четвер, 5 грудня 2013 р.

ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ – ПРОБЛЕМА НЕ ЛИШЕ УКРАЇНИ

Захист прав людини з кожним днем зустрічається з великими проблемами у концептуальній і практичній площині. Навіть у країнах з розвинутими демократичними традиціями не припиняються гострі дискусії щодо визначення і сучасного трактування прав людини. Подібні процеси проходять своєрідне гартування і в Україні.  Зокрема, у стінах навчально-наукового інституту права і психології НАВС відбулася ІV Всеукраїнська науково-практична конференція «Проблемні питання стану дотримання захисту прав людини в Україні», де її учасники шукали відповіді на одвічні питання людства «Хто винен?» і «Що робити?». 

 Актуальність питання прав та свобод людини і громадянина особливо гостро звучать у процесі глобальних суспільних змін. На думку більшості фахівців з питань національної безпеки - США, Китаю, Росії, Німеччини, Франції, Великобританії та інших держав, людство зіштовхнеться з низкою трендів, які будуть визначати перспективу розвитку і конкурентоспроможність національних держав у глобальному політико-правовому і соціально-економічному просторі. Про це на початку конференції повідомив один із її учасників  доктор політичних наук, професор, директор Інституту державної служби та місцевого самоврядування Сергій Телешун. 

 
 «Усього за один день роботи конференції не можна розібратися у всіх сучасних суспільно-політичних та економічних викликах, які вже давно по-новому визначають роль і місце людини в системі суспільних координат. – Зазначив  директор ННІ права та психології НАВС Олександр Колб. – Але шукати – значить означає знайти той формат політико-управлінських і соціальних відносин спроможних створити передумови для ефективної і конкурентної публічної політики, яка б відповідала викликам ХХІ ст. – це обов’язок майбутніх юристів».
 

Важливим є те, що питання стану дотримання захисту прав людини в Україні були і залишаються предметом наукових досліджень не тільки науковців, а й практиків. Про це свідчать і представлені доповіді та виступи учасників IV Всеукраїнської науково-практичної конференції ННІ права та психології.


 

 У заході взяли участь не тільки студенти, а й наукові та педагогічні працівники з усіх регіонів України, представники судового корпусу, працівники прокуратури, адвокати, а також члени Союзу юристів України.




Олександр Куцак,
відділ зв’язків з громадськістю НАВС.
Фото Дмитра Терешкевича

неділя, 1 грудня 2013 р.

Вплив суспільно – політичних викликів на дотримання прав людини в Україні : окремі політико – правові аспекти.

Директор
Інституту держаної служби та місцевого самоврядування
Національної академії державного управління
при Президентові України,
завідувач кафедри політичної аналітики та прогнозування,
доктор політичних наук, професор,
Заслужений діяч науки і техніки України
С.О.Телешун



