вівторок, 3 квітня 2012 р.

ПОЛІТИЧНА КОРУПЦІЯ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ: УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

Тіньков Андрій Леонідович,
здобувач кафедри політичної аналітики і прогнозування
НАДУ при Президентові України


Політична корупція як соціальне явище існує практично у всіх країнах світу, у тому числі в тих, що відносяться до так званого «еталону» демократії. Однак особливого значення вона набуває у країнах, що перебувають на етапі соціально-економічного та політичного транзиту. Значною мірою це пов’язано з тим, що в країнах перехідного типу державний управлінський апарат є занадто політизованим, тобто фактично представляє не стільки інтереси держави та суспільства, скільки конкретних політичних угруповань, які, у свою чергу, тісно пов’язані з великим капіталом. В цілому політична корупція у формі, що функціонує в Україні, по-перше зводить нанівець будь-які реформи в країні, а, по-друге, спричиняє відчуження України у світовому просторі [2]. Виходячи з вищезазначеного, проблема боротьби з політичною корупцією є центральною у політичному дискурсі сучасної України.
Проблеми ефективної протидії політичній корупції опинилися в центрі уваги зарубіжних фахівців ще з початку ХХ століття. Значною мірою це було пов’язано з чисельними випадками корупції виборних посадових осіб в органах державної влади США. Однак політична корупція як окремий вид корупційних правопорушень та злочинів, а також специфічне політико-правове та соціальне явище розглядається не часто.
В цілому політична корупція має чотири основні визначення. Перше – незаконні дії в сфері політики (наприклад, хабарництво). Друге пов’язане з державною практикою, може бути легальним, але мати неетичний характер. Третє визначення пов’язане з конфліктом інтересів у посадових осіб (наприклад, представник законодавчої влади, що володіє певними бізнес-активами, використовує свій голос для підтримки рішень, що сприяють функціонуванню саме його бізнесу – найбільш застосовувана практика в Україні – так зване кулуарне лобіювання бізнес-інтересів). Четверте визначення має як етичну, так і юридичну основу. Воно належить до політичних дій, які не відповідають інтересам суспільства (найкращим прикладом є Уотергейтський скандал в США) [1, с. 11].
Разом з тим, необхідно зазначити, що коли ми говоримо про політичну корупцію, йдеться не просто про корупцію в політичній (державній) сфері, або хабарництво державних чиновників і партійних діячів. Корупція стає політичною в тому сенсі, що саме політичні структури роблять можливими або часто вимагають корупційних діянь. З точки зору функціонування громадянського суспільства політична корупція є зрадою чиновниками громадської довіри. Крім того, вона також є своєрідною нормою поведінки, яку диктують основами свого функціонування державні та політичні інституції в умовах перехідного періоду українського суспільства.
Для з’ясування головних сутнісних характеристик політичної корупції необхідно охарактеризувати основні риси даного соціально-політичного явища.
По-перше, поняття політичної корупції тісно пов’язано з поняттям «клієнтизм», що являє собою мережу таких суспільних стосунків, де особиста вірність патрону важить більше, ніж сучасні альтернативи ринкових відносин, демократичні схеми прийняття рішень, а також професіоналізм державних бюрократій 4, с. 3. В свою чергу клієнтистські структури в Україні пов’язані з попередньою комуністичною номенклатурою, але розвиток реальних соціально-економічних процесів створює такі рівні та форми клієнтизму, які зосереджені в державних органах влади і відмінні від тих, що існували за попереднього режиму.
По-друге, політична