в Лівії, а енергетичні ресурси цієї країни. У відповідь на таку жорстку позицію Анкари щодо політики Франції Н. Саркозі не запросив Туреччину 19 березня 2011 р. до Парижу, де був проведений саміт 22 країн НАТО щодо ситуації у Лівії [2].
Пізніше Туреччина була вимушена підтримати прийняття Радою Безпеки ООН резолюції 1973 від 17 березня 2011 року. А. Давутоглу висловив надію на те, що ця резолюція ООН по Лівії приведе до припинення збройних дій і сприятиме початку діалогу між опозицією і владою. Р. Ердоган закликав М. Каддафі і лівійську опозицію до негайного припинення збройних сутичок і проведення переговорів. Ще 1 березня Р. Ердоган звернувся до М. Кадаффі із закликом піти у відставку [2].
У середині березня 2011 року прем’єр-міністр Туреччини Р. Ердоган висловився проти введення будь-яких міжнародних санкцій відносно Лівії, заявивши, що вони зашкодять не стільки керівництву Лівії, скільки її народу.
Туреччина докладала усіх зусиль для того, щоб військова операція міжнародної коаліції в Лівії не мала довгострокового характеру, подібно до того, як це сталося в Афганістані і Іраку. Пізніше Туреччина дала свою згоду на проведення військової операції, проте не під егідою НАТО, а під контролем ООН. 24 березня 2011 р. парламент Туреччини схвалив рішення щодо участі армії країни у військовій операції в Лівії. При цьому Р. Ердоган зазначив, що Туреччина ніколи не стрілятиме по лівійцях і як тільки буде досягнута єдність Лівії на основі демократичних вимог народу, Туреччина якнайскоріше залишить цю країну [2].
На початку травня 2011 року Туреччина різко змінила позицію щодо ситуації в Лівії – лівійський лідер повинен був негайно відмовитися від влади і покинути Лівію в ім’я її територіальної цілісності, а турецька влада продовжить вже контакти з лівійською Національною радою з метою імплементації “дорожньої карти” для розв’язання лівійської кризи.
Висновки. Активізація регіональної політики Туреччини на Близькому Сході під час арабських революцій свідчить про те, що покладено початок реалізації геополітичної доктрини неоосманізму в регіоні, який ще на початку минулого століття був невід’ємною частиною Османської імперії.
Прагнення Туреччини стати регіональним лідером в Арабському світі сприймається дещо неоднозначно, про що свідчать результати проведених соціологічних опитувань громадської думки країн регіону. Поки що арабські країни не готові визнати Туреччину єдиним центром тяжіння, регіональним лідером, що обумовлено сильним позиціонуванням в регіоні Саудівської Аравії та Ірану (раніше на роль регіонального лідера претендував ще й Єгипет, проте після внутрішніх соціальних потрясінь в січні-лютому 2011 року регіональні амбіції Каїру відішли на задній план). Така позиція населення арабських країн обумовлена тим, що історична пам’ять про перебування у складі Османської імперії ґрунтується не лише на позитивних аспектах.
Щодо Ірану, то його прагнення набути статус регіонального лідера обмежуються релігійним та ядерним чинниками. Відомо, що сунітська більшість в арабських країнах з певним упередженням ставиться до шиїтського Ірану. А ймовірність завершення ядерного циклу до кінця 2011 року в рамках розвитку ядерної програми Ірану ускладнює відносини Тегерану із Заходом зокрема та із світовим співтовариством в цілому. За таких умов говорити про те, що Іран може стати центром тяжіння в регіоні Близького Сходу, є безпідставним. З іншого боку, не рахуватися з потенційною ядерною державою у питаннях регіональної безпеки – заздалегідь наражати себе та інших на небезпеку та загострення внутрішньорегіональних протиріч.
Відповідно до ідей турецького євразійства, доцільно було б об’єднати зусилля Туреччини та Ірану та створити так званий ситуаційний військово-стратегічний альянс з усіма зобов’язаннями, що з цього витікають. Ефективна діяльність такого альянсу призвела б до створення нового центру регіонального тяжіння, відкритого для інших мусульманських країн. Ідею створення такого альянсу як спроби реалізації проекту створення євразійського співтовариства підтримують відкрито країни Європейського Союзу, які вважають що повномасштабне включення Туреччини в процеси регіональної інтеграції на Близькому Сході повністю знівелюють її прагнення здобути членство в ЄС. Проте при цьому Брюссель не замислюється, що в основу цього угрупування буде закладено військо-стратегічну складову, а не економічну, а країнами ядра виступатимуть Туреччина та Іран, що в майбутньому може призвести до зміцнення позицій Близького Сходу як окремого регіонального комплексу безпеки, що тяжіє до гомогенності, та в результаті до закріплення чітких зон геополітичної відповідальності та контролю за енергоресурсами. При цьому усі спроби Заходу підтримувати подальший діалог із прозахідними режимами будуть зведені нанівець, адже модернізація за західним взірцем в країнах Арабського світу практично не можлива, про що свідчить ситуація в Іраку.
Окрім підтримки ЄС ідеї створення євразійського об’єднання, слід зазначити, що свого часу Римо-католицька церква виступила з ініціативою створення мусульманської альтернативи Євросоюзу з провідною роллю Туреччини. Більш того, йшлося не про економічне об’єднання, а про політичне [2].
Щодо Саудівської Аравії, то її могутність та вплив ґрунтуються переважно на енергетичних ресурсах. Проте на відміну від Туреччини та Ірану економіка Саудівської Аравії на 95% залежить від імпорту, а рівень промислового та сільськогосподарського самозабезпечення знаходиться на найнижчому рівні серед країн регіону. Іншою проблемою є питання старіння правлячого клану – прямих спадкоємців засновника Королівства Саудівської Аравії – короля Абдель Азіза ас-Сауда [2] .
Ер-Ріяд негативно сприймає зусилля Туреччини, спрямовані на посилення його ролі в регіоні Близького Сходу. Проте це не впливає на процес поглиблення двосторонньої співпраці та на можливості Анкари використати зв’язки із Саудівською Аравією для зміцнення своїх позицій в ісламському світі.
Труднощі на шляху реалізації близькосхідної політики Анкари складає курдське питання, а саме неспокійний кордон Туреччини з Північним Іраком на південному сході країни. 19 жовтня 2011 року Анкара розпочала чергову наземну операцію із використанням авіації на півночі Іраку з метою переслідування та знищення бойовиків сепаратистської Робітничої партії Курдистану, яка вже більше чверті століття намагається здобути статус автономії на південному сході Туреччини [7]. Побутує думка, що Ірак буде розподілено на декілька малих держав, що практично неминуче та відповідає планам Вашингтону, адже ще 30 років назад в американському науковому колі обговорювалась можливість створення вільного Курдистану внаслідок підкорення Великого Близького Сходу .
Ескалація напруги на півночі Іраку є результатом терористичних акцій, які здійснюються курдами, що мешкають поблизу південного сходу Туреччини, представниками Робочої партії Курдистану, а також появи у ЗМІ заяви заступника прем’єр-міністра Курдистану про те, що його уряд збирається створити незалежну курдську державу на півночі Іраку.
Цілком ймовірно, що Анкара і надалі створюватиме так звану зону безпеки між північчю Ірану та південним сходом Туреччини. Відбудеться захоплення півночі Іраку та створення буферної зони. Отже, збройне протистояння триватиме та вимагатиме від Туреччини постійної уваги до курдської проблеми й пошуку нових ресурсів, проте враховуючи попередній досвід боротьби з курдами, це не створювало значних труднощів на шляху до реалізації ключових цілей зовнішньополітичної стратегії Туреччини.
Вибудовуючи власну зовнішньополітичну лінію, що ґрунтується на доктрині неоосманізму, Туреччина вживає усіх можливих заходів з метою послаблення позицій в регіоні Близького та Середнього Сходу США, НАТО та ЄС. Геополітичні інтереси Туреччини в регіоні розходяться з інтересами Альянсу та стратегією Вашингтону, основна мета якого – встановлення тотального контролю над Великим Близьким Сходом.
Основним чинником об’єднання країн є Іслам, а, отже, реалізація однієї з ключових тез ісламського модернізму – створення світової ісламської держави (“умма”) .
Регіональну політику Туреччини на Близькому Сході підтримує Росія, яка також зацікавлена у поступовому витісненні США з регіону або принаймні у послабленні позицій Вашингтону на Близькому Сході. Проте, як свідчать події “Арабської революційної весни” турецько-російський військово-стратегічний тандем не склався. Росія обмежувалась лише декларативними заявами та, користуючись можливістю, збільшувала обсяг експорту озброєнь в країни Близького Сходу.
Парламентські вибори в Туреччині (2011) продемонстрували, що курс Партії справедливості, як зовнішньополітичний так і внутрішньополітичний, користується популярністю серед більшості турецького населення. Збільшується також підтримка дій партії і в арабських країнах. З урахуванням сталого економічного зростання та стабільної внутрішньополітичної ситуації в країні Туреччина – поки що єдина країна в регіоні, що дійсно може претендувати на роль лідера в регіоні.
Таким чином, доктрина неоосманізму дала свої перші позитивні результати. Внаслідок активного залучення Туреччини в революційні події в країнах Арабського світу Анкара посилила свій авторитет в регіоні та світі, який вже не може не враховувати її інтереси при вирішенні питань регіону Близького та Середнього Сходу.
Враховуючи подальші тенденції посилення ролі Туреччини в регіоні, Україні необхідно також узгоджувати свою близькосхідну політику з Анкарою, більш того використовувати Турецьку Республіку як провідника українських інтересів на Близькому Сході. Це надасть можливість диверсифікації енергоносіїв, забезпечить активну роль України у формуванні нової системи транспортних комунікацій на Євразійському просторі та транзиту енергоносіїв із Близького Сходу та Каспію до Європи.
Список використаних джерел
1. Стародуб Т. С., Сапицька І. І. Нові підходи до формування системи регіональної безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні / Т. С. Стародуб, І. І. Сапицька // Стратегічна панорама. – 2009. – № 2. – С. 86-95.
2. Волович Олексій. Турецький неоосманізм і “арабські революції” 2011 року. Інформаційно-аналітичне есе [Електронний ресурс] // Публікації за 2011 рік. – Одеський філіал НІСД [сайт, стара версія] – Режим доступа: – www.niss.od.ua/p/404.doc (18.11.11) – Назва з екрану.
3. Seker Nimet. A Shift in Turkish Foreign Policy - Turkey's Strategic Depth [Электронный ресурс] // Qantara.de [сайт] – Режим доступа: // http://en.qantara.de/wcsite.php?wc_c=6894 (18.11.11) – Назва з екрану.
4. Гур’єв А. Новая концепция национальной безопасности Турции [Электронный ресурс] // Институт Ближнего Востока: [сайт] – Режим доступа: // http://www.iimes.ru/rus/stat/2005/07–11+05.htm (18.11.11) – Назва з екрану.
5. Воротнюк М. Стратегія національної безпеки Туреччини та її врахування в зовнішній політиці України. Аналітична записка [Електронний ресурс] // Аналітичні матеріали. – Одеський філіал НІСД [сайт] – Режим доступа: – http://od.niss.gov.ua/articles/427/ (18.11.11) – Назва з екрану.
6. Krastev Ivan. Arab revolutions, Turkey’s dilemmas: zero chance for "zero problems" [Електронний ресурс] openDemocracy [сайт] – Режим доступа: http://www.opendemocracy.net/ivan-krastev/arab-revolutions-turkey%E2%80%99s-dilemmas-zero-chance-for-zero-problems (18.11.11) – Назва з екрану.
7. Турецька армія увійшла на територію північного Іраку [Електронний ресурс] // День, № 210-211, 18 листопада 2011 [сайт] – Режим доступа: – http://www.day.kiev.ua/3027425 (18.11.11) – Назва з екрану.

пʼятницю, 18 листопада 2011 р.

Ризики та загрози безпеці в регіоні Близького Сходу та Північній Африці внаслідок подій “Арабської весни” (2011)

Стародуб Тетяна Сергіївна,Національна академія державного управління при Президентові України, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування,
Київський гуманітарний інститут, доцент кафедри міжнародних відносин,
кандидат політичних наук, старший науковий співробітник


Сучасна регіональна система міжнародних відносин на Близькому Сході та Півночі Африки зазнала кардинальних змін, що обумовлені масовими виступами в кінці 2010 року – на початку 2011 року. Масштабні протести охопили Туніс, Єгипет, Алжир, Йорданію, Ємен, Сирію, Бахрейн та Лівію, а також мали місце прояви незадоволення у Мавританії, Саудівській Аравії, Омані, Судані, Іраку, Кувейті, Лівані. Сомалі, Марокко, Західній Сахарі та Джибуті.
“Революційна Арабська весна” створила передумови не лише для зміни правлячих режимів, а, отже, трансформацій у політичному ландшафті окремих країн, але і перерозподілу сфер впливу та встановлення нових меж зон геополітичної відповідальності провідних акторів міжнародних відносин в регіоні Близького Сходу та Північної Африки.
Беручи до уваги необхідність врахування Україною подій, які відбулись на Близькому Сході та Півночі Африки в кінці 2010 року – на початку 2011 року, в реалізації близькосхідного напрямку її зовнішньої політики, варто проаналізувати ризики та загрози подій як для регіону, так і для світу в цілому.
Подальше загострення міжкланової боротьби за владу в країнах Північної Африки та Близького Сходу призведе до посилення в найближчій перспективі військової присутності США та союзниць Вашингтону по НАТО – Франції та Німеччини в цьому регіоні з метою так званої “стабілізації” в державах окресленого простору. Нові режими під дипломатичним, військовим, економічним та політичним тиском США/НАТО з урахуванням небезпеки, що зростає, для стабільності країн в цілому будуть вимушені дати згоду на розміщення на територіях своїх держав військових баз США або НАТО. Такий розвиток подій відповідає зовнішньополітичній стратегії США, яка одним із ключових завдань ставить перед собою підкорення Великого Близького Сходу.
Загострення конфлікту інтересів в регіоні Близького Сходу та Північної Африки між ключовими регіональними акторами (Туреччиною, Іраном) та позарегіональними суб’єктами світової політики (США/НАТО, ЄС). Посилення міжкланової боротьби паралельно із постійними зривами переговорів по близькосхідному врегулюванню створює передумови для виникнення в регіоні повномасштабної війни. В цьому зв’язку важливо зазначити, що, за оцінками міжнародних експертів, першу ядерну зброю Іран зможе отримати вже в кінці цього року, і світова спільнота більше не буде в змозі не рахуватись з новою ядерною державою при вирішенні питань регіональної та глобальної безпеки.
Нехтування регіональними механізмами забезпечення безпеки провідними геополітичними потугами світу та ООН, зокрема, баченням ЛАД ситуації на Близькому Сході та у Північній Африці; а також подвійне тлумачення резолюцій РБ ООН позарегіональними акторами, що поставило під сумнів легітимність самих рішень РБ та право на їх реалізацію.
Різке посилення політичної ролі радикальних ісламістських організацій. Дестабілізація політичної та економічної ситуації в державах Північної Африки та Близького Сходу призвела до активізації діяльності радикальних ісламістських фундаменталістських організацій, які вважають, що єдиним виходом із існуючого становища є вжиття усіх необхідних зусиль з метою перебудови сучасного міжнародного порядку згідно із ісламською політичною доктриною та на основі ісламських моральних цінностей. Кінцевою ціллю діяльності цих організацій є створення всесвітньої ісламської держави/міжнародного ісламського співтовариства (“умма” - перекладається з арабської і як держава і як співтовариство). Ця мета перетинається з ідеями турецьких геополітичних доктрин – неоосманізму та пантюркізму – основне завдання яких – створення альтернативи ЄС – політичного, військового та економічного об’єднання усіх мусульманських держав. Для реалізації цілей радикальні ісламістські організації вдаються до організації терактів, кількість яких збільшується залежно від стабільності/нестабільності внутрішньополітичної ситуації в країнах. Чим більш неспокійною ситуація є в країні, тим більша кількість опозиційних організацій обирають тактику та стратегію терору.
Зростання загрози міжнародного тероризму. Дія загрози посилюється внаслідок (1) отримання терористами компонентів зброї масового ураження, що безумовно мало місце раніше, проте останнім часом кількість випадків виявлення нелегального переміщення вибухових речовин різко збільшилась. Нелегальна торгівля зброєю є найбільш прибутковим видом кримінальної діяльності. Розвиткові цієї злочинної діяльності сприяють постійні збройні сутички в регіоні Близького Сходу та Північної Африки, що потребує нових озброєнь, а також нестабільна політична ситуація в регіоні як до подій “Арабської весни”, так і після неї; (2) інформаційної відкритості сучасного суспільства та його вразливості, особливо в Європі, де вільна інформаційна мережа забезпечує швидке та ефективне поширення інформації про теракти, підвищуючи тим самим їх психологічну ефективність та стимулюючи терористичну активність. Якщо до подій “Арабської весни” перше місце за кількістю терактів посідали націоналістичні/сепаратистські організації, а на другому місці – релігійні структури, то наразі превалює тенденція до збільшення кількості терактів, здійснених організаціями релігійної спрямованості (зокрема, радикальними ісламістськими угрупуваннями). За кількістю поранених та вбитих саме теракти, що здійснюються релігійно орієнтованими організаціями, займають перше місце. Тому не є безпідставним розповсюдження у світових ЗМІ прирівнювання поняття “терорист” до дефініції “ісламіст”.
Збільшення ваги “ісламського чинника” в Європі паралельно із процесами посилення діяльності націоналістичних рухів в країнах Європейського континенту, що обумовлено активною підтримкою Заходом проісламських режимів, які пришли до влади в деяких країнах Близького Сходу та Північної Африки внаслідок революційних подій, що в перспективі призведе до популяризації такої політики в ЗМІ із акцентуацією на пропагуванні ідей ісламу в європейських державах. Побутує думка, що зазначене може призвести до процесів неконтрольованої ісламізації в межах регіонів розповсюдження ісламу. Внаслідок подій на Близькому Сході активізувалась діяльність терористичних організацій в Західній Європі. В цьому зв’язку варто зазначити, що в саме в регіоні Західної Європи діє найбільше терористичних організацій різної спрямованості – 312, у порівнянні з Близьким Сходом – 283 (без Північної Африки) [1, c. 76]. “Арабська весна” з одного боку та внутрішньополітична криза та економічні труднощі в країнах Західної Європи з іншого створили передумови для активізації опозиційних націоналістично налаштованих сил (яскравим прикладом є Греція, яка до того ж за чисельністю терористичних організацій займає перше місце в Європі – 90, у порівнянні з Бельгією – 7) [1, c. 77]; ймовірно, що у короткостроковій перспективі ми станемо свідками збільшення терактів з боку націоналістичних організацій, які використовують теракт як єдино правильний насильницький засіб заради психологічного тиску на суспільство з метою примушення влади до певних дій (проведення адміністративних реформ з метою ще більшої автономізації регіонів, здійснення більш ефективних соціально-економічних реформ, що можливо лише за умови виходу з Єврозони тощо). Важливо, що у другій половині 2011 року активізувались контакти між націоналістичними терористичними європейськими організаціями та ісламськими радикальними організаціями (Бригади Абу Хафс аль-Масрі (європейський осередок Аль-Каїди), які мають свої осередки в країнах Західної Європи. Більш того, активно ведеться пропагандистська діяльність з боку націоналістичних організацій, які у своїй політичній боротьбі спираються на релігійні постулати та широко використовують релігійні лозунги (Курдський ісламський союз).
Збільшення потоків біженців з країн Близького Сходу та Північної Африки, які характеризуються тенденцією до подальшої нестабільності, може погіршити економічне, демографічне та політичне становище не лише у сусідніх регіонах. Так, суттєво збільшився потік біженців до країн Західної Європи (передусім до Італії, Греції). На сьогодні у ЄС відсутнє спільне бачення вирішення проблем працевлаштування та, особливо, процедури реадмісії (повернення) нелегальних мігрантів з Африки та Близького Сходу (запити Італії про необхідність надання італійському уряду фінансової допомоги з боку ЄС на вирішення питань депортації так і не були задоволені Брюсселем). При чому, розкол спостерігається серед країн Старої Європи. Єдиним проривом в цьому питанні було прийняття нової європейської програми “Партнерство заради демократії та спільного добробуту з Південним Середземномор’ям” від 08.03.11, яка передбачає підтримку політичних перетворень і фінансову допомогу арабським країнам, що стали на шлях системної трансформації, а також полегшення в’їзду до Європи для студентів, науковців та бізнесменів із близькосхідних держав за умови посилення співробітництва арабських урядів з ЄС у сфері контролю над нелегальною міграцією [2]. Європа сьогодні констатує кризу “доктрини мультикультуралізму”, основна причина – небажання мігрантів інтегруватись в культурно-цивілізаційний простір Європи.
Нестабільність міжнародно-політичної ситуації на Близькому Сході та в регіоні Північної Африки призвела до зростання цін на енергосировину. Очікується зростання ціни на енергосировину з 2010 року по 2035 рік приблизно на 1/3. Більш того, через події в Єгипті на деякий час було заборонено перевезення нафти Суецьким каналом. Тріполі оголосила, що не в змозі виконати низку експортних контрактів. Діяльність лівійських портів була частково призупинена, відвантаження нафти практично припинено. Експертна думка стверджує, що вже весною 2012 року ціна нафти може перевищувати 175-200 доларів за барель в зв’язку із загрозою відкритого збройного протистояння між Ізраїлем та Іраном. Окрім цього, загострення внутрішньополітичної нестабільності в Лівії, Ємені та Сирії призводить до збоїв постачань енергосировини з цих країн. Запаси сирої нафти в Європі стрімко зменшуються. Після оприлюднення доповіді МАГАТЕ щодо ситуації навколо ядерної програми Ірану США знову виступили за вжиття нових санкцій проти Ірану. Проте європейська спільнота з обережністю ставиться до таких заяв Вашингтону, розуміючи, що Іран є третім найбільшим експортером нафти після Саудівської Аравії та Росії в світі. Тегеран контролює Ормузький канал, через який щодобово транспортується 15,5 млн барелів нафти [3]. У випадку ударів з боку Ізраїлю по ядерним об’єктам Ірану Тегеран автоматично блокує протоку. Саме в такій ситуації ціна на нафту може зрости до 200 доларів за барель.
Таким чином, майбутній розвиток ситуації на Близькому Сході залежатиме не лише від здатності країн регіону стабілізувати політичну ситуацію, але і від подальшого перерозподілу сфер геополітичного впливу найбільш зацікавлених в ресурсах регіону акторів міжнародних відносин. Подальша активізація радикальних ісламістських фундаменталістських організацій свідчить про ймовірне загострення міжкланової боротьби за владу та можливу втрату контролю влади за експортом сировини, що неминуче призведе до повторного військового втручання Заходу з метою стабілізації ситуації та отримання тотального контролю над нафтою в регіоні Північної Африки та Близького Сходу. Проте в такій ситуації США та країнам Західної Європи доведеться рахуватись з оновленими близькосхідними стратегіями Росії та Китаю та інтересами такого військово-стратегічного тандему як Туреччина-Іран. Ефективна діяльність ситуаційного військово-стратегічного альянсу між Туреччиною та Іраном у перспективі може призвести до створення нового центру регіонального тяжіння, відкритого для інших мусульманських країн. Ідею формування такого альянсу як спроби реалізації турецького проекту створення євразійського співтовариства підтримують відкрито країни Європейського Союзу, які вважають що повномасштабне включення Туреччини в процеси регіональної інтеграції на Близькому Сході повністю знівелюють її прагнення здобути членство в ЄС. Проте при цьому Брюссель не замислюється, що в основу цього угрупування буде закладено військо-стратегічну складову, а не економічну, а країнами ядра виступатимуть Туреччина та Іран, що в майбутньому може призвести до зміцнення позицій Близького Сходу як окремого регіонального комплексу безпеки, що тяжіє до гомогенності, та в результаті до закріплення чітких зон геополітичної відповідальності та контролю за енергоресурсами. При цьому усі спроби Заходу підтримувати подальший діалог із прозахідними режимами будуть зведені нанівець, адже модернізація за західним взірцем в країнах Арабського світу практично не можлива, про що свідчить ситуація в Іраку.
Близькосхідна політика України щодо процесів в регіоні Близького Сходу та Північної Африки має враховувати тенденції подальшого розвитку міжнародно-політичної ситуації в окресленому просторі, ризики та загрози як для регіону, так і для реалізації зовнішньополітичних пріоритетів нашої держави на близькосхідному та північно-африканському теренах.
З огляду на зацікавленість у розвитку відносин з усіма країнами простору має залишатися виваженою і послідовною. Інтересам України відповідає як двосторонній, так і багатосторонній рівні співробітництва. Окрім цього, Українська Держава зацікавлена у забезпеченні стабільності Близького Сходу та Північної Африки. З цією метою доцільно продовжити активну участь нашої країни в міжнародних ініціативах щодо (1) підтримки громадського порядку та посткризового врегулювання; (2) зниження ризику загострення збройного протистояння; (3) боротьби з тероризмом; (4) поширення зброї масового ураження. При цьому треба враховувати, що втручання позарегіональних сил у конфліктні протиріччя в арабських країнах та використання силових засобів для їх розв’язання, зокрема, в Лівії, призводять не до стабілізації, а, навпаки до дестабілізації ситуації. Тому слід обережно формулювати позицію щодо внутрішньополітичних процесів, які наразі відбуваються в країнах регіону, враховуючи конфлікт інтересів між регіональними центрами сили (Туреччина, Іран) та між цими країнами та позарегіональними гравцями – як державами, так і міжнародними організаціями.
Враховуючи важливість збереження існуючого рівня відносин з країнами регіону доцільно розробити документ концептуального характеру – Стратегію розвитку відносин України з країнами Близького Сходу, яка б містила не лише позиції нашої держави щодо проблем Близькосхідного врегулювання, але й конкретні напрями взаємодії та механізми їх реалізації. При формулюванні позиції з того чи іншого питання варто узгоджувати власне бачення зі стратегіями провідних геополітичних гравців, які мають безпосередню зацікавленість у стабілізації/дестабілізації політичної ситуації в країнах регіону. З метою мобільного реагування на можливі непередбачувані зміни в розстановці геополітичних сил політика Української Держави має бути гнучкою, динамічною та прагматичною.
Україні необхідно активізувати зусилля в напрямку співробітництва з ісламськими державами, особливо у сферах економіки та наукового співробітництва. Зокрема, цікавими для України можуть бути проекти по відновленню інфраструктури конфліктних регіонів. Участь України у посткризових заходах світового співтовариства, спрямованих на стабілізацію політичної ситуації в країнах Арабського світу, сприятиме підвищенню її іміджу не лише в регіоні, а й у світі в цілому.

Список використаних джерел
1. Карпачева О. В. Мировой терроризм: масштабы, динамика, тенденции / О. В. Карпачева // Системный мониторинг глобальных и региональных рисков / Отв. ред. Д. А. Халтурина, А. В. Коротаев, Ю. В. Зинькина. – М.: Издательство ЛКИ, 2010. – 416 с. - С.: 61-92.
2. European Commission/High Representative for Foreign Affairs and Security Policy, Joint Communication, A Partnership for Democracy and Shared Prosperity with the Southern Mediterranean, Brussels, 8.3.2011 COM (2011) 200 final. [Электронный ресурс] // European Union – EEAS: [сайт] – Режим доступа: http://eeas.europa.eu/euromed/docs/com2011_200_en.pdf (18.11.11) – Назва з екрану.
3. Цена нефти может превысить 200 долларов за баррель уже в 2012 году – эксперты [Электронный ресурс] // Аргументы недели [сайт] – Режим доступа: http://www.argumenti.ru/economics/online/2011/11/136199 (18.11.11) – Заглавие с экрана.

вівторок, 15 листопада 2011 р.

Ризики інформаційної безпеки в умовах глобального комунікаційного простору

Юрій Саух
кандидат філософських наук,
доцент кафедри політичної
аналітики та прогнозування
НАДУ при Президентові України


"У міру того, як ми наближаємось до кінця XX століття, — зазначав дослідник, — стає все більш очевидним, що ми вступаємо в інформаційну епоху. Це означає не просто розвиток способів комунікації, які існували раніше, а виникнення нових принципів соціальної і технологічної організації... Нова інформаційна епоха заснована не на механічній техніці, а на "інтелектуальній технології", що дає можливість нам говорити про новий принцип суспільної організації та соціальних змін. Це також висуває на чільне місце теоретичне знання як джерело оновлення і змінює природу технологічного процесу.”
Д.Белл, засновник теорії постіндустріального суспільства



Планетарні умови існування цивілізації у 21 столітті ознаменовані масштабними змінами, спричиненими тотальною інформатизацією та технологізацією людського буття. За даними впливової міжнародної організації (Міжнародний Союз Телекомунікацій) на початок 2011 року кількість користувачів мобільного зв’язку перевищила п’ять мільярдів, а кількість користувачів інтернет послуг досягла двох мільярдів чоловік. Формування глобальних мереж комунікації та віртуальних середовищ призвели до переведення значної кількості елементів суспільно-політичного та економічного життя суспільства у якісно нові просторові межі. Окрім значної кількості переваг, які надала глобалізація, людство стикнулось з рядом загрозливих викликів, що здатні похитнути усталену архітектоніку сучасного світу.
Поряд із ліберально-демократичним трендом, який остаточно утвердився після руйнації біполярної системи світу та процесом творення “глобального простору свободи” Сполученими штатами Америки та їх політичними адептами (країни Європейського Союзу та НАТО), досить відверто нав’язується нова модель світового співтовариства, що базується на системі подвійних стандартів та критеріях вибіркової правильності та відповідності країнам Заходу. Просуваючи та культивуючи модель інформаційного суспільства західні місіонери віч-на-віч опинились перед вже досить реальними загрозами кіберзлочинності, кібертероризму, активізацією віртуальних спільнот у соціальних мережах, флеш-моб технологіями, використанням засобів мобільного зв’язку та різнорідних електронних ”гаджетів”, незаконного доступу до секретної інформації, тощо. Аналіз подій останніх десяти років у світі, а це і використання кібер-інструментарію під час грузино-російського конфлікту, систематичні кібер-атаки на урядові та бізнес-сруктури в інтернет просторі, виступи антиглобалістів проти засилля транснаціональних корпорацій, суспільно-політичні заворушення у арабо-ісламському світі, негаразди у Єврозоні, прецедент із інтернет ресурсом Вікілікс, використання засобів так званої “електронної демократії” під час виборчих кампаній безпосередньо в Україні дає можливість утверджувати тезу про зростаючу вагу новітніх інформаційних технологій і небезпек, пов'язаних з їх розповсюдженням та використанням.
Так звані “країни розвинутого поясу” до яких відносять США, Канаду, Європейський Союз, Японію, Тайвань, Сінгапур, Південну Корею, а також країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія, та Китай) активно займаються розробкою тактик протидії та створенням систем безпеки, які могли б, якщо не усунути новоявлені загрози, то хоча б зменшити їх деструктивний вплив. Більше того, у перелічених країнах активно діють відповідні державні структурні підрозділи, функції яких полягають у контролі за глобальним інформаційним простором. Зокрема, за неофіційними даними США розпочали підготовку програми протидій Китайській народній республіці у сфері інформаційно-комунікаційних технологій. У свою чергу Російська Федерація та КНР інтенсивно розробляють власні системи безпеки у кіберпросторі.
У світлі цих подій проблема ризиків інформаційної безпеки є надзвичайно актуальною і для України. Будучи включеною у динамічні процеси всесвітньої інтернаціоналізації – політичної, економічної, соціокультурної, ми виявились абсолютно неготовими протистояти небезпекам, пов’язаним з глобалізацією.
Кризові явища в державному та політичному менеджменті, відсутність довгострокових програм розвитку країни, як на макро, так і на мікро рівнях, перманентна стагнація у суспільно-політичному житті призводять до нівелювання проблем та небезпек у комунікаційному та інформаційному середовищі.
Однозначність зростання ролі інформації у наступні десятиліття в житті людства не викликає сумнівів. В контексті цих обставин владним та політичним колам України варто у значній мірі актуалізувати свою діяльність, орієнтовану на продукування необхідного комплексу заходів та засобів протидії викликам глобального комунікаційного простору. У іншому випадку Україна ризикує опинитись на периферійному узбіччі глобального майбутнього.

вівторок, 8 листопада 2011 р.

ВСІ НА ЗЛАМІ…

Аспірант НАДУ при Президентові України Володимир Крейденко.
Сьогодні всі на зламі. Що буде далі? економічна рецесія, локальні конфронтації, що можуть перерости у планетарні війни та перерозподіл ресурсів, де сильніші держави «з’їдають» більш слабших використовуючи «демагогію» та «марнотратство». Доказом цього є проведення в Україні 5 протесних акцій щодня, що пов’язано з протестами громадян проти скорочення соціальних гарантій з боку держави, де основною рушійною силою є 40-50 річні люди яким є що втрачати й є з чим порівнювати (хоча б радянські часи, 90 роки) та протесні рухи в Західній Європі, де основною рушійною силою є молодь (20-25 років), що має вищу освіту, але не змогла реалізуватись в нинішніх соціально-економічних умовах. Шлях до подолання економічної рецесії та відновлення платіжного балансу в світі – є створення довгострокової політико-економічної програми розвитку, що має містити стратегію роботи та ресурси для реалізації цієї стратегії, а також проведення активних дій по збільшенню гнучкості і розширення повноважень європейського стабілізаційного фонду EFSF, концентрація зусиль на розвитку внутрішнього попиту та збільшення гнучкості обмінних курсів, держави повинні скорегувати монетарну політику так, щоб вона була спрямована на збереження цінової стабільності та підтримку економічного зростання. В політичному сенсі це має бути пояснення політичних програм та механізмів їх реалізації в трикутнику ЗМІ-громадян- держава.

пʼятницю, 4 листопада 2011 р.

Каковы факты…?

Информационная составляющая кризиса и последующих волн рецессий свидетельствует о том, что мировой политико-экономический истеблишмент имеет фрагментарное представление о решении этой проблемы. Электронные и печатные СМИ двадцать первого века, за редкими исключениями, сознательно или неосознанно стали манипуляционным продолжением деградирующей культуры управления конца двадцатого века. Попытки фундаментального анализа существующей мировой социально - экономической, политической системы и ее перспективы наталкиваются на идеологические, экономические и технологические клише «культуры бессистемного потребления», вне зависимости от политических, корпоративных и национальных интересов политика - экономического бомонда . Лечение социального организма требует социально эффективных и ответственных, возможно не всегда популярных, но и обязательно понятных для обывателя лекарств, способных настроить общество на выживание и реформирование. Догмы, «измы» и т.п. часто мешают социальному организму выздоравливать и восстанавливать баланс общественных интересов.

В этих условиях идеология есть следствие изменения культуры общественных, социально-управленческих и технологических отношений. Мы вынуждены говорить о тотальном кризисе социальной структуры и культуры управления обществом в странах определяющих моду в планетарном измерении. Ошибочность в определении базовых приоритетов, традиционность в выборе социального, экономического и политического инструментария, влияния на общественную жизнь, устаревшее представление о функциях субъектов политической и экономической жизни, ограничение значительной части достаточно образованного населения в доступе к финансово–властным ресурсам и отторжение их от принятия социально значимых решений провоцируют гражданские конфликты, дестабилизацию уже существующих общественных отношений и уход граждан в новую виртуальную культуру - общественного сопротивления. В традиционную политико - правовую схему государство – гражданин латентно вовлечены интересы корпорации и виртуальных структур информационного гражданского общества. По сути они разновекторные, а значит конфликтные. Политическое лобби и управленческий истеблишмент оказались не готовы сублимировать вновь возникшие интересы и общественные ценности в новый общественный договор, тем самым значительно снизив собственный уровень легитимности в глазах граждан. Новая социальная культура управления подразумевает не только эффективное перераспределение ограниченных ресурсов , но и вовлечение через различные коммуникативные сети более 60 % население в инфраструктуру принятия общественно значимых решений, определенных как коллективные. Отсутствие эффективного и легитимного социального лифта, в ближайшие четыре года способного реанимировать ценностные приоритеты большинства и меньшинства, может привести к локальной конфронтации, которая может разрушить баланс мировых интересов. Новая культура управления обществом в виде «социальной ответственности» способна эффективно перераспределить функциональные обязанности субъектов общественного процесса и приостановить люмпенизацию политико- экономического пространства до 2018 года .

Профессор, доктор политических наук Сергей Телешун

What The Facts ?...

Information component of the crisis and subsequent waves of recessions suggests that the global political - economic establishment is a fragmentary view of solving this problem. Electronic and print media twenty-first century, with some exceptions, knowingly or unknowingly become part of the manipulation degrading management culture of the late twentieth century. Attempts to fundamental analysis of the current global socio-economical, political system and its prospects hampered by ideological, economic and technological plate "culture of consumption without the system," regardless of political, corporate and national interests of the political - economic leading lights.

Treatment of the social organism requires efficient and socially responsible, not always popular, but quite understandable for the layman drugs can adjust the social organism to survive and reform. Dogma, "isms", etc. is often hampered by the social organism to recover and restore the balance of public interest. In these circumstances, ideology is a consequence of changing the culture of public, social - of managerial and technological relations. We have to talk about a total crisis of the social structure and culture of the management of society in determining the mode of a planetary dimension.

The fallacy in the definition of the basic priorities in choosing tradition of social, economic and political instruments of influence on public life, outdated view of the functions of the subjects of political and economic life, limiting much of the educated population is sufficient access to finance - powerful resources and exclusion from their social acceptance meaningful solutions to provoke civil conflict, destabilizing the already existing social relations and the care of a new virtual culture of public resistance. In the traditional legal and political scheme of the state - citizen involved latent interests of the corporation and virtual structures of civil society information. In fact they are multi-vector, and hence conflict. Political lobbying establishment and management was not willing to sublimate the renewed interest and social values into a new social contract, thereby significantly reducing their own level of legitimacy in the eyes of citizens.

The new social culture of management implies not only an effective redistribution of scarce resources, but also involvement through various communication networks for more than 60% of the population in infrastructure decision-making socially significant, defined as a collective. The lack of effective and legitimate social lift in the next 4 years is able to revive the value priorities of the majority and minority, can lead to confrontation, can destroy the local balance of world interest. A new culture of management of society in the form of "social responsibility" is able to effectively redistribute the responsibilities of public entities and the process to suspend lumpenization of political - economic area by 2018.


Professor, Doctor of Political Sciences, Sergei Teleshun