вівторок, 31 серпня 2021 р.

Україна має стати конкурентною державою, що має статус не сателіта, а партнера

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор



30 років Незалежності. У ювілейний рік Укрінформ досліджує найважливіші етапи в історії нашої країни, спілкується з очевидцями подій, опитує експертів, науковців, політичних і громадських діячів. Головна мета – вивчити історію, проаналізувати помилки, відзначити успіхи, визначити найболючіші проблеми і знайти відповіді на запитання – як зробити наше життя кращим? Сьогодні Укрінформ говорить про це із Заслуженим діячем науки і техніки України, доктором політичних наук, професором Сергієм Телешуном, який був консультантом і радником двох президентів України, брав участь у прийнятті Конституції України у 1996 році, створенні Концепції національної безпеки України, і є автором сотень праць з питань права, політики, історії, етнології, конфліктології та національної безпеки в Україні.

У 1991 РОЦІ ВСІ ОБ’ЄДНАЛИСЯ НА КЛЮЧОВІЙ ТЕЗІ: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ПОВИННА МАТИ ШАНС ВІДРОДИТИСЯ

- Зараз ми всі підбиваємо підсумки 30-ти років нашої незалежності, і мені хотілося б почути вашу думку про основні реперні точки в розвитку нашої держави, про найбільші успіхи на цьому шляху і про найбільші помилки за ці 30 років, які не дали нам розвиватися більш ефективно...

- Насамперед я хотів би подякувати всім тим громадянам України, цілісної України, незалежно від етнічного походження і релігійних уподобань: жителям Криму, Закарпаття, Західної, Східної, Південної, Центральної України, українцям з Луганська, Донецька, Ялти, Сімферополя та інших міст, містечок, сіл і селищ, які на референдумі у 1991 році значною більшістю, більш як 90% голосів, висловилися за відновлення Української держави. Я хочу подякувати дисидентам, які боролися за українську державу, тодішній партійно-державній номенклатурі, що також побачила в незалежності механізм самозбереження і розвитку, простим громадянам, які мріяли кожний про свою Україну – за історичний акт єднання в умовах політичної й геополітичної невизначеності.

Тоді значна більшість громадян об’єдналися перед історичним вибором навколо ключової тези: Українська держава повинна мати шанс відродитися, вона і її народ мають право на майбутнє. Особливо цей факт важливий в історичному контексті, коли цілі покоління українців завдяки важкій праці, розуму, а часто ціною життя – створили умови для формування засад сучасної української політичної нації.

Аналізуючи сьогодення, на мою думку, українському політичному істеблішменту не варто зосереджуватися лише на критиці історії у стилі попередніх поколінь. Історію політикам варто вивчати, бо це один із засобів аналітичного розуміння функціонування конкурентної моделі сучасного публічного управління. Відомо, що історію пишуть люди, але часто забувають, що оцінку їхнім вчинкам та діям на покоління також дають люди, через долі яких ці зміни пройшли. Успішна історія реформ для політичної влади характеризується стратегічним баченням пріоритетів, оперативним реагуванням на зміни, виклики, критичним мисленням та політичною відповідальністю у широкому сенсі цього слова. Сьогодні, як і в минулому, але за інших часових і геополітичних умов, постає питання консолідації української політичної нації щодо конкурентного існування української держави в агресивному глобальному середовищі.

Модернізація, а, можливо, й відновлення єдиного політико-правового, соціально-економічного, культурного, інституційного простору в умовах зовнішніх і внутрішніх викликів та загроз є чи не єдиним зі шляхів збереження цілісності держави та відстоювання національних інтересів. Мова не йде про централізацію і патерналізм, мова йде про оновлення змісту і ролі сучасної національної держави. Насамперед необхідно вести мову про функціональність у вирішенні ключових проблем суспільної значимості, що визначені громадянами як колективні. Питання стратегії, тактики, ресурсного і регламентного забезпечення, питання інтелектуального супроводу, комунікації та арбітражу у цілому покладені на державні інститути та інституції. Забезпечення ефективного державного сервісу щодо співіснування публічних інститутів влади, органів місцевого самоврядування, громадян, реалізації їх природних потреб, прав, обов’язків і свобод на окресленій території і є ефективною публічною політикою ХХІ ст. Головне: позбавляючись невластивих для себе функцій, Українська держава не повинна позбутися і відповідальності перед власними громадянами. Питання не про популізм чи перформанс, а про існування між державою, суспільством і громадянами чітко працюючої системи комунікації, ретрансляції, реалізації та контролю. Проте – це окрема і дуже болюча тема великої розмови. Ще раз хочу сказати – не як теоретик, а як практик: функціональність політичної і державної влади, її спроможність оперативно реагувати на виклики і загрози, незацикленість на усталених кліше і корпоративних інтересах (наскільки це можливо), власних комплексах та егоцентризмі, на зовнішніх впливах – визначається здатністю формувати адекватну внутрішню і зовнішню національну політику.

- Що буде результатом адекватної політики?

- Показником результату є якісні зміни у соціальній структурі суспільства: відновлення середнього класу – соціальна успішність більшості при невеликих відсотках багато-бідної меншості, функціональна, ефективна і стабільна діяльність державних інститутів та інституцій. Усі інше, при бажанні, можна пояснити власним баченням світу, досвідом та вимогами, що надійшли від «абстрактних громадян» і реальних партнерів.

- Але ж українське суспільство таке різнорідне. Відповідно, і запити та вимоги – протилежні, що не раз продемонструвала історія України за ці 30 років...

- Це – правда: ми часто шукаємо не істину, ми шукаємо аргументи на підтвердження своєї правди, яку сформували завдяки суспільству, власному оточенню, сім’ї, освіті. Ми знову потребуємо вибору, критичного осмислення ідей, рішень і дій, які можуть бути реформами, змінами на краще, а не хаотичними експериментами, що призводять до змін на гірше, навіть якщо хотіли навпаки.

Так, 30 років для людини – це вже дорослий вік, достатній для того, щоби робити перші висновки і підбивати якісь підсумки. Але для держави – це мить у просторі! Було усе: перемоги, поразки, сором і гордість, що закономірно для живого суспільного організму, що розвивається, страждає і вчиться. Однак цей процес пройшов через людські долі й життя.

Проте професіоналізм влади за цих умов визначається спланованою стратегією і тактикою при ефективному використанні усіх видів ресурсів. Водночас, з різних причин, ми були не готові до зміни поколінь у публічному (державному) управлінні. Суспільно-політична турбулентність, не завжди адекватні кадрові поради партнерів і опонентів, корпоративні війни, політична кон'юнктура, корупція і професійна недолугість серйозно вплинули на якість кадрів в системі державної служби і позбавили нових державних службовців інституційної пам'яті, професійної та етичної підготовки і перепідготовки. Показником тому є дискусія щодо питання професійності кадрів, яка точиться в українському суспільстві уже не один рік.

Щоби зрозуміти суть проблеми, варто проглянути основні світові рейтинги розвитку, що робляться ООН, Світовим банком і т.д., та порівняти з національними рейтингами довіри до державних інституції.

І питання не в тому, що складні часи вимагають складних рішень і рішучих дій, проблема в адекватності реакції політичного класу на швидкі зміни й відповідні професійні дії.

- Наскільки адекватними є дії нашого політичного класу в умовах перманентної кризи?

- Фактично, з 2014 року постало питання: якою ж бути Україні в найближчі 30 років. Чи готові ми відстоювати демократичні ідеали, цінності, інтереси сучасної національної держави в нових умовах глобального неолібералізму? На мою думку, український політичний клас у цілому не був готовий до кардинальних суспільно-політичних змін. У своїй більшості він або супроводжував суспільно-політичні процеси, або сконцентрувався на розподілі (перерозподілі) й легалізації усіх видів матеріальних і фінансових ресурсів. Частина з них, ставши так званими «офшорними інвесторами», через міжнародних партнерів, проєкти, послуги, дітей тощо – знову інтегрувалися у політичну або державну владу, але в іншому статусі (іноді агентів впливу, лобістів і т.п.). Інша частина емігрувала або була усунута від цих процесів, від прийняття рішень. Цілком зрозуміло, що інтерес з боку ключових геополітичних, регіональних акторів, впливових транснаціональних корпорацій до України базувався на безпекових, економічних і ресурсних інтересах. Питання політичного курсу, реалізація моделей управління, ефективність внутрішньої політики покладалася на основні вітчизняні фінансово-політичні групи впливу.

- Я думаю, що більшість суспільства навіть не усвідомлювало, що так є...

- І так, і ні. Я вважаю, що це явище для українських реалій було цілком закономірним. Якщо коротко, то поява фінансово-промислових, а потім фінансово-політичних груп, так званих олігархів, на той час створила умови для стабілізації суспільно-політичного й економічного життя в Україні. Після “буремних 90-х” державна влада, політичний клас, олігархат, за підтримки впливових гравців зі Сходу і Заходу прийшли до консенсусу у вигляді так званого “договору про співпрацю”, коли були встановлені загальні правила поведінки, державний арбітраж, сплата фінансової ренти за підтримку, спільний контроль за внутрішньою політикою, зовнішньополітичний лобізм, вплив на ЗМІ тощо. Крім того, це була перша спроба створити прообраз національного інвестора, який частину коштів від приватизації колишньої радянської власності вкладав в українське виробництво, а частину виводив за кордон, інвестувавши у світову економіку. Про це не дуже люблять говорити, але наші ФПГ стали інвесторами не тільки офшорів, а й потужних економік світу: Сполучених Штатів, Франції, Німеччини, Швейцарії, Бельгії, Австрії, Нідерландів та інші.

Олігархам була потрібна демократія як засіб отримання, збереження і захисту власності та дивідендів. З часом українська політика стала надприбутковим бізнесом, а так звані олігархи або їх представники – частиною державного механізму. Від «дикого» або стихійного капіталізму ми перейшли до «кланово-державного» з усіма ознаками, характерними для «керованої» або «гібридної» української демократії. Проте, активно експлуатуючи тезу «про всеперемагаючу силу ринку», політичний клас, що знаходився при владі, часто передавав державні інститути та їхні функції у приватне використання окремим ФПГ. Це призвело до дисфункціональності держави, слабкості її інститутів і соціальної стагнації, що, врешті, породили внутрішню і зовнішню агресію…

- А чому наше суспільство сприймало всі ці речі?

- Суспільство не сприймало, воно активно і неодноразово, за підтримки ззовні, вимагало реформи політичної системи з орієнтацією на громадянське суспільство: “Помаранчева революція”, «Революція гідності», «електоральна революція» тощо. Питання в іншому, що ця тема є нагальною і для України сьогоднішньої. Але, щоб бути успішною, ця інституційна реформа, модернізація української політичної системи повинна базуватися на засадах чіткої функціональності, ефективності, суспільної репрезентативності та соціальної відповідальності.

Зміна політичних наративів у світі, збройні агресії, пандемія, «Північний потік», Афганістан і багато чого іншого показали, що управлінська кластерна модель багато у чому катастрофічно застаріла, а політична система потребує істотної модернізації. Але з її неефективністю зіткнулися не лише ми, а й США, Німеччина, Франція, Японія та багато інших передових демократій. Згадайте: Німеччина – 1-а , 2-а світові війни; згадайте Францію, Британію, інші класичні демократичні держави, які разом зі зміною поколінь поринали у системні конфлікти. Вирішення їх можливе було за рахунок зміни підходів до нових, інноваційних моделей управління і вимог до управлінської, політичної еліти. Основні світові актори шукають нові, більш прогресивні моделі публічного управління, які б були максимально конкурентними і відповідали збалансованим інтересам і потребам суспільства, а також нову ідеологію співіснування у широкому сенсі цього слова.

При цьому, у контексті захисту національних інтересів час на реакцію обмежений, можна «здутися». Виграють ті, хто швидше відреагував і запропонував власну концепцію антикризового управління, побудовану на інтелекті, ресурсах, мобільності. Ми ж, на жаль, забезпечуємо увесь світ мігрантами, інтелектуалами, але самі не навчилися використовувати знання як інструмент ефективного управління.

КОЛИ МИ НЕ МОЖЕМО АБО НЕ ХОЧЕМО АНАЛІЗУВАТИ РЕАЛЬНИСТЬ – МИ СТВОРЮЄМО МІФИ

- Повертаючись до питання дисфункціональності держави та слабкості її інститутів – як можна цьому зарадити?

- Коли ми, з різних причин, не можемо або не хочемо аналізувати реальність – ми створюємо міфи і часто стаємо їх заручниками. Зокрема, це міф про всесильність вільного ринку в боротьбі з тотальним державним патерналізмом. Сьогодні, особливо у контексті сучасних системних викликів і загроз, ці тези сприймаються як крайнощі. На початку і в середині 1990-х це була догма.

Другий міф українців полягав у тому, що на нас всюди чекають і наші інтереси можуть бути пріоритетними. Так, світова кон'юнктура для України на час відновлення незалежності була сприятлива, але непублічні інтереси наших партнерів часто були різновекторними і викликали, як модно було казати, «занепокоєння». Показовим прикладом є наша історія останніх десятиліть, коли спільні «цінності» не встигають за глобальною конкуренцією у боротьбі за ресурси, ринки збуту товарів, логістичні коридори тощо. А коли двигуном суспільного розвитку є торгівля, то цінності часто плентаються на периферії або ж стають розмінною монетою між сильними світу цього. Іноді це відбувається коректно, іноді – брутально. Я напружуюсь, коли в політиці чую фрази: “любов”, “зрада”. Я більше сприймаю термін – “партнери”. Не сателіти, а партнери. Бо партнери, незалежно від ваги впливу, пов’язані між собою зобов’язаннями і часто взаємозалежні. Чи є любов у системі національних інтересів базовим інструментом? Навряд чи. Окремі наші партнери бачили в Україні не тільки кінцеву ціль – побудову конкурентної європейської демократії, а й інструмент послаблення Росії. Інші – ринок товарів, послуг, ресурсного забезпечення. Сусідів, можливо, дратувала наша конкурентна спроможність в окремих галузях виробництва. Хтось вирішував геополітичну проблематику – як на Сході, так і на Європейському континенті. Когось хвилював український транзит. Одним словом – «будапештський меморандум» у широкому розумінні цього явища. Тобто, бачення України у світових акторів було абсолютно різне – це стосується як Російської Федерації, так і Сполучених Штатів Америки, і Європейського Союзу.

На жаль, нашу державу мало хто сприймав як повноцінного партнера. За цих умов ми маємо прагнути партнерських відносин, навіть в умовах війни і несприятливої геополітичної кон'юнктури. Тоді ми можемо насправді щось пропонувати і, відповідно, – вимагати.

Третій міф: «Ми – самі по собі, ми можемо самі вистояти проти усіх ворогів». Це – інша крайність. Ми не можемо бути самі по собі, ми вже інтегровані у світовий економічний та політичний простір. Питання полягає лише у тому, наскільки ми готові за цих умов відстоювати національні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами інших країн, навіть партнерів. І це – нормально і професійно. Головне, як кажуть в Одесі, – не метушитися, бо у мирний час це викликає сміх, а у воєнний – паніку.

КОНСТИТУЦІЯ – ЦЕ СТРАТЕГІЧНИЙ ДОРОГОВКАЗ, ЩО ДЕКЛАРУЄ ЦІННОСТІ ДЕРЖАВИ І ЗАБЕЗПЕЧУЄ ЇЇ СТАЛІСТЬ, ІНСТИТУЦІЙНУ ТА ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ

- Національні інтереси – вічна тема, як і визначення національної ідеї. У нас є документ, де ці національні інтереси визначені й окреслені? Чи досі немає?

- Є Концепція національної безпеки, де національний інтерес України визначено, як пріоритет. До речі, у середині й наприкінці 1990-х років я разом зі старшими колегами брав участь у підготовці рамочних засад до закону про національну безпеку. Ще раз хочу підкреслити: це нормально, коли взаємодія між партнерами, сусідами будується на демократичних принципах взаємоіснування і взаємодії. І це нормально, коли національні інтереси держав – не збігаються у баченні механізмів їх реалізації. Збігатися тією чи іншою мірою вони можуть завдяки національному «егоїзму», потенціалу, професіоналізму, компромісу і діють лише у конкретний історичний період, як реакція на загрози, виклики і суспільні побажання. На мою думку, проблема – дещо в іншому. На відміну від української практики, ключовим суб’єктом і об’єктом у системі національних інтересів для більшості цивілізованих країн є власний громадянин, а держава є базовим інструментом забезпечення, реалізації й захисту його інтересів. Мова насамперед іде про внутрішню політику – тобто суб’єктність держави у вирішенні проблем ефективного, демократичного врядування. Консолідація інтересів, функцій, ресурсів, фахового потенціалу якраз свідчить про державу у дії та її ефективність. Натомість в Україні часто політики дивляться на національний інтерес через державні інститути, фінансові ресурси, території, економічний потенціал, і дуже мало – через призму інтересів громадянина, як базової цінності й носія державної влади.

- … і держава мусить піклуватися, переживати і боротися за цього громадянина, щоб він не виїхав в іншу країну.
- Абсолютно. Держава реалізує ефективну публічну політику в усіх сферах суспільного буття з метою збільшення людського потенціалу за рахунок якості й рівня життя. Колись Наполеон Бонапарт казав, що любити свою Батьківщину є природним правом і обов’язком кожного «середнього» француза, але для цього повинна бути взаємність...

- Ви вказали на важливу річ. На громадянина, інтереси якого, на жаль, ніколи не були на першому місці, коли ми вирішували державні справи.

- Так було ще з радянських часів і є досі. Ми часто протиставляли інтереси держави і громадянина, а в умовах глобального світу і зміни епох – протистояння набуває вигляду системних криз і загроз у всіх сферах життєдіяльності суспільства. За моїми оцінками, таких «гарячих точок дотику» – близько 20-ти. Більшість з них, на жаль, мають відношення до України.

- Ми згадуємо про громадянина, коли він виходить на пенсію...

- Або на Майдан. Не можна ігнорувати боротьбу громадян, народу, нації за право мати свою точку зору на суспільні проблеми і бути почутими, через демократичні механізми комунікації.

- …Або на Майдан, так. Але в спокійні часи політики згадують про громадян, коли їм необхідно перемогти на виборах або здобути ще якісь вигоди. І таке ставлення держави великою мірою призвело до втрати довіри, до невдоволення станом справ у країні, до тієї ж масової міграції. На щастя, реформа децентралізації дає шанс на зміну цієї ситуації. Адже зараз мова йде про реальне публічне управління, коли перед тим, щоб щось робити, спочатку необхідно запитати думку громадянина. І ми бачимо, що там, де думка громади не враховується, то й ефекту немає. Але зараз з’явилася така думка, що Конституцію України погано виконують тому, що громадяни не брали участі в її написанні. І тому вона потребує перегляду. Ви в 1995-97 роках були керівником управління внутрішньої політики Адміністрації президента України і брали участь у прийнятті Конституції України у 1996 році. Ваше ставлення до ідеї ухвалення нової Конституції?

- Я достатньо виважено ставлюся до Конституції, як сукупності принципів, що формують правове поле у взаємовідносинах держави, суспільства та громадян. Проте не фетишизую її. Це – Основний закон, ухвалений на засадах діалогу і компромісу. Для мене важливо, що вона є результатом суспільного договору та консенсусу при декларованому бажанні основних акторів української політики жити за законом, через верховенство права. Шляхи прийняття Конституції пролягають або через суспільний договір, або через різні види насильства. Ці варіанти характерні як для демократій, так і авторитарних суспільств і диктатур. Головним показником ставлення до Основного закону у суспільстві є його виконання з боку держави і власних громадян.

Конституція змінюється, на мою думку, у двох випадках. Перший випадок – коли вона абсолютно не відповідає реаліям, що характерно для періоду тотальної соціально-економічної, політичної й суспільної кризи, кризи системи управління тощо. Другий варіант – це тоді, коли ми досягли таких висот суспільного і соціального розвитку, які вимагають нових принципів і правил співіснування та кардинальних змін у системи державного управління. Проте існує варіант робочої корекції статей, розділів Основного закону з питань, які вимагають адекватної реакції суспільства на виклики часу. Зазначу, що ідеальних конституцій – немає, а якщо вони і є, то часто недієздатні.

На мою думку, найбільш демократична соціальна конституція була прийнята в 1929 році – її ще називають “сталінсько-бухарінською”, у жодній демократії світу на той час не було такого документу, який би так детально регламентував природні права й обов’язки громадян. Проте, всі вони були просякнуті кров'ю і стражданнями мільйонів людей.

Конституція – це лише принципи, модель, навіть побажання. І зміна її не зможе покращити життя й управління державою. Значною мірою я такі речі сприймаю як політичну технологію, яка повинна компенсувати відсутність соціального результату та мобілізувати суспільство навколо влади. Хоча варто сказати, що в цих умовах окремі зміни, і правда, – на часі. У нас за цей період були спроби 18 разів змінити Конституцію і 12 разів ініціатори змін досягли результату. Давайте згадаємо. Спочатку була у нас парламентська республіка, потім – президентська, потім – змішана, де змінювалися акценти. Далі – опитування – плебісцит, пам’ятаєте, двопалатний парламент, недоторканність депутатів, скорочення їхньої кількості.

- 2000-й рік?

- Так. Знову перерозподіл повноважень. Якщо вже говорити по суті, то у нас кожен відповідальний президент перед завершенням однієї каденції і початком другої обіцяв змінити Конституцію України з метою покращення функціонування державної влади. Але ж Конституція – це стратегічний дороговказ, який декларує цінності держави і фактично забезпечує її сталість, історичну та інституційну пам’ять. Натомість, щоби якісно писати нові сторінки історії, ми постійно переписуємо стару.

МИ ПОВИННІ НЕ СОРОМИТИСЯ ФОРМУВАТИ СВОЇ ПРАВИЛА І ВІДСТОЮВАТИ ВЛАСНІ ІНТЕРЕСИ РІЗНИМИ ШЛЯХАМИ

- Науковці з держуправління наголошують, що кожна країна мусить визначити для себе пріоритетні напрямки розвитку і робити ставку на них. Ви погоджуєтесь із таким підходом? Які ви бачите в Україні пріоритетні галузі, на розвиток яких ми можемо кинути всі зусилля для того, щоб вирватися вперед і стати конкурентними?

- На мою думку, основними є 7 галузей, які є пріоритетними і мають подвійне призначення. З шести технологічних фаз розвитку людства в Україні представлені: 2-а, 3-я, 4-а фази, які використовують ресурсний потенціал нації, 5-а фаза – це комп’ютерні і біотехнології, де ми маємо достатньо сильні позиції у світі. На порядку денному – активізація 6-ї фази – розвиток у промислових масштабах штучного інтелекту. Усі вони можуть бути конкурентними у світі, використовуючи національний інтелектуальний потенціал. Ми не маємо права його втратити, тому необхідно через ринкові механізми зупинити витік «мізків» (і не тільки мізків, а й висококваліфікованих робочих рук) з України, за кордон. На тлі професійної і освітньої міграції золоті слова сказав Герой України, учитель фізики з Харкова Ілля Гелфгат: «Україна зупинилася у точці неповернення» у цьому питанні.

Ще одне – у контексті земельної реформи і децентралізації нагальним для України є питання створення і модернізації переробної галузі. Ми бачимо, що клімат змінюється, ресурсний потенціал скорочується, що буде далі? Саме тому в нафтових країнах Близького Сходу чи в країнах Північної Європи за рахунок ключових ресурсів створювали фонд розвитку держави і нації. Вони відкладали кошти для розвитку нових інтелектуальних технологій, які зможуть у свій час замінити традиційні. Вони обережно використовували кошти від продажу нафти і газу, вкладаючи значний відсоток у фонд розвитку громадян і держави. Чи готові ми створити такий фонд, відкривши ринок землі?

- Тобто, на вашу думку, саме держава має втручатися, вкладати кошти в фундаментальні речі, ініціювати зміни, не чекаючи, що це все зроблять ринок і приватна власність?

- Якщо є потреба – так. Це ще один із міфів, що держава є обов’язково неефективним власником і управлінцем. Це не завжди так, усе залежить від конкретної ситуації, традицій, права і мети, яку потрібно досягнути. Прикладів безліч. Бізнес не підміняє державу і навпаки, у них багато спільного, проте – різна відповідальність і стратегічна перспектива. Вони повинні доповнювати одне одного.

Нам потрібно позбутися “совковості”. “Совковість” – це не тільки якісь зовнішні ознаки і віковий ценз, це ортодоксальність, заскорузлість мислення, зацикленість на ідеологемах – незалежно від місця їхнього походження, віку і часу. Зрозуміла ідеологія змін – це інструмент вирішення проблем. Різновидність ідеологій – це різновидність моделей мобілізації громадян на зміни. На зміни під конкретні цілі завдання і механізми. Міряються не кадрами, дипломами, сертифікатами і зв’язками (ніхто не проти), а й результатом соціальних змін.

У глобальному світі ми чітко побачили, що національний інтерес – це насамперед поєднання інтересів громадян, що проживають на території конкретної держави, яка створила ефективний сервісний інструмент управління, що дуже швидко, оперативно може організувати суспільство на вирішення проблем. І всі європейці, не нехтуючи демократичними принципами співіснування, на перше місце поставили власні інтереси. І це абсолютно для мене зрозуміло. Вони насамперед залежать від власних громадян і їм підлеглі. По-перше, ми так само мусимо чітко визначити для себе пріоритети. По-друге, ми повинні не соромитися користуватися світовою економічною, політичною кон’юнктурою, отримуючи доступ до світових ринків і послуг.

Як це не парадоксально, але двигуном прогресу є егоїзм різних типів: індивідуальний, сімейний, національний, державний. Проте, його розумне поєднання дозволяє отримати прибуток в усіх сферах життя.

ПАНДЕМІЯ, РЕГІОНАЛЬНІ КОНФЛІКТИ, ЕКОНОМІЧНА РЕЦЕСІЯ І КЛІМАТИЧНА КРИЗА ПІДВИЩИЛИ РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ

- Як показують соціологічні дослідження, більш як 60 відсотків українських громадян переконані, що все в державі йде не так. Причому цей відсоток, по-моєму, всі роки однаковий. Країна рухається не туди – вважають громадяни. І водночас ми не несемо жодної відповідальності за те місце, де ми живемо. Ми не зважаємо на екологію, у нас ніби немає розуміння глобальності проблем, які насуваються, ми навіть не намагаємося вплинути на ці процеси і щось змінити...

- Ми знову в крайнощах. З одного боку, людина-українець не може думати про глобальний світ, коли займається питанням самовиживання, а з іншого – ця людина, вичавивши із себе совковість державного колективізму, повинна не втратити інтерес до держави, яка має велику купу проблем. На жаль, сьогодні багато людей, як це не дивно, молодих, не пов’язують себе з майбутнім Української держави. Вона взагалі їм не потрібна. Такі собі “люди світу” з різними паспортами. Нам потрібно віднайти баланс між розвитком сучасної конкурентної демократичної національної держави, інтересами окремого громадянина і глобальним егоїзмом. До речі, поверненню моди на національні держави сприяла системна криза індивідуальної відповідальності з боку колективних світових акторів. Пандемія, неконтрольована міграція, збройна агресія, насильницька зміна кордонів, регіональні конфлікти, економічна рецесія і кліматична криза так і залишилися у порядку денному "великої двадцятки”.

Нам же потрібно самим створити збалансовану модель ефективного публічного управління, яка вирішує питання спільноти, що проживає на конкретній території і є легітимною як для громадян, так і для сусідів. Коли ми – функціональні, ми – конкурентні. Нас не повинні любити. Нас повинні поважати, з нами повинні рахуватися.

- Зараз дуже багато криз усюди. Мабуть, немає жодної країни, де б не було суспільних проблем. Водночас українське суспільство, якщо стежити за соцдослідженнями, досить однорідне. Тобто майже 80% громадян однаково сприймають головні постулати, що мова має бути одна – українська, що держава має бути унітарна, що ми прагнемо в Європу і бути під захистом НАТО. Водночас політики, – що в опозиції, що при владі, – замість того, щоб шукати якісь об’єднуючі меседжі, провокують нас на хейт, на ненависть, спеціально. І я бачу в цьому велику проблему. Тому що громадяни втомилися від хейту, вони перестають цікавитися політикою, вони просто ховаються в свої “бульбашки” – фейсбучні, інстаграмні...

- Так. Найбільша проблема для будь-якої влади усіх рівнів – це так звана внутрішня еміграція громадян. Питань постає багато, чітких і зрозумілих відповідей – мало, рішень – ще менше. Зневіра, роздратування, агресія – складові соціологічних опитувань. Реалізація публічної політики стикається з фрагментарністю дії державної системи управління і місцевих органів самоврядування. Громадянам здається, що їх залишають один на один з суспільно-важливими проблемами, які мають значний соціальний потенціал. У значної частини українців створюється враження, що ходимо по колу, а значить – посилюється відчуття нереалізованості й соціальної деградації. Далі ця ситуація може і буде використана, як у внутрішньо-, так і зовнішньополітичному контексті, особливо на фоні загострення військового протистояння на сході України.

Імпульсивна суспільна агресія при достатній свободі й мінімальній відповідальності, незалежно від місця знаходження в політичній системі, може істотно вплинути на політичну ситуацію в Україні. Проте агресія буває як руйнівною силою, так і творчою енергією. Двигуном суспільного розвитку в Україні останні роки – і не тільки в Україні, стала образа. І ця образа породжує шалену агресію. Люди живуть і заробляють на агресії. Агресія стала джерелом прибутку. Нам необхідно вивести суспільство зі стану "бездумної агресії", навіть в умовах війни, на шлях енергійних змін. Агресію залишити по відношенню до ворога (не плутати з опонентом), по відношенню до тупості, непрофесіоналізму, крадійства, обмеженості, підлості тощо. Мені здається, що об'єднання громадян можливе для боротьби з публічними проблемами, які значною більшістю суспільства визнані нагальними. Так будуть сформовані рамочні принципи державного курсу і засади публічної політики на конкретний термін. Колективний інтелект через конкурентну думку, модель і випуск пари зможе окреслити механізми реалізації національних інтересів. Нам необхідно обговорювати шляхи розвитку нашої держави без комплексів і істерик, але в рамках цінностей демократичної, функціональної і конкурентної держави. Так, рамки держави, принципи повинні бути єдині, але разом з тим, ми повинні повернути моду на конкурентну іншу точку зору, яка знаходиться в рамках національних інтересів, інтересів громадян, інтересів держави, назва якої – Україна. Це базові принципи. Нам необхідно обговорювати шляхи розвитку держави. Але, я знову підкреслюю, що це повинна бути думка в рамках цінностей демократичної, функціональної і конкурентної держави.

Щодо ЗМІ, то ми знову повертаємося до питання власників товарів, ресурсів. У нас інтелект в системі управління, в системі ЗМІ не став товаром. Ви зверніть увагу, як зменшилась на телебаченні кількість експертних програм, в яких є різні точки зору. В основному це “дог-шоу” з орієнтацією на політичні уподобання власника ЗМІ. Це вже не демократичний інструмент контролю суспільства за владою, це – зброя і щит задля влади. До того ж, в умовах інформаційної війни маніпуляції стають запорукою перемоги над опонентом. Раніше журналісти соромилися “темників”. А сьогодні всі знають, чий це канал, який експерт, скільки йому платять, що він скаже і де він з’явиться. Чи проходила цей шлях Європа? Так, проте з часом була створена система спільної відповідальності учасників медійного ринку.

Крім того, у нас бракує майданчиків для обміну експертними думками. І, на мою думку, сама держава, власники ЗМІ, медійна спільнота повинні виступити ініціатором «майданчиків думок».

- Цього справді бракує. Ми живемо в епоху маніпуляцій, коли громадянину, і навіть освіченому громадянину, дуже важко знайти зерно істини в масованих потоках брехливої інформації. І коли армія “тролів” може забанити в глобальних мережах будь-яку правдиву інформацію. Але людям потрібна правда. Як нам повернутися до правди?

- Ви знаєте, ідеального часу правди не було, немає і навряд чи буде, тому що правда у всіх своя. А істина незручна. Пошук правдивої інформації починається з бажання мати свою думку. Громадянин і держава, що сповідують демократичні цінності, створюють умови для висвітлення інших точок зору, їх аналізу. Конкуренція між ними створює умови для розвитку суспільства і суспільних інституцій. Розвинуте суспільство та його інститути прогресують і не дозволяють політичним, державним та економічним акторам перейти межу здорового глузду і права. Інформаційна гігієна рятує громадянина, державу, суспільство від авторитаризму, інтелектуальної стагнації, інформаційного і медійного сурогату. Можу погодитися з Г.Фордом, який казав, що найважчою роботою для людини є мислення. Я б додав: критичне мислення, що примушує людину робити зміни на краще і не піддаватися тотальній маніпуляції. Зрозуміло, маніпуляції є вагомими додатками до політики, бізнесу і взагалі діяльності людей, проте дуже часто маніпулятор від політики стає заручником брехні, грошей і власної закомплексованості. Штучна правда принижує і розбещує людей, а маніпулятивна пропаганда принижує ще й їхню гідність. Це стосується і тих, хто виробляє, продає інформаційний продукт, і тих, хто ним користується. Головне для медійного братства і не тільки, заради… (кожний обере сам) – не нахилятися нижче плінтуса. Як варіант виходу з цієї ситуації може бути створення великої кількості комунікаційних майданчиків для отримання, перевірки, спростування інформації, удосконалення механізму захисту і честі як громадян, так і ЗМІ, створення публічного реєстру "фейкометів", або так званих «експертів за викликом», професійна декларація «лобізму» тих, хто представляє інтереси у ЗМІ (журналісти, коментатори, експерти) і багато-багато іншого. Було б бажання у тих, хто замовляє, сплачує, виконує і споживає. Одна невелика ремарка: "гібридна війна" і "збройна агресія" – це інша розмова, але й там варто і можна бути професіоналом з принципами й етичними нормами. Пояснити або промовчати можна усе.

МИ ПОВИННІ СТАТИ КОНКУРЕНТНОЮ ДЕРЖАВОЮ, ЩО МАЄ СТАТУС НЕ САТЕЛІТА, А ПАРТНЕРА

- Сьогодні європейські партнери знову пропонують нам втілити так звану “формулу Штайнмаєра”. Яка ваша думка щодо цього?

- Ви знаєте мою думку з цього питання, а читачі можуть відстежити мою позицію з 2014 року, до речі й на шпальтах вашої агенції також, і перед журналістською спільнотою в Берліні. Я завжди казав, що, підписуючи "мінські угоди" і зокрема погоджуючись з «формулою», варто враховувати обставини підписання, латентні інтереси ініціаторів-підписантів, наявність механізмів виконання, контролю і відповідальності за результат, гарантії та оцінки наслідків виконання цієї формули для України. Головне – не підірватися на своїх зобов'язаннях з часом, а тим паче – не наступати на граблі двічі, пояснюючи це "технологіями" або "процесом домовленостей".

Оцінку української сторони щодо цього питання пан Вальтер Штайнмаєр давав у німецьких та світових ЗМІ. Треба визнати, що кожна зі сторін бачить свої інтереси у цій угоді. Однак, більше за всіх, на мою думку, у політико-правову "розтяжку" поставлена Україна. Повністю виконана за алгоритмом Російської Федерації та квазіутворень «формула» істотно змінить політико-правовий та адміністративно-управлінський ландшафт в Україні й серйозно підірве стабільність у суспільстві. Інтереси РФ та її сателітів у цілому зрозумілі. Бажання німецької сторони припинити війну в Європі й призупинити гарячу фазу протистояння – похвальні й цілком зрозумілі. Завжди за цих умов виникає додаткове питання: ціни вирішення проблеми і за рахунок кого? Досвід об’єднання Німеччини (при наявності збройних сил СРСР), «Будапештський меморандум», Дейтонські угоди, «Хорватський бліцкриг», «Кримське питання», «Північний потік» підказують, що, крім бажання, потрібна ще жорстка узгоджена процедура, механізми реалізації, ресурси, гарантії й політична воля. Крім того, коли ми користуємося зарубіжними досвідом, потрібно враховувати нюанси, місцеві особливості й багато чого іншого. Згадайте про Сирію чи Афганістан.

Тобто, “формула Штайнмаєра” – це процес замирення і перехід з гарячої фази до стабілізуючої. Так, це мрія Європи для того, щоб відновити повноцінне співробітництво з Росією. І Україна в цьому випадку – інструментарій, Україна – це ресурсний майданчик для компромісу. Наші партнери прагнуть відновити статус-кво в Європі. Відновити регіональне співробітництво, сконцентруватися на національних і регіональних проблемах. Росія для них – серйозний економічний партнер. Якому потрібне заспокійливе. Крім того, є велика необхідність відновлення транснаціональної співпраці: США, Німеччини, Франції, інших країн Євросоюзу, які мають різні підходи до вирішення проблем деокупації територій України. Яскравим показником цього стала «Кримська платформа".

- Тобто, виходить, що ми без власної суб’єктності, без усвідомлення її необхідності, нікуди не зрушимося? Адже історія з “Північним потоком” – дуже яскрава ілюстрація, повертає нас знову до запитання: ми об’єкт чи суб’єкт у глобальному світі, чи маємо ми право голосу, чи великі гравці самі вирішують за нас? В таких умовах ми намагаємося якось маневрувати, налагоджувати різні зв’язки. І після появи повідомлень про налагодження співпраці з Китаєм, з’являється запитання: чи повинна Україна чітко й однозначно визначити для себе політичний вектор і прямувати по ньому, чи може повернутися знову до тактики Кучми, яка отримали назву “багатовекторна політика”?

- Давайте зразу дамо просту відповідь: «Хочеш вижити – крутися".

- Як флюгер?

- Ні, не плутати. Флюгер крутиться як об’єкт, а ми повинні крутитись з метою реалізації власних, суб’єктних інтересів у цьому буремному, нестабільному і швидкозмінному світі. Крутитися варто, маючи адекватні цілі, ресурси, механізми впровадження, орієнтуючись на реальний результат у конкретний час і зрозумілу перспективу. Продуктивна активність не вступає у протиріччя з принциповістю, коли кругом безпринципність. Слабких танцюють, сильних – поважають, з конкурентними рахуються. Ми повинні стати, наскільки це можливо, конкурентною державою, що має статус партнера. Не сателіта, не проєкту, а партнера. Хоча і цей шлях можна не оминути, як свідчить наш досвід.

- Як нам здобути цей статус?

- Маленькими кроками, максимально реалізуючи свій національний потенціал у внутрішній політиці, економіці. Ми повинні приростати своїми (і не тільки) розумними, працьовитими людьми, а не агресивною самозакоханою сірістю. Ми повинні працювати з усіма у світі країнами, в різних галузях економіки, культури, політики, технологіях, де є наш національний інтерес і де є взаємна повага до принципів і домовленостей. Крім того, інвестиційна привабливість усіх типів, рівність, фаховість і прозорість судової системи, стабільність, ефективність та сталість державних інституцій, політична прогнозованість є показниками зрілості й можуть зробити нас партнерами у широкому розумінні цього слова.

- Тоді насамперед треба визначити ці принципи і десь їх озвучити, зафіксувати.

- Так. У принципі вони задекларовані, що ми – європейська держава, орієнтуємося на світові конкурентні політичні, економічні та управлінські практики. Визнали стратегічними партнерами демократичні, економічно потужні, соціально-орієнтовані держави. Проте, варто визначити, що у питаннях публічного управління і врядування, в соціально-економічних процесах в Україні – повна солянка або мікс моделей та ідей, які ми запозичили у наших партнерів разом з матеріальним забезпеченням, але, з різних причин, не приладнали до українських реалій або вже результативно діючих практик. Ми повинні визначити принципи, які базуються на національних інтересах європейської демократичної сервісної держави. Наша сила, наші гарантії – це власна функціональність, конкурентність, чисельність, економіка, духовність, соціальність. Нам потрібно відчути власну національну суб’єктність у глобальному світі. Як не дивно, сьогодні, у хаосі змін, треба бути героєм, щоб мати іншу точку зору на майбутнє і минуле, на шляхи і моделі розвитку власного національного проєкту, публічно її висловлювати та реалізовувати. Це не менший героїзм, аніж на фронті. Але я б хотів зразу наголосити, що це має бути інша точка зору в рамках української суб’єктності у світі, як якісного і конкурентного продукту суспільних змін.

- Виключно?

- Виключно. Хай вона буде інша, але в рамках української суб’єктності, а не національної обмеженості. Ще раз повторюю, перше питання – це війна і єдність України. Хвала тим чоловікам і жінкам, що відстоюють нашу суб’єктність зі зброєю в руках, вони допомогли державі стати суб’єктом по відношенню до ворогів щодо територіальної цілісності України та її права на власний вибір. Проте, відстоювання власних інтересів через українську суб’єктність має бути не тільки на фронті, мова йде про суб’єктність: правову, інтелектуальну, соціальну, гуманітарну, економічну, управлінську у внутрішній політиці. Функціональність, ефективність, результативність і соціальна відповідальність – ось основні маркери цієї суб’єктності. Суб’єктність у зовнішній політиці – це конкурентність, реалізм і взаємоповага у стосунках не тільки з опонентами, а й насамперед – з партнерами й союзниками. Ми хочемо гідно жити у демократичній, конкурентній, ефективній і сервісній державі, яка є суб’єктним і рівноцінним партнером по відношенню до власного громадянина. Після стану «раба» з себе варто вичавити синдром «маленького українця, аборигена» бо значна частина громадян показала і відчула (незалежно від ідеологічних, етнічних і релігійних переконань) себе гідними українцями. Залишилося стати ефективними, заможними і, дай Боже, щасливими.

Марина Сингаївська. Київ

вівторок, 29 червня 2021 р.

Про олігархів, лобізм, конкурентність і необхідність змін

Сучасна європейська демократична сервісна політика визначається змінами

Ця розмова відбулася під час телешоу “Від першої особи з Сергієм Дойком” на телеканалі ECO.TV. Пропоную вашій увазі основні думки з цієї дискусії.

ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНТЕРЕС

Національний інтерес є двигуном суспільного розвитку держави. В умовах боротьби з глобальними викликами всі держави почали визначатись із пріоритетом національних інтересів: “друг – не друг, “ворог – не ворог”. Це гарно демонструє пандемія, коли діє принцип: спочатку врятуємо своїх, а далі – визначимося з демократією.

Виходячи з цих речей, всі цивілізовані держави (я не кажу про авторитарні Росію, Білорусь, диктатури в інших державах) прийняли закони про іноземних агентів. Зокрема, американські колеги прийняли закон, який так і називається: про вплив іноземних агентів. Вони вивчають весь вплив: починаючи від опонентів – Китайської Народної Республіки і Росії, і завершуючи так званими “друзями”. Наприклад останній скандал, коли виявилося, що Данія шпигувала за Меркель, Макроном та іншими європейськими лідерами, так би мовити, “на замовлення”. Обама вибачався, тепер, можливо, при зустрічі Меркель і Байдена будуть чергові вибачення.

Для України сьогодні є потреба не тільки у визначенні агентів з боку Російської Федерації, а, насамперед, у визначенні іноземних лобістів, які лобіюють чиїсь інтереси в Україні через олігархів, через депутатів, через політичні партії, медійні проєкти з метою отримання глобального зиску в галузях енергетики, земельної власності, зброї тощо.

Це необхідно робити, якщо Рада національної безпеки та оборони України насправді тяжіє до створення процедури. Бо демократія – це чітка процедура, механізми якої зрозумілі для всіх громадян. А зараз є дуже багато незрозумілого: ідеї гарні, а впровадження має велику проблематику.

Необхідні конкретні дії, спрямовані на захист національних інтересів.

Більшість цивілізованих держав на рівні державних структур – фінансових розвідок, міністерств фінансів, податкової, спецслужб, служб перехоплення, аналітичних служб – відслідковують системні інтереси і рахунки. Зразу спливе велика кількість.

Свого часу я відслідковував деяких політиків. Тематика моїх перших досліджень ще в 90-х роках – як формувався український капітал, як він інфільтровувався в українську політику, в спеціальні служби, в правоохоронні органи, судову гілку влади. Я відслідковував інформацію по засобам масової інформації і рахункам, які з'являлися в реєстраційних базах на Заході, – по нерухомості, навчанні дітей, відмиванню коштів. Це відкриті дані: витрати на навчання, нерухомість та інвестиції з метою отримання громадянства. Це відкриті джерела. І це можна і необхідно робити зараз.

На сьогодні в Україні існує достатня відповідних структур, починаючи з Антимонопольного комітету, які можуть цим займатися. Чому вони не займаються? Або призначені нефахові особи, або – політично, внутрішньо і зовнішньо, заангажовані особи.

ЗАКОН ПРО ЛОБІЗМ

Що дасть людям закон про лобізм? У країнах Північної Європи, наприклад, у Швеції, Данії, не лише політики, а навіть експерти підписуються, від якого центру, за які гроші вони виступають на телебаченні. Уявіть таке у нас? У нас був би крах всьому експертному середовищу!

Є деяка міфологія в цьому питанні. Сам по собі закон про лобізм не вирішує питання корупції.

Закон про лобізм діє, якщо він має підгрунтя: економічне, соціальне, інформаційне, політичне, і чітко прописані зона його використання та покарання у випадку його недотримання.

У Сполучених Штатах навчилися обходити закон про лобізм. З'явився “сірий” лобізм, коли зовні кажуть про одне, але є приватні домовленості, і ви “зливаєте” справу свого лобіста.

Тобто – стоїть питання прозорої механізації і постійного вдосконалення законодавства про лобізм. Тому американські колеги постійно вдосконалюють цей закон.

ПРО КОНКУРЕНТНІСТЬ

Сьогодні, щоб вижити, ми повинні стати конкурентними. Для реальної конкурентної політики потрібні гроші, це називається ресурс: фінансовий, інформаційний, кадровий, мілітарний, часовий тощо. Для того, щоб зберегти свою конкурентність, потрібні ресурсні, не інвестиційні, можливості. От чому нам важко у протистоянні з Російською Федерацією: як би ми не боролися з нею, у неї ресурсний потенціал більший. І наші західні партнери, колишні імперії, для розвитку використовували ресурси колоній, і це нормально для того часу.

Натомість нас не бачать конкурентними ні опоненти, ні друзі. У кращому випадку, нас бачать партнерами або сателітами. Навіть за слово “сателіт” треба поборотися.

У політичному світі не буває любові, а є ціна. А ми платимо кров'ю. Ми живемо в трагічні часи, і сюди я відношу трудових мігрантів, які працюють на економіки інших країн, не платять податки в економіку України. Ми продаємо дешеву робочу силу, у той час, коли вона дорога.

Питання в тому: чи спроможні ми до конкуренції?

Тут стоїть і питання ефективності. Адже у питаннях політики, безпеки потрібно все ж таки на перше місце ставити професіоналізм.

ПРО ОЛІГАРХІВ

На початку червня Президент вніс у Верховну Раду проєкт закону про запобігання загрозам національній безпеці, пов'язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів). Хто такий олігарх? Це людина, що, маючи доступ до державних коштів і використовуючи політичний інструментарій всередині і ззовні, може впливати на прийняття стратегічних рішень, визначати курс держави і лобіювати інтереси зовнішніх партнерів.

На сьогодні в Україні є 26 олігархів, які мають групи впливу. Які мають всі ознаки: політичні, інформаційні, силові, – деякі навіть мають свої власні силові компанії, інтегровані в державні структури, що є порушенням законодавства.

Якщо боротися з олігархами, то потрібно врахувати не тільки процедурну, але й економічну складову, з метою покращити соціально-економічний рівень суспільства. Не відбирати, в жодному разі. Я – про податки. Я би давав оцінку олігархам, які реалізували виробничий капітал в Україні і розмістили фінансову базу тут. Вони не тільки платять заробітну плату, вони платять в основні фонди, і зацікавлені, щоб їхнє виробництво тут діяло.

Водночас, є частина тих людей, що вивели свої статки за кордон і не планували залишати своїх дітей в Україні.

Тут я б закликав лідерів фракцій “Голос”, “Європейська Солідарність” звернутися до Сполучених Штатів Америки, Бундестагу, Сенату Франції – чому мовчать європейські оптимісти, якщо є проблеми з “Північним потоком”, з допомогою Україні? Не треба соромитися відстоювати національні інтереси.

Звертаюсь і до опозиції. Перестаньте говорити канцелярської мовою, абстрактно, про громадян України, що їм погано. Давайте проаналізуємо фінансові рахунки, давайте повернемося до офшорів, – це відкриті бази даних. Це також непогано розглянути. І ми побачимо такі дивні фігури! Інше питання, що деякі наші західні партнери не захочуть повертати ці кошти, тому що Україна зробила потужні інвестиції в Об'єднане Королівство Великої Британії, в США, в будівельну сферу Німеччини, про Кіпр я взагалі мовчу, Туреччина та інші країни...

А ми кажемо – нам потрібні іноземні інвестиції. Є й інші інструменти. Наприклад, доручення Президента по заповідним зонам. Тільки у Києві заповідна зона – це Пирогово, набережна Дніпра, острови – подивіться, хто їх захопив. Повернувши ці ділянки, продавши на аукціоні, ми зможемо без зовнішніх інвесторів спокійно інвестувати в ті сфери економіки, які потребують змін.

ПРО РЕФЕРЕНДУМИ

Референдум – це, як скальпель. Який може стати в руках деяких політиків ножем нападника з підворітні, а може стати вирішенням проблеми. Для того, щоб проводити референдум, потрібно його готувати – як ініціаторам референдуму, так і його опонентам. Гострим буде питання землі. Тут зав'язано дуже багато: інтереси наших зовнішніх партнерів, Міжнародний валютний фонд, внутрішніх олігархів, – тих, з якими ми збираємося боротись, які є “сірими”.

Виходячи з цих речей, народні депутати сьогодні повинні не тільки виконувати роль обслуги, перепрошую, чи інших груп впливу. Вони мають дійти до рівня стратегічного планування майбутнього.

ПРО НЕОБХІДНІСТЬ ЗМІН

Політика – це зміни. Зміни чогось на щось. Я впевнений, що і Президент, і влада, і громадяни максимально зацікавленні у змінах.

Вкотре наголошу: публічна політика, або, як ми зараз називаємо – сучасна європейська демократична сервісна політика, визначається не голосністю фраз, не істерію, хайпом, вона визначається змінами.

Черчилль колись сказав геніальну фразу: “Чим більш порожня діжка, тим голосніше вона ляскає”.

Реальні зміни, – починаючи з власної кишені, починаючи з рівня соціального життя по піраміді Маслоу, – і витворюють грунт для появи у громадянина необхідності підтримувати державу, владу, інститути влади і опозиції.

Люди вимагають змін від тих, кого обрали, а не заміною на “сурогат зміни”. У нас в Україні два роки тому відбулася електоральна революція – закономірно, бо люди хотіли змін. Люди хотіли побудувати публічну політику за принципом вирішення наболілих проблем.

Ті зміни, що зараз відбуваються, вони важливі. Але в ієрархії проблем громадян вони стоять на 15-му місці. Держава в такому економічному і соціальному стані, як ми є зараз, може вирішити одночасно лише 3-4 проблеми. Вирішувати всі існуючі проблеми одночасно – неможливо. У нас немає таких ресурсів.

Я рекомендував би насамперед визначитися з цими нагальними проблемами. А не хапатися кластерно і голосувати кластерні закони. Так, це важливі закони, але вони абсолютно не враховують реальність змін, і політики мають усвідомлювати, що таким чином самі себе “підставляють” на перспективу.

Для народу головні питання – це бідність, це “платіжки”, питання війни і миру, де зараз незрозуміла ситуація, освіта і медицина. Відсутність змін у цих питаннях розхолоджує суспільство, відбувається соціальна деградація в довірі інститутам влади, адже з’являється відчуття: “Влада не може“.

Крім того, кожне рішення влади потрібно пояснювати громадянину. А не лише відслідковувати результат. Рішення має входити громадянину в голову, а виходити через кишеню. Громадянин має відчувати цей результат. Якщо громадянин не відчуває результату, це призводить до стану “вибухового чайника” – коли пара накопичується, а виходу немає. “Свисток” цього чайника хоч і працює у вигляді якихось заходів, але рано чи пізно пара накопичиться і “чайник” розірве – і не свисток розірве, а розірве днище. І тоді система може змінитись.

Подібні помилки робили і попередні президенти. Пам'ятаєте, колишній президент піднімав проблеми, що не були такими важливими для суспільства. Вони були важливі, але не були нагальними, і люди захотіли змін.

Але якщо ми будемо повторювати цю ситуацію, – цим знову скористаються зовнішні актори.

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор

четвер, 4 березня 2021 р.

Вийшов з друку довгоочікуваний фахівцями навчальний посібник «Публічна політика»


В останні дні 2020 року з друку вийшов довгоочікуваний фахівцями навчальний посібник «Публічна політика». Колектив авторів кафедри публічної політики та політичної аналітики: С.В. Ситник, І.В.Рейтерович, О.Г.Пухкал, В.В. Карлова, С.І.Вировий за загальною редакцією  професора С.О.Телешуна   у короткий термін спромоглися підготувати підручник, який відповідав би викликам сучасності.
Навчальний посібник розкриває теоретико-методологічні та практичні питання сутності, змісту, формування, реалізації, інформаційно-аналітичного забезпечення публічної політики й управління в Україні. Посібник підготовлено відповідно до освітньо-професійної програми підготовки магістра спеціальності «Публічна політика і управління». Для слухачів, аспірантів Національної академії державного управління при Президентові України, студентів ЗВО, які вивчають політичні науки, політиків-практиків, експертів, аналітиків, усіх, хто не лише цікавиться проблемами сучасної політики, а й прагне їх розв’язувати.
Поєднавши теорію та практику автори запропонували читачам сучасні моделі ефективного публічного управління -  запросивши до інтелектуальної дискусії.

На початку 2021 року виходить очікуваний фахівцями навчальний практикум "Міжсекторальні взаємодії: розв’язання протиріч та узгодження інтересів"


четвер, 18 лютого 2021 р.

Intellectual Anorexia: the Beginning of the End or the End of the Beginning?

Iaroslav Teleshun, Ph.D. (Poli. Sci.), obtained his doctorate from the Taras Shevchenko National University of Kyiv and is an assistant professor in its Department of Political Science, specializing in the interplay between business and politics. His dissertation was on the topic “Financial-political groups in an unstable institutional environment.” Dr. Teleshun is also a political consultant, policy and government relations advisor at the law firm Onopenko & Partners, and a sought-after media commentator.


The introduction of ineffective and sometimes absurd quarantine restrictions, the escalation of conflict between the Constitutional Court of Ukraine and the Office of the President of Ukraine, the U.S. Treasury Department’s sanctions against seven Ukrainians (including two incumbent MPs), mass protests against rising utility tariffs, and heated discussions about vaccination prompt us to contemplate that 2021 in Ukraine will be no less eventful than the previous year. This cluster of events at the beginning of the year, especially during Ukrainian holidays and non-working days, has been determined by both objective and subjective factors in internal and external policy processes. On the one hand, once again the Ukrainian political system is showing that it is “stable” in its instability, and on the other it signals its inability to withstand strong turbulence in domestic and foreign policy. The quality of ongoing socio-political and economic transformations in Ukraine largely depends on the ability of the political class to offer a competitive model of public administration that takes into account the interests of the state, key corporate actors, civil society, and individuals. At present, however, it persists as a hybrid of the morally outdated Soviet management system and the “second-hand” intellectual management models proposed by foreign partners. The unreliability of the “mosaic management” narratives provokes not only political but also value conflicts in the Ukrainian public. According to a survey by the Kyiv International Institute of Sociology, 74.3% of citizens believe that things in the country are moving in the wrong direction. The involvement of hard science in public administration would make it possible to restore order from the chaos of governance and determine future prospects for the health of the “state organism” of Ukraine. Drawing a parallel here between the state and a living organism is not accidental; it is, moreover, neither new nor original for science. Similar ideas are found in the works of Plato, Aristotle, John of Salisbury, Thomas Hobbes, Benedict Spinoza, Jean-Jacques Rousseau, Friedrich Ratzel, Rudolf Kjellen, and many others. However, such an analogy between the state and the living organism is probably associated most with the name of Herbert Spencer—founder of organicism, a popular nineteenth-century branch of sociological naturalism. Despite some scientific doubts about organicism (it is difficult to explain the social world solely through the natural world), it should be recognized that this approach has played a significant role in the development of science in general. And it is hard to disagree with the fact that certain analogies between the human community and nature have a right to exist. Like a living organism, the human community is vulnerable to diseases. Now this essay is not about any kind of “social virus” (even without that, we have too many infectious diseases in our lives nowadays!) but about another pathological process in modern society—intellectual anorexia. Like mental illness, intellectual anorexia is characterized by a decrease in the need for and gradual refusal to accept any expertise and expert opinion during public policy decision-making, which leads to a critical decline in intelligence in all spheres of human life and is dangerous for the overall functioning of social systems. After all, a “vacuum of intelligence” can lead to the gradual demise of existing social institutions and the destruction of the state system. Both countries with developed economic and political systems and stable democratic traditions as well as “young” States with an unstable institutional environment are prone to this disorder. However, for the former such episodes represent oscillations on the continuous line of their historical process, while for the latter they represent real threats to their existence. Ukraine is among those states that are at risk, where intellectual anorexia has struck the main actors in the socio-political process: representatives of the political class, civil society, and the expert community. The consequences of such “socio-political disorder” are felt as low levels of their professional competence and social effectiveness. This leads to citizens’ despair vis-à-vis politicians and officials, public figures and public activists, experts, etc. Ukrainian citizens traditionally have a high level of distrust in state institutions. According to a survey conducted by the Razumkov Centre’s sociological service from December 4 to 9, 2020, more than 50% of Ukrainian citizens do not trust key state institutions, including: officials (78% of respondents do not trust them), the Verkhovna Rada of Ukraine (76%), the Cabinet of Ministers of Ukraine (75%), political parties (72%), the Supreme Anti-Corruption Court of Ukraine (70%), the Constitutional Court of Ukraine (70%), the National Anti-Corruption Bureau of Ukraine (70%), the Specialized Anti-Corruption Prosecutor’s Office (70%), the Prosecutor’s Office (70%), the National Agency for the Prevention of Corruption (70%), the Supreme Court (68%), local courts (67%), the President of Ukraine (62%), the National Bank of Ukraine (61.5%), and the National Police of Ukraine (52%). The “intellectual anemia” of Ukraine’s political class is the result of long-term processes: constant conflicts within domestic financial-political groups, interference of foreign pressure groups in the state building process, intraspecific competition of the political-managerial elite, etc. According to various estimates, there are currently about twenty main pressure groups in Ukraine that have direct access to decision making processes in the civil service (4–6 channels of communication). Under the pressure of the aforenamed factors, a new type of political-managerial elite was formed whose representatives can nominally be divided into three groups: “competent” (effective managers in public administration), “necessary” (representatives of domestic financial-political groups and international pressure groups), and “loyal” (committed to their own leaders/patrons). The imbalance between “competent,” “necessary,” and “loyal’ with a predominance of the latter (who are the most manipulable for any manager), in the absence of stable democratic procedures, leads to the deintellectualization of the political class—thus calling into question the competitiveness and viability of the entire system. After all, as Otto von Bismarck noted: “With bad laws and good civil servants it’s still possible to govern, but with bad civil servants even the best laws won’t help.” It is worthwhile to note that the desire to bring “their own” into the corridors of power is not exclusively a Ukrainian practice; it is typical for states with different levels of socio-political and economic development. After all, having “their own” in the corridors of power increases the leader’s political influence and the speed of political-managerial decision making. However, in countries with stable democratic traditions and developed market economies (in contrast to states with unstable institutional environments), there is a breaker on this circuit—the accountability of the authorities to their citizens. Paradoxically, the third estate is also affected by the same disease. Despite a fairly high level of public trust in NGOs and volunteer organizations (trusted by 46% and 66% of citizens, respectively, according to a survey by the Razumkov Center from December 4 to 9, 2020), some of them often come under heavy criticism and public condemnation. Above all, this applies to public bodies (especially anti-corruption ones) that are active participants in Ukraine’s political processes. On the one hand, the criticism is due to the resistance to anti-corruption reforms on the part of domestic financial-political groups (which control a strong media pool), and on the other, NGOs lack the abilities to be competitive and defend their beliefs and ideas when facing political opposition. The outcomes of their research are often nullified by the toxic attitudes to them in the Ukrainian political environment; sometimes their insignificant social results or dependence on granting agencies (used by opponents to discredit them) are also factors. Moreover, they themselves risk becoming “blind” tools in the struggle between domestic and foreign pressure groups. In late 2020 the former ambassador of Canada to Ukraine (2014–19), Mr. Roman Washchuk, aptly drew attention to this and a number of other problems of Western partners regarding Ukraine during his post in an online lecture hosted by the Shevchenko Scientific Society in Canada. It is worth noting that a significant proportion of the public groups involved in the socio-political process in Ukraine is to some extent dependent on domestic financial-political groups, which creates significant corruption risks. As part of the project “Hidden Interests” of the NGO “Anti-Corruption Headquarters,” in 2017 about 600 entities were found belonging to 120 deputies of the Kyiv City Council, of which 96 were NGOs and 34 were charitable foundations. Furthermore, well-known anti-corruption organizations have recently begun to use fundraising as an additional financial tool to support existing initiatives and implement new projects. The generally accepted and quite effective practice in the “old” democracies of attracting financial resources constitutes a real threat in Ukraine of becoming dependent on domestic financial-political groups—and thus of turning from independent socio-political actors into instruments serving certain interest groups. The last but not least important component of the state’s capacity for intellectual competitiveness is its own expert community. In Ukraine, as in many countries around the world, there is an increasing tendency to devalue expertise and expert opinion. In addition, Ukraine’s lack of long-standing democratic traditions of direct interaction in the feedback loop between the state, expert communities, and society renders this problem more acute and painful. Besides global trends, as described by Professor Tom Nichols in his book The Death of Expertise: The Campaign Against Established Knowledge and Why it Matters, there are also purely Ukrainian causes for the “devaluation” of expertise there. First is the deliberate replacement of expert assessments by ersatz-analytics of popular opinion leaders (bloggers, media experts, showmen, Google/Facebook influencers, etc.). On the one hand, this is a global trend, but on the other hand the editorial policy of the Ukrainian media greatly exacerbates the problem. After all, both journalists and invited experts should be able to voice their arguments, regardless of the position of media owners. Otherwise, the experts lose their appeal and risk being blacklisted. This situation raises another problem—the usurpation if not outright abuse of the term “expert.” Before, experts were understood to be persons (from the Latin expertus ‘experienced’) who are competent in a particular field of knowledge, having a specialized education and appropriate skills and practical experience, while now a few broadcasts on TV provide sufficient opportunity to become an “authoritative” political scientist, economist, historian, lawyer, etc. In Ukraine this development has significantly affected the level of media public confidence. According to a survey conducted by the Razumkov Centre from October 30 to November 5, 2020, 49.1% of citizens don’t trust the Ukrainian media and 43% trust it (balance of trust-distrust is –6.1%). Of these, 20.5% don’t trust the Ukrainian media at all, 38.3% mostly don’t trust it, 4.7% mostly trust it, and 7.9% fully trust it. Far more revealing are the audience shares of the information channels where “pocket” experts are mostly concentrated. According to the Television Industry Committee, in 2020 the total share of the audience of the top five most popular information channels in Ukraine reached only 6% per month (data are given for audiences aged 18+, according to shr%). This result is less than the share of the audience of each of the five most popular general-entertainment TV channels. The total dominance of experts with “low social responsibility” and “talking heads” in the information space also leads to the self-exclusion of authoritative members of the expert community, due to their unwillingness to be part of a “theatrical performance” or become pawns in the conflicts between domestic financial-political groups. Ultimately this also affects the intellectual competitiveness of the state. After all, the consequences of a visible shortage of moral and intellectual authorities in society, the distrust of citizens in their state institutions, and the loss of cohesive values are no less dangerous for the state than the consequences of any serious disease for a living organism. Has Ukraine reached a point of no return? Is this the beginning of the end or the end of the beginning for the “Ukrainian statehood” project? It will depend on several factors: whether an effective “treatment protocol” is proposed, whether it is proposed in time, and who will be the first to propose this protocol.

https://ukrainian-studies.ca/2021/02/16/intellectual-anorexia-the-beginning-of-the-end-or-the-end-of-the-beginning/