Актуальність питання прав і свобод людини і громадянина особливо гостро звучать у процесі  глобальних суспільних змін. На думку більшості фахівців з питань національної безпеки -  США, Китаю, Росії, Німеччини, Франції Великобританії та інших держав, людство зіштовхнеться  з рядом трендів, які  будуть  визначати перспективу розвитку і  конкурентоспроможність  національних  держав у глобальному політико-правовому  і соціально-економічному просторі. Зокрема мова йде про демографічну ситуацію у країнах так званого «розвинутого поясу»; підвищення ролі  «середнього класу»  у прийнятті рішень, що стосуються  сфери розподілу усіх видів ресурсів;  збільшення дисбалансу  у соціальній структурі світу та порушення соціальної гармонії і стабільності у розвинених країнах та країнах «поясу периферії» . У цьому списку  також варто звернути увагу на: регіональні прояви  гуманітарних  криз;  підвищення агресивності людських  індивідуумів ; ймовірні потрясінні у сфері економіки, банківському секторі та  торгової системи; суспільно –політичну нестабільність у окремих регіонах Європи,  Євразії, Африки тощо; кризу класичних моделей управління та пошук національної ідентичності і; технологічні і енергетичні революції; техногенні, кліматичні, природні  катастрофи і катаклізми; окремі види пандемії і тому подібне.Цілком зрозуміло, що перед  політико – економічним істеблішментом постає  питання , щодо адекватного реагування на ці явища глобального характеру.  На думку частини експертів  постає дилема вибору трьох варіантів суспільного розвитку: бути  демократичною; бути суверенною; бути  інтегрованою у глобальну економіку. До речі ця проблема хвилює як український політикум так і експертне середовище.  Національна держава  на день сьогоднішній, переважно може поєднувати лише  два формально повноцінних варіанта.  Третій варіант , незалежно від його ієрархії вступає у протиріччя з двома, тим самим підриваючи засади традиційної держави ХХ ст.. За цих умов  ідеї зрілої правової держави базуються на взаємозалежності  і взаємокерованості  як громадянського  суспільства так і держави у створенні дієвих механізмів захисту прав людини. Головною ж проблемою  сучасної правової держави є проблема безумовного правового захисту громадян, як від захисту  державних так і недержавних інститутів влади і управління у різних сферах суспільного життя, а також адекватну реакцію держави  на порушення  прав і свобод особистості у вигляді кримінально – правових засобів впливу  до порушників.
Сучасні суспільно – політичні та економічні виклики дещо по новому визначають  роль і місце людини в системі суспільних  координат. Значно  підвищується функціональна роль останньої  у суспільствах  «транзитного» типу, але у широкому розумінні цього терміну. Тобто «транзитними»  або перехідними є не тільки держави пострадянського простору і країн «третього світу» , а й переважна більшість країн так званої сталої демократії-  Європи, Америки і Азії, які шукають новий формат  політико – управлінських і соціальних відносин спроможних створити передумови для ефективної і конкурентної публічної політики, яка б відповідала викликам ХХІ ст.. У цих умовах технічні, інформаційні, фінансові ресурси  у рази помножують вплив людини на стратегію поведінки усіх суб’єктів  глобального суспільного простору. Барак Обама, УсамаБин Ладен,  Білл Гейтс, ДжуліанАсанж, Едвард Сноуден, Володимир Путін, Стів Джобс, Хуго Чавес, Ангела Меркель, УоренБаффет, папа Франциск   та багато інших відомих і невідомих  людей, як і їх попередників, постійно створювали і створюють нову графіку  розвитку людства, як єдиного світового співтовариства.
Спроба розробити універсальну систему політико правових і гуманітарних характеристик спроможних вирішити питання   керованості суспільних процесів зіштовхнулася з цивілізаційними викликами ХХІ ст. Особливу увагу звертають на себе проблеми судового захисту  прав і свобод  особистості . Це пояснюється тим, що відбувається  зростання загроз суспільного  характеру в умовах глобалізації та посилення  тенденцій до інституалізації міжнародної юстиції. Тобто проблема захисту прав людини із чисто юридичної площини знову повертається до площини –політичної.
Захист  прав людини  з кожним днем стикається з великими проблемами у концептуальній і практичній площині. Навіть у країнах з розвинутими демократичними традиціями не припиняються гострі дискусії щодо визначення і  сучасного трактування  прав людини. Зокрема за приклад можна взяти проблеми соціального і світоглядного вибору людини, про що  свідчать  дебати між прихильниками абортів і захисниками « ненародженої людини»,що має право на  життя, між прихильниками релігійних цінностей і правом громадян на сексуальний вибір та інші випадки. Справа у тому, що у світі немає, і навряд чи буде , єдина ієрархія прав людини , яка б визначала  ступень їх важливості .  Домінування тих чи інших положень  є результатом  скоріш ситуативної ( незалежно від реального часу) перемоги тих чи інших суспільних сил, ніж використання загальних принципів прав людини. Річ у тім, що ця концепція своїми коріннями нерозривно пов’язана із традиціями  західноєвропейської культури соціального індивідуалізму, які базується на праві різних  соціальних груп  реалізовувати і відстоювати свої погляди у межах суспільства  до тих пір,  поки це не загрожує існування іншим групам. У інших цивілізаційних культурах базовими цінностями можуть бути інші принципи. Зокрема принципи -колективізму, де культурним ідеалом є та чи інша традиційна ідеологія ніж соціальний консенсус різних суспільних груп тощо. Тому нав’язування політико – правових і гуманітарних цінностей у масовому порядку сприймаються  значною частиною громадян, як « культурний імперіалізм», «гуманітарна інтервенція і агресія»незалежно від ідеологічного забарвлення та соціального устрою тих країн, які є носіями  нових правових традицій.   Інша справа, що в умова глобалізації  при високій інформатизації суспільств і громадян, мобільності фінансових ресурсів , великій кількості  новоутворених інститутів громадянського суспільства відбувається  ( у значній мірі контрольований  світовими політичними і економічними гравцями) процес : культурної , економічної та політично – правової експансії.  Цей процес, під тиском геополітичних і корпоративних інтересів , призводить  до тектонічних змін у соціальній структурі  окремих країні  регіонів планети, змінює ідеологічні та гуманітарні пріоритети у системі  праві свобод людини.
Проте і сам  так званий міжнародний стандарт  прав людини викликає ряд принципових протиріч , зокрема право на свободу поглядів і їх висловлювання і захист тих поглядів, які разом з правами людини відстоюють «право нації» і « право  на віру» .Права людини   відображають мінімальний набір життєвих благ в  політичній і соціально – економічній сферах. Як відомо , найбільш  загальноприйнятим являється перелік прав зафіксований у Загальній Декларації прав людини (далі З.Д.)  правозахисному документі ООН. Із  громадсько – політичних прав ( ст. 3 -21 З.Д.) на сьогоднішній день актуальними є: право на володіння майном , незалежно від його форми (ст. 17), право на свободу совісті і релігії, право на свободу думки ( ст. 18 З.Д.) , право на свободу  поглядів і їх вільне  висловлювання (ст. 19 З.Д).  Особливо  хвилюють  більшість населення  світу, а українців зокрема  дотримання  прав соціально –економічного характеру ( ст. 22-27 З.Д.), це право на гідну працю і соціальне забезпечення (ст. 22 З.Д), також право на працю і вільний вибір  роботи за умов  рівної оплати  за однакову працю, справедливої  і задовільної оплати , що забезпечує достойне існування людини, а також право на створення професійних союзів (ст. 23 З.Д).
Зафіксованийу Загальній Декларації  перелік прав людини на думку фахівців , не можна вважати ідеальним. З одного боку права конкретизовані , а з іншого – декларативні, які важко виконати на практиці .Як приклад:  право на «достойне людини існування», «вільний вибір роботи», « рівна оплата» (приклад  США, Росії, Китаю, а особливо Євросоюзу)  свідчать про абсолютно різні підходи і стандарти. Крім того права людини, що зафіксовані у Загальній Декларації і відображенні у конституціях національних держав, можуть відрізнятися один від одногоі мати національну специфіку . Прикладом можуть бути конституційні документи США , країн Близького і Середнього Сходу та інших країн.  Проте Національні конституції не повинні протирічити Загальній Декларації, а їх правові норми повинні конкретизувати і деталізувати загальноприйняті правила, а не скорочувати їх. Цікавим може стати аналіз досвіду дотримання прав людини в Україні зарубіжними  фахівцями.  На думку фахівців  Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ)  найбільші проблеми виникають у сфері  імплементації рішень  національних судів та терміну виконання їх рішень. Тобто найбільш слабким сегментом  системи захисту прав людини в Україні є недосконалий і достатньо корумпований механізм реалізації, захисту національною державою – прав власних громадян. Саме  тому  такі проблеми стають чи не головною причиною , через яку ЄСПЛ   ухвалює рішення проти української держави . У свою чергу такі факти істотно впливають не тільки на імідж останньої на міжнародній арені, алей  і на ефективність  функціонування державних інституцій в Україні.  Наступними  за статистикою  є порушення  пов’язані  з надмірною тривалістю цивільного впровадження , досудового слідства чи судового розгляду кримінальних справ, а також відсутність юридичного механізму оскарження такої тривалості. На думку Міністерства Юстиції України до переліку найпоширеніших порушень у державі є порушення пов’язані із захистом прав людини на особисту недоторканість, жорстоке поводження із особами, які перебувають під вартою у СІЗО чи відділках міліції та неефективне розслідування скарг  на таке поводження.  Окрім того до цього списку можна віднести справи , що стосуються неналежних матеріально – побутових умов утримання у слідчих ізоляторах, а також  незабезпечення  їх адекватною медичною допомогою. Тільки за 13 років - Україна програла у  Європейському суді з прав людини позовів майже на 200млн. гривень. Головні причини такого стану речей, на нашу думку, криються у кардинальних змінах соціально – політичного і економічного характеру , що відбуваються у державі. Перерозподіл владних повноважень, політичний і силовий контроль за ресурсною базою з боку основних політико – економічних груп тиску, зміна власників у стратегічних галузях економіки, легалізація і захист власності та інші причини   - провокують системні порушення у царині прав людини. Проаналізувавши більшість справ по суті,  ми ще раз   звертаємо увагу на соціально – економічну і особистісну складову порушення прав і свобод людини в Україні, зокрема це проблеми: ведення бізнесу; різні види соціального і  пенсійного забезпечення; надання якісних медичних  і освітніх послуг  та інше. Тобто ми повертаємося до ідей що були  закладені в основу: «Великої хартії вольностей»1215 р;.«Нантського едикту» 1598р.; Декларації прав громадянина у Франції і Білі о правах у США та інших, це: взаємостосунки більшості і меншості; захист меншості; рівний  доступ до ресурсів; наявність ефективного соціального ліфту; ефективне управління тощо. За цих умов механіка розвитку прав людини  у сучасних умовах, на нашу думку, лежить у площині:розширення кола людей, права яких потребують захисту; розширення тих прав, які вважаються загальноприйнятими- новими категоріями прав і свобод; визнання нових викликів , які можуть змінити ієрархію прав людини;  інформування та ресурсне забезпечення механізмів реалізації прав людини; вдосконалення механізму контролю за  дотриманням прав людини. Все це дозволяє зробити висновок, про те що під впливом глобалізації  буде відбуватися подальша  інституалізація міжнародної юстиції, а також закономірне розширення сфери судового захисту  прав і свобод людини. Крім того посилиться судова практика у галузі захисту правового статусу особистості на діяльність національних і міжнародних  політичних структур.



пʼятниця, 8 листопада 2013 р.

ЧИ ЗМОЖЕ УКРАЇНА ЗНАЙТИ СВОЄ МІСЦЕ В ЄВРОПІ?


6 листопада 2013 року по ініціативі кафедри політичної аналітики і прогнозування в НАДУ при Президентові України на майданчику Інституту підвищення кваліфікації вищих керівних кадрів була організована зустріч для слухачів, викладачів Академії та працівників органів влади з Послом,  Головою Представництва Європейського Союзу в Україні Яном Томбінські


Про політичну волю щодо підписання угоди про Асоціацію між Україною та Євросоюзом проголошено давно. Але наскільки наше суспільство підготовлене до цього? Чи враховано всі ризики вступу України до Європи?
Аналіз нинішньої ситуації в країні, прогнози розвитку подій, пропозиції щодо удосконалення соціального діалогу обговорюють завідувач кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України, заслужений діяч науки і техніки України, доктор політичних наук, професор Сергій ТЕЛЕШУН та президент Спілки орендарів і підприємців, Заслужений економіст України, шеф-редактор журналу "РоботодавецЬ" Віктор ХМІЛЬОВСЬКИЙ.

– Сергію Олександровичу, охарактеризуйте, будь ласка, наші перспективи євроінтеграції. Для України це справді крок уперед?
– Питання дуже цікаве, а й головне – комплексне, так як воно стосується  усіх сфер життєдіяльності  українського суспільства.  Питання стратегічного вибору тісно пов’язано з внутрішньою і зовнішньою політикою, економікою, геополітикою, соціальною психологією, гуманітарною сферою тощо.  На жаль, сьогодні європейську інтеграцію сприймають однобоко і занадто міфологізовано, незалежно від політичної забарвленості    прибічників чи опонентів цього процесу. До емоційної і пропагандистської складової цього питання, які на поверхні, тісно  приєднанні  політико – економічні інтереси   як світових гравців, так й латентні тобто скриті інтереси  українського політико – економічного істеблішменту, який вже давно перебуває у Європі, США та інших державах. Адже не секрет, що більш як 80% українських бізнесменів, так званих олігархів, «політиків – бізнесменів»,  окремих держслужбовців, так чи інакше, вивели свої капітали на європейські рахунки і давно вже живуть разом з сім'ями за кордоном, убезпечивши себе від українських потрясінь різного характеру.
Для мене, як і для інших фахівців, важлива не стільки інформаційно – пропагандистська і навіть політико - технологічна складова  европейскої інтеграції, скільки прогнозована програма дій влади і суспільства  ( за час переформатизації політико – правового і соціально - економічного простору України під європейські стандарти), щодо захисту національних інтересів нашої держави . Чи є детальний аналіз та обрахування ризиків і викликів, що отримає  Україна від вступу в Євросоюз? Чи маємо ми реальні механізми , що зневолюють можливі соціальні потрясіння.?
Питання чи повинна Україна йти до Європи – риторичне, тому що ми   географічно і ментально є європейцями, але чи є ми власне соціально - політично  і економічно конкурентними суб’єктами  Європи – це ще питання, яке болісно постане перед нами у най блищу  перспективу. Так!  Нам  потрібні  європейські цінності! Це беззаперечно. Але постає ціла купа питань, на яких ще нема повної відповіді.  Чи готова політико – адміністративна система адекватно реагувати  на суспільні проблеми, що визнанні колективними?  Чи існує  комплексна програма втручання щодо  зміну стану  соціальної дійсності, який політично визначено неприпустимим ? Чи визнані ключові дійові особи та кінцеві користувачі цих змін? Чи є сукупність різних видів ресурсів щодо реалізації цього питання і чи є стійка політична воля довести цю справу до логічного завершення? І т.д і т.п.
Не менш турбує й те, що відсутня оцінка українських галузевих експертів з приводу того, що ж втратить, а що отримає Україна від інтеграції. Європейські експерти уже заявили, що їм не потрібні радянські заводи. Але чи зможе український бізнес модернізовувати свої заводи під європейські стандарти, створити нові технології й стати конкурентним на європейських і не тільки,  ринках збуту товарів та знайти своє достойне місце у розподілі праці? Якщо він не готовий, то можуть бути різні варіанти : банкрутство, поглинання,пере профілізація, продаж  тощо.  Прожити на транзитних та інших видах послуг можна, але чи це відповідає стратегічним інтересам української модернізованої економіки і соціальним інтересам середнього українця – це питання. Крім того Європа не однорідна,   вона маючі спільні геополітичні та частково регіональні інтереси, має різне бачення економічних та управлінських перспектив розвитку. Країни «першого ешелону» - Німеччина, Франція тощо, формують власну модель економічних, фінансових та фіскальних стосунків серед   країн євро спільноти , які з часом стають загальними правилами  обов’язковими для виконання усіма іншими країнами. Країни центральної та північної Європи, так звані держави «сталої демократії» формують власну модель внутрішньої поведінки серед країн Євросоюзу – відстоюючи, в межах наддержавного утворення,  економічний і політичний суверенітет. «Младоєвропейці» тобто країни Східної  Європи змагаються за право перейти у вищу «лігу» держав з правом « повноцінного голосу»  у питаннях внутрішньої і зовнішньої політики. Особлива ситуація склалася з «державами аутсайдерами» Європи, які стали політичною і економічною периферією континенту. До якої категорії має пристати Україна  в значній мірі залежить не тільки від керівництва держав Європейського Союзу і євро бюрократії , а й  від інтелектуальних здібностей і ефективного управлінського менеджменту української еліти.  З 13 «сімей», які  в основному контролюють 75% української економіки,переважна більшість, якщо не всі вже перебувають своїми «активами» в Європі – в Австрії, Угорщині, Німеччині,  Франції, Польщі, Словаччині, Чехії, Британії, Швейцарії та інших державах. Як бачимо, одні наші «колеги» уже давно в Європі, а інші, а це переважно 85 % громадян України - де? 
Варто зазначити, що «Європа» не альтруїст. Провідні економічні держави континенту і США, крім політичних і геополітичних інтересів мають прагматичні цілі в Україні, зокрема: доступ до відносно дешевої сировини і кваліфікованої робочої сили; ринку збуту товарів; «сірих інвестицій », транспортних коридорів, нових технологій і багато, багато іншого, що потребує детального аналізу і часу.  Відоме зауваження президента Росії  Володимира Путіна з цього приводу, що Україна може стати плацдармом для наступу європейських виробників на величезний російський ринок збуту товарів, тим самим  у свою чергу послабивши економічні інтереси російської держави.  Якщо в Україні є конкурентоздатні товари – літаки, військова техніка, верстати, ядерна енергетика і т.п., то чи готова ця продукція конкурувати з європейськими стандартами? Чи ці підприємства чи навіть цілі галузі потрібно  переорієнтувати на нові ринки збути чи закривати, а робоча сила мігруватиме до інших більш конкурентоспроможних європейських держав, зокрема: Польщі, Чехії, Португалії та інших? Ось на що потрібно шукати відповіді.  На жаль, в українському інформаційному просторі дискусій на цю тему  ведеться не достатньо.  Але згідно з розділу 1 Конституції України, кожен громадянин як носій влади і утримувач державних інституцій за рахунок власних податків має право знати на що він іде і нести політичну і соціальну відповідальність за власний свідомий вибір. «Біомаса», як сказав один відомий політик в Україні не спроможна думати і оцінювати , а значить і конкурувати з іншими за власне майбутнє.  
Тож важко переоцінити журнал "РоботодавецЬ", який порушує цю тему.
– Ваше бачення подальшої поведінки Росії?
– Йде боротьба за український ринок збуту товарів» під загальним політичним "соусом" – домінуванням «нової Росії». Для Росії важливо  хто купуватиме дорогий газ та інші сировинні ресурси, а Україна його купує за високу ціну. Якщо газ стане непотрібний нашим не модернізованим підприємствам, то кому і на яких засадах вони його будуть постачати? Схоже, що будуть економічні та торгівельні війни різного рівня інтенсивності, причому не тільки з Росією, яка сьогодні на все реагує досить емоційно і жорстко, а й з іншими країнами євразійського простору. До всього цього додається також  Російсько –Американські стосунки, що характеризуються на мою думку боротьбою   за  світоглядне світове та регіональне лідерство, особливо після Сирії та Сноудена.
На жаль, український великий бізнес  аналізує  реальний стан справ лише через призму корпоративних інтересів іноді випадаючи із загальної стратегії національного розвитку. Про стратегію на рівні держави в нових конкурентних умовах, на жаль, мова не йде. Жодного заходу, організованого асоціаціями чи організаціями роботодавців на цю тему не було.
– Не кажучи про те, в якій ситуації опиниться малий та середній бізнес – тобто населення України.
– Абсолютно вірно. Ведуться розмови в основному про великий бізнес, який вже інтегрувався у світовий економічний простір і має біржову ціну. Найбільше питань виникає по малому і середньому бізнесу, який знаходиться на роздоріжжі не визначеності. Для Європейського споживача він ще не знайомий, значною мірою не стандартизований і не має необхідного фінансового ресурсу.
– А держава зовсім не прагнула навчити малий бізнес інтегруватися у світовий економічний простір.
– Так, українська держава, на жаль, власні регуляторні функції віддала великим корпораціям і бізнес бюрократії на відміну від країн ЄС, тому питання цивілізованого захисту національного виробника залишається відкритим і суперечливим. Тому Вільнюський саміт може стати не  тільки політичним кроком  самозбереження українських еліт, зокрема, президента, влади, опозиції, а й стійким вибором ефективної управлінської моделі публічної політики.
– Сьогодні Великобританія, Франція порушують питання про свій вихід з Євросоюзу.
– І Норвегія призупинила своє членство, гострі дискусії відбуваються і в інших державах ЄС. Ми не проти європейських цінностей, ми прагнемо їх, бо вони гарантують вищий рівень життя, але не треба підміни понять. Якщо олігархи виводять свої капітали, то це одне, а якщо говорити про Європу в Україні для українців, то це зовсім інше. У нас зараз вся влада і опозиція здебільшого борються за кордоном, але ж експерементують вони над Україною! І ресурси беруть тут. Як у приказці: пани б'ються, а у мужиків лоби тріщать, бо чуби їм давно вже повідривали.
Найгірше те, що сьогодні відсутній чіткий план входження України до Євросоюзу. Повторю: не частинами – спочатку заможні, а потім всі інші, а вступу саме всієї країни.
Сьогодні це в основному світоглядний вибір. Це більшою мірою політична технологія – влада, президент, опозиція і зовнішньополітична – Росія, Європа. А де  вибір українця, який є платником податків не в "європейський казан", а в бюджет своєї держави? У цьому колі проблем, не такому вже й широкому, немає відповідей на жодне  із запитань. Є лише ментальний емоційний вибір нації, яка кидається з одного боку в інший. А вибір має бути усвідомленим, обраним розумом і  соціальною відповідальністю.
 Зараз зарубіжні банки, котрі мають українських дочок, почали виводити гроші з них. Про що це свідчить? Про непевність, нестабільність як політичну так і економічну.  Гроші, як відомо, люблять тишу і прогнозовані кроки влади . До речі немає жодної держави у світи , крім тоталітарних , де переважна кількість громадян люблять владу, але горе тій владі, яка не може артикулювати  ефективно своїми повноваженнями і пояснити власному громадянинові місце у тих чи інших процесах, які вона ініціює. В Україні є бажання жити по-європейськи, але не завжди є бажання ефективно працювати, прозоро управляти, відповідати  за власні вчинки та реалізовувати свої прагнення.
Впевнений, що і більшість українців хоче бути конкурентною, самодостатньою, повноцінною частиною Європи.
– Вся Європа свої регуляторні рішення формує на засадах соціального діалогу. Як Ви оцінюєте соціальний діалог в Україні, особливо сторону роботодавців. Наскільки вона єдина, соціально-відповідальна і чи здатна нині реалізувати цю свою ключову роль у розвитку економіки?
– Це наріжне питання соціально – політичної і економічної стабільності в Україні . Вся Європа соціально орієнтована. Завдяки тисячолітній історії громадянських війн вона власною кров'ю і потом відпрацювала складний механізм соціального діалогу і договору, який унеможливив повторення громадянських конфліктів. На жаль, цього не зробила Україна. Тоді, як в Конституції України сказано, що ми соціально-правова держава. Це неправда. У нас відсутній механізм соціального ліфту спроможного вирішити питання доступу громадян до  регуляторних функцій і  ресурсів. У нас немає навіть повноцінних суб’єктів , які вели б результативний соціальний діалог. Зокрема, нема таких профспілок, як у Європі, які надають соціальну, освітню, правозахисну допомогу. Вони є  лобістами інтересів громадянина, найманого робітника у стосунках з роботодавцем , незалежно від форми власності..
– Так як і організації роботодавців, які укладають договори з профспілками і беруть участь у соціально-трудових переговорах.
– Третій суб'єкт соціального діалогу – держава, котра є гарантом і координатором домовленостей з обох боків. Якщо держава підміняється роботодавцями, як це у нас прийнято, то це свідчить про те, що в Україні розбалансована система соціального діалогу, що погрожує неконтрольованими соціальними конфліктами, котрі змиють наших європейських інтеграторів і їх опонентів.
– Певно, держава має бути не просто розпорядником, а модератором-гарантом.
– Саме так. Якщо цього не змінити, то відпаде потреба в українській державі як національній управлінській ідентичності. Україна може стати просто територією дешевої робочої сили, майданчиком для утримування мігрантів і санаційним коридором для російської, європейської чи євразійської спільноти.
– За нашим аналізом сторона роботодавців знаходиться в стані зародження - Соціальний діалог в Україні було започатковано на національному рівні на початку 90-х років  - утворено Раду соціального партнерства при президенті України, власне, з двох сторін – роботодавців і профспілок. Частина сторони роботодавців недержавної форми власності – урядова – «сховалася за спину» роботодавців. Тепер все більшої активності набирають галузеві складові сторони роботодавців з їх корпоративними інтересами, як на початку минулого століття у царській Росі, коли купецтво, заводчики починали об'єднуватися в цехові асоціації роботодавців, обстоюючи свої інтереси, нехтуючи потребами найманих працівників, що призвело до революції 1917 року.
– Ви добре знаєте цю кухню зсередини, стан якої характеризується  соціальним регресом, що пов’язаний  з переформатуванням інтересів великого українського бізнесу. Він стає більш космополітичним і агресивним. Це насамперед пов’язано з кризовими явищами в економіці, коли ресурси стають більш обмеженими, а доступ до них гарантує лише політична і державна влада. Це легалізація капіталу і основних фондів перед можливою зміною політичного і геополітичного режимів, зміна власників та політичний патронаж, встановлення власних правил «економічної конкуренції», політична і економічна корупція, легалізація транснаціональної злочинності і т.п. В цих умовах питання соціального діалогу відходять на другий план. Бо, як казав Білл Гейтц , кожний олігарх мріє стати монополістом хоч на хвилину часу, щоб отримати надприбутки уникаючи соціальної відповідальності і конкуренції. За цих умов  вимоги  нового соціального пакту ХХІ ст. суттєво і змістовно різняться від соціального діалогу ХХ ст., насамперед своєю соціальною зрілістю і відповідальністю одним перед одним. Формула схопив і втік, вже не є модною  і небезпечною, тому що на заваді йому  стоять  інститути ефективної держави і зрілого розвинутого громадянського суспільства .
– Я б уточнив: працює. як на початку ХХ століття, бо вже в другій його половині держава не дозволила б схопити й втікти.
– Це так. Тоді й кордони були закриті. Тож держава й суспільство має стояти на сторожі соціальної гармонії, не консервуючи суспільні інститути, які заважають суспільному прогресу. До речі Аврам Лінкольн ставши президентом США запевняв своїх спосорів у тому, що кращою подякою для їх бізнесу можуть  бути лише єдині правила і закони, які збережуть їх капітал від посягань конкурентів і політичної влади,  крім того закони будуть однаковими для всіх. Тож для України ця теза є актуальною і сьогодні, особливо у контексті заяв, що вже час прийняти  єдині правила для усіх,  але під диктовку «переможців – монополістів». Це той нонсенс, про який ми казали раніш.
 Сергію Олександровичу, Ви топ-менеджер, політтехнолог, державний діяч - людина гуманітарного спрямування, а так критично-вірно оцінили стан соціально-трудових, соціально-економічних відносин, ніби пройшли всі щаблі їх становлення.. Редакція журналу вдячна Вам.
– Зичу всім читачам журналу, а також владі і опозиції, роботодавцям і найманим працівникам тобто всім громадянам України частіше звертатися  до українських традицій: жити розумом, бути сильними духом і ніколи не продавати себе і свою душу, а тільки свої професійні послуги.
Тоді і  всі житимемо в заможній і розумній Україні! Здоров'я Вам !


вівторок, 15 жовтня 2013 р.

Системна оцінка загроз і ризиків для національних держав у сучасному світі: українські політико - правові реалії

16 жовтня 2013 року під патронатом Міністерства науки та освіти та Міністерства внутрішніх справ України відбулася V всеукраїнська науково-теоретична конференція: «Правові реформи в Україні: проблеми та перспективи» що була присвячена Дню юриста України. Організаторами цієї конференції є навчально-науковий інститут права та психології НАВС та Київська міська організація Союзу юристів України. З науковою промовою виступив доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України Телешун Сергій Олександрович.

Наслідки глобальної кризи в економіці, політичні та соціальні конфлікти, гуманітарні та техногенні потрясіння це складові одного цілісного явища здатного сформувати новий світопорядок на найближчі десятиліття. Всі вони нероздільно  пов'язані з корінними змінами в системі суспільно - політичних та економічних відносин.
Системний аналіз події початку XXI століття дозволяє зробити висновок про те, що перед світовими та регіональними акторами, зокрема країнами «Великої двадцятки», гостро постало питання активного пошуку ефективних стратегій управління і модернізації існуючих моделей державного та суспільно - політичного розвитку, причому як в площині глобальних процесів, так і на внутрішньому національному рівні.
Справа в тому, що економічна рецесія, неефективність сучасних державних і політичних інститутів гостро поставили питання щодо необхідності  структурної модернізації суспільства в соціальній сфері. У суспільстві виникає необхідність у нових підходах до формування механізмів ефективної публічної політики у всіх сферах життєдіяльності   людини.
У середовищі політико - економічного бомонду світових центрів впливу, йде гостра дискусія щодо необхідності  перегляду сталих концепцій державного менеджменту та існуючих підходів до управління соціальними та економічними процесами . Зокрема, яскравим підтвердженням цих тенденцій є результати зустрічей світових лідерів на форумах в Давосі, Москві, Ялті та ін. внутрішньополітичні ініціативи президента США Б.Обами щодо соціальних і економічних реформ, спрямованих на створення ефективних механізмів і моделей управління, а також вдосконалення суспільно - політичного простору. Насамперед, мова йде про зміну системи соціального управління , виробництва і споживання.
Політичні та соціально - економічні негаразди в Єврозоні ініціювали активний діалог між найвпливовішими державами об'єднаної Європи з приводу перспектив майбутнього ЄС та світу в цілому. Останній саміт країн «Великої двадцятки» у вересні 2013року показав що перед світом постає питання щодо: «…забезпечення  впевненого, стійкого  і збалансованого росту економіки», яка знаходиться  під впливом ряду ризиків соціально – економічного, політичного і управлінського характеру. Мова йде: про слабке економічне зростання  і високий рівень безробіття; фрагментації європейського фінансового ринку; стабільно високого рівня державного боргу в окремих країнах; зростаючу волатильність потоків капіталів; регіоналізації та фрагментації ВТО; нової хвилі протекціонізму тощо. У свою чергу керівництво Китайської Народної Республіки намагається модернізувати власну суспільно-політичну та економічну модель у відповідності з існуючими глобальними тенденціями і викликами , які розширюють сфери впливу в усьому світі. Російська Федерація намагається зберегти конкурентну здатність держави у формі регіонального лідера з перспективою повернення статусу наднаціональної   держави.
Також показовими факторами в питанні управління соціально - економічними процесами є події так званої "арабської весни" в Тунісі, Єгипті, Лівії, а також нові по своїй суті  суспільно - політичні течії в Європі та інших країнах світу.
Все це разом може свідчити про неготовність значної частини політичної еліти світу адекватно реагувати на кризові явища в системі міжнародних відносин і світовій економіці і пропонувати превентивні моделі ефективного розвитку, здатні стати кластерами для країн. У цьому явищі є як позитив так і негатив. З одного боку кожен може запропонувати власну національну інноваційну модель антикризового управління, що здатна стати - прикладом для інших, з іншого боку відсутність моделей здатних вирішити системні конфлікти соціально - економічного та гуманітарного характеру можуть спровокувати регіональний хаос з непередбаченими наслідками.      Сучасний політико-економічний істеблішмент  також намагається по-новому переосмислити роль національних держав і управління  у глобальному світі. Головний акцент ставиться на розумінні ключовими політичними акторами складних механізмів публічної діяльності, які концентруються у сфері дії державних, публічних та приватних осіб. За цих умов реалізація ефективної публічної політики відноситься до кваліфікованої  «гри влади», в рамках інституційної частини, між різними публічними особами, які у конфлікті або у співпраці з державними, громадськими, приватними особами  намагаються  розв’язати колективну суспільно значущу проблему.  Ця сукупність політичних рішень і дієвих кроків суспільства дає привід для прийняття вимушених актів, у вигляді законів, спрямованих  на зміну поведінки  різних соціальних груп. Інститути влади за  цих умов набувають нового змістовного наповнення, що має вигляд: - «ДЕРЖАВА-АРБІТР, ПРОГНОЗИСТ, ГАРАНТ» нового соціального договору. Державна  і політична влада більше не розглядається лише як статичний символ політичної нації і кульмінаційна верхівка корпоративних і приватних амбіцій, а як зручний майданчик  ефективного суспільно – політичного і управлінського   діалогу і менеджменту спроможного цілеспрямовано організовувати усі суб'єкти і об'єкти суспільства на отримання прогнозованого та соціально значимого результату.   Крім того держава втрачає монопольне право на вироблення політичних рішень, вона частково поступається місцем інститутам громадянського суспільства, структурам віртуального суспільного і економічного простору, які хочуть не тільки  опосередковано впливати  на інститути державної влади, з метою вироблення  адекватної державної політики, а й зацікавлені у її прямому творенні і авторстві.  
Зокрема, мова йде про появу нових глобальних трендів і викликів, які зумовлюють потребу в новому баченні принципів управління:
1. Зростаюча роль індивіда і його активність у політичній та соціальній площині - підвищення "агресивності" особистості і зростання кофліктогенності громадянського суспільства;
2. Зростання і активізація середнього класу - значне підвищення тиску        на владу;
3. Поява нових ідеологій на основі інформаційної, комунікаційної та мультимедійної революцій - з'являються нові соціальні зв'язки, типи громадянської поведінки, світоглядні установки і нові типи соціальних рефлексій, що можуть спричинити серйозну загрозу стабільності існуючим політичним та економічним елітам світу;
4. Виникнення нових форм соціальної організації і комунікації (соціальні мережі, блогосфера тощо) - підвищення здатності громадянського суспільства чинити тиск на владу (новітні способи технологічного та організаційного впливу);
5. Неефективність існуючого соціального договору і недієвість соціальних ліфтів - посилення соціального незадоволення і висока ймовірність громадських хвилювань;
6.  Демографічна криза в розвинених країнах і , як наслідок , трудова міграція (висококваліфіковані фахівці і різноробочі) з країн, що розвиваються. Втрата людського потенціалу в країнах третього світу;
7. Зростаюча роль високотехнологічних засобів комунікації та інформаційних технологій - підвищення соціальної і політичної мобільності, загроза існуючим політичним режимам;
8. Боротьба за життєво необхідні ресурси (енергетичні, земельні, водні ресурси та ресурси, які забезпечують високотехнологічний розвиток економіки і так далі) - загострення протиріч між світовими акторами    у всіх            частинах світу;
9. Стагнація існуючої геоекономічної моделі (банківська, фінансова, кредитна, монетарна, валютна сфери) - зміщення центрів економічної активності з країн розвиненого поясу в країни, що розвиваються, а також очікування нових хвиль економічної рецесії;
10. Надмірна концентрація влади і капіталу в руках обмеженого кола глобальних супереліт (ФПГ і транснаціональні корпорації) - зростання соціальної напруги, силові варіанти перерозподілу ресурсів і благ;
11. Зростаючий політичний і економічний вплив країн, що розвиваються - переформатування наявних глобальних коаліцій і ймовірні загрози конфліктів з англосаксонським світом;
12. Поява нових смертельних хвороб і штамів вірусів - важко контрольовані пандемічні вибухи захворювань у всьому світі;
13. Техногенні катастрофи нового покоління.
Все це актуалізує тезу про необхідність створення адекватних існуючим тенденціям проектів розвитку та управління, а також синтезу нових соціальних ідеологем, здатних упорядкувати хаотичний рух цивілізації. У світлі цих подій показовим є ряд заяв, доповідей та аналітичних звітів провідних експертів, дослідних установ, університетів, і так званих "фабрик думок" (К.Поппер, Г.Кіссінджер, С.Хантінгтон, Ф.Фукуяма, Даль, Г.Алмонд, К.Дейч, Дж.Фрідман (Sratfor, США), Council of Foreign Affairs (США), Національна Рада з розвідки (США), агентство Reuters, Scientific American, Сouncil on foreign relations (США), Центр стратегічних та міжнародних досліджень (США), RAND Corporation, Інститут Брукінгса (США), Фонд "Спадщина" (США), Інститут Фрейзера (Канада), Інститут імені Джорджа Мейсона (Школа публічної політики), Школа міжнародних відносин імені Еліота (Університет Джорджа Вашингтона), Інститут стратегічних досліджень імені Дж.Оліна (Гарвардський Університет), Інститут з вивчення проблем безпеки (Європейський Союз), Римський клуб, Івашов Л.Г. (Академія геополітичних проблем, Росія), Дергачов В.А. (Інститут геополітики), Центр стратегічних розробок (Росія), Фонд ефективної політики (Росія), Китайський інститут сучасних міжнародних відносин, Китайський державний дослідний інститут, Фонд Конрада Аденауера (Німеччина), Istituto per gli Studi di Politica Internazionale (Італія), The Foreign Policy Centre (Великобританія), The Stokholm Network (Швеція), ISN (Швейцарія)), які концентрують свою увагу на актуальних проблемах сучасності та підвищення ефективності механізмів здатних реалізувати національні інтереси країн . які вони представляють:
1. Управління новоствореними (новоутвореними) ринками (економіка);
2. Енергетика і політика (управління);
3. Підприємництво (бізнес) і публічна політика;
4. Глобальна політика;
5. Регіональна політика (комплексна аналітика з приводу ситуації в регіонах світу);
6. Політика у сфері науки і технологій;
7. Філософія і публічна політика;
8. Прикладні та інформаційні технології;
9. Феномен тероризму, транснаціональної злочинності і корупції;
10. Демографія і національна безпека;
11. Етнічні конфлікти , проблеми рішення громадянських воєн і заворушень
12. Довгострокові стратегічні програми розвитку; стратегічне і військове планування у міжвоєнні періоди;
13. Прогнозування та аналітика політичних і соціальних процесів;
14. Дослідження середньоазійського регіону;
15. Дослідження китайського регіону;
16. Культура в глобальних відносинах;
17. Дослідження феномена холодної війни;
18. Новітні підходи в дослідженні безпеки Євразії;
19. Міжнародна співпраця в Азії;
20. Космічна політика (програми розвитку та управління) і т.д.
Серед фактів, які заслуговують на увагу, також варто зазначити опублікований звіт Національної Ради з питань розвідки США під назвою "Глобальні тренди 2030: альтернативні світи". Автори документа визначають основні тенденції розвитку людства і прогнозують ймовірні шляхи розвитку світу. Зокрема, в доповіді відзначений такий перелік викликів:
1. Складна демографічна ситуація. У країнах так званого "розвинутого поясу" простежується зменшення народжуваності та старіння населення, яке призведе до необхідності створення штучної міграції з інших країн. Очікується, що з країн, які розвиваються, відбуватиметься масовий відтік не лише інтелектуальної еліти, а й некваліфікованої робочої сили;
2. Збільшення частки (питомої ваги) середнього класу і ролі громадянина в глобальній соціальній структурі світу і зменшення розриву між бідними і багатими. Це, швидше за все, збільшить можливості громадян впливати на суспільно - політичні процеси в усіх країнах світу. Проте у нас виникає питання: чи буде ліквідований розрив між бідними і багатими в розвинених країнах і в країнах поясу периферії (імовірні соціальні катаклізми в Азії);
3. Криза класичних моделей управління як у глобальному форматі, так і на внутрішньому рівні управління державою. Пошук альтернативних способів і методів управління глобальними процесами. Свого роду делегування управлінських повноважень США ряду країн , регіональних лідерів (КНР, ЄС, РФ, Бразилія, Туреччина, Мексика і т.д.);
4. Гуманітарна криза (насамперед, нестача продуктів харчування та питної води), що може призвести до регіональних конфліктів і загострення міжнародної ситуації, особливо в Африці та Азії;
5. Ймовірні (можливі) хвилі нових економічних криз і рецесій (банківський сектор, валютні коливання, дисбаланс світової торгової системи та ін.) У першу чергу це може становити небезпеку для розвинених країн світу, хоча економічні потрясіння не оминуть і інші країни, але з інших причин;
6. Суспільно - політична нестабільність у багатьох країнах світу (Південно-Східна Азія, ЄС, РФ, Африка). Вірогідні сценарії зміни географічної та політичної карти світу;
7. Масштабне зростання ролі новітніх технологій. У найближчому майбутньому використання інформаційних та військових технологій (громадянами, недержавним сектором) можуть становити (представляти) серйозну загрозу стабільності як окремих країн , так і цілих регіонів;
8. Переформатування центрів впливу , зростання ролі одних країн і зменшення впливу інших. Прогнозується подальше зміцнення позицій Китаю і втрата могутності Росії. Все це значною мірою здатне змінити геоекономічний і геополітичний ракурс в глобальному світі;
9. Поява нових міждержавних об'єднань і утворень на Євразійському суперконтиненті;
10. Енергетична революція та альтернативні джерела енергії (сланцевий газ, біопаливо тощо);
11. Головний акцент ставиться на створення ефективних механізмів публічної політики здатної вирішити суспільно важливі проблеми колективного значення. Удосконалення інститутів влади стає лише другорядною політичною проблемою. У цьому плані національна держава є не тільки статичним символом політичної нації, але й ефективним інструментом політичного менеджменту здатного впливати на суб'єкти та об'єкти суспільства щодо реалізації соціально значущих програм, здатних зберегти цю державу в числі конкурентно спроможних як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Також досить гостро стоїть питання про визначення дійових осіб публічної політики, які будуть пропонувати моделі модернізації суспільства. Крім того, завжди гострим є питання щодо груп мішеней і кінцевих користувачів реформ, які повинні стати провайдерами нових суспільних відносин у всіх сферах людського буття, а не середовищем соціальної агресії та екстремізму.
У цій площині  існують протиріччя пов’язані з  взаємозалежною економікою і національною політикою, які  є ключовими подразниками у системі глобальних відносин. Перед політико – управлінським істеблішментом  національних держав постає дилема вибору трьох варіантів суспільного розвитку – бути демократичним, суверенним і інтегрованим у глобальну економіку. Національна держава на сьогодні може поєднувати тільки два варіанти  розвитку, але не три. Правова держава розвивається на засадах розподілу субстанціональної  та інструментальної складової державної політики. Розвиток правової державності  реалізовувався у формуванні сталих систем конституціоналізму, парламентаризму, розвитку і структуруванні засад громадянського суспільства та створенні дієвих механізмів захисту прав громадян. Ідея  зрілої правової держави  криється у взаємозалежності і взаємокерованності  громадянського суспільства і держави у виробленні публічної або державної політики.
Прийняття ключових управлінських рішень  правлячими елітами, усе більше диктується загально світовими процесами і центрами впливу. Легітимність цих управлінських рішень можлива лише при  підтримці громадян власних держав, які по визначенню  не залучені до цих процесів, як еліти. Демократичний принцип делегування  власних повноважень обраній владі втрачає свій сенс, коли управлінські рішення приймаються поза національними центрами впливу, які у своїй більшості не дотримуються принципів  соціальної справедливості. У свою чергу цей принцип є складовою  ефективної публічної політики і може  інтерпретуватися:і як  забезпечення  процесу вирівнювання матеріального стану усіх прошарків суспільства; як не допущення надмірного майнового розшарування серед громадян;  як створення рівних стартових умов; як обов’язок держави забезпечувати підтримку найменш захищених прошарків населення і як забезпечення усіх громадян країни мінімальним базовим пакетом соціальних гарантій.
Це фактично свідчить про те, що процес глобальної економічної і політичної інтеграції закономірно супроводжується процесом   стихійної деконцентрації, оскільки відбувається нерівномірно. Саме тому між глобалізмом  та демократією намітилися глибокі суперечності особливо у сфері  публічного управління та доступу до обмежених ресурсів. Демократичні принципи  народного суверенітету особливо у частині  соціальної безпеки вступають у протиріччя з інтересами більшості  наднаціональних центрів влади, таких як «тристороння комісія», «вашингтонгський консенсус», МВФ, МБ та інші.  
Активізувалися протиріччя на внутрішньо національному і на міжнародному рівні. Перед політичними і  державними діячами, науковцями, експертами постають питання стратегічного характеру: майбутнє ринкової моделі економіки; майбутнє національної держави і відповідно національної економіки у глобальному світі; місце і роль держави у новій посткризовій моделі економіки; домінуючи інститути системі нової посткризової економіки. Так американський футуролог Е.Тоффлер ще у 1980р. ввів новий термін «виро споживач», від слова виробництво і  споживання. Цей термін він використовував для описання такого явища, як позабухгалтерська, неконтрольована економіка, не плутати з кремінальную економікою. Тобто коли «виро споживач»,  індивід або група створює товар  для власного споживання. Нова модель економіки буде залежати від цілого ряду факторів : від місця  і ролі держави  у національній економіці, від   рівня впливу державного контролю в економічній сфері. Від характеру соціально – економічних відносин у національній державі, від активності і ефективності інститутів громадянського суспільства у відстоюванні своїх прав тощо.    
Вищезазначені тенденції суттєво впливають на Україну і ставлять її в неоднозначну ситуацію, свого роду точку біфуркації, висхідний момент, який здатний кардинально змінити як в гіршому , так і в кращому напрямку розвиток подій у країні. Варто зазначити, що глобальні тренди світу значною мірою впливають на формування умов всередині України. Багато в чому українські тенденції повторюють світові тренди. У суспільстві початку ХХІ ст. складається розуміння того, що людство опинилося перед черговим цивілізаційним циклом,  здатним сформувати нові суспільно - політичні та соціально - економічні відносини. Змінюється все: інституційна система суспільства, її світоглядні і матеріальні засади. Модернізований капіталізм втрачає свій соціальний базис - середній клас. Інформаційне суспільство кардинально змінило соціальну структуру середнього класу.
Традиційно фахівці зупиняються на двох шляхах розвитку соціально-економічної системи: 1) збереження  ліберальної економічної політики, відкритість національних економік, збереження тенденцій орієнтованих на зовнішньоекономічну залежність; 2) орієнтація на розвиток внутрішнього національного ринку, підтримка стратегічних галузей  національної економіки, відродження стратегії заміщення імпорту власними товарами, більш активна політика держави щодо підтримки національних товаровиробників тощо. Проте при наявності різних моделей ринкової економіки – англосаксонської, німецької, північноєвропейської, японської, китайської та інших – роль національних держав і їх системою управління залишаються виключно домінуючими. За таких умов головними завданнями для дійових осіб публічного сектора є:
1. Скорочення бюджетного дефіциту і структурних боргів;
2. Підтримка ефективного політичного контролю над економікою, незважаючи на процеси глобалізації;
3. Стимулювання конкуренції на всіх рівнях публічної влади: місцевий, регіональний, державний та міждержавний рівень;
4. Задоволення зростаючих вимог громадян щодо виплати та фінансування програм соціального характеру, які надаються публічними адміністраціями;
5. Управління конфліктами з перерозподілу всіх видів ресурсів, шляхом виключення певних соціальних і корпоративних груп впливу;
6. Підвищення професійного рівня фахівців у сфері управління публічними ресурсами, які з різних причин зменшуються;
7. Застосування демократичного імперативу щодо необхідності системної оцінки і прогнозування наслідків прийнятих владою законів і регламентованих актів;
8. Створення сучасного, соціального ліфту, який відповідає реаліям і викликам та є здатним акумулювати всі види ресурсів, реформувати систему управління і утримувати її від політичної деградації;
9. Політична інтеграція політичної меншості в процесі прийняття політико -адміністративних рішень і пов'язане з цим консенсусне управління конфліктами, які виникають внаслідок протистояння більшості.
Підвищення податків і скорочення державних витрат не уникнути, але за відсутності збалансованої програми економічного зростання неможливо вийти із замкнутого кола економічної рецесії. Держава повинна узяти на себе відповідальність по створенню умов для економічного зростання. Оживити споживчий ринок через врахування у державній політиці інтересів середнього і малого бізнесу. Провести лібералізацію сфери послуг, стимулювати бізнес ініціативу, впроваджувати "сині" технології у виробництво, перепрофілювати не рентабельні бізнес проекти, активізувати перепідготовку кадрів і багато що інше.
Створення ефективної системи публічного управління, яка відповідає вимогам сьогодення, потребує наукового обґрунтування і експертного супроводження. Питання ефективності української влади є. без перебільшення питанням національної безпеки держави. Саме бачення майбутнього держави, вміння добирати інструментарій щодо його реалізації, ефективне використання ресурсів і політичних інститутів, прогнозування  наслідків власної діяльності і визначає ефективність публічної політики. Перефразовуючи слова лауреата Нобелівської Премії у сфері економіки за 2001 рік Майкла Спенса, хотілося б сказати, що людство не здатне уникнути економічних і соціальних підйомів і падінь, але хотілося б, щоб людство навчилося робити висновки з цих явищ, прогнозувати наслідки своїх дій і рішень, нести соціальну і політичну відповідальність перед суспільством і майбутніми поколіннями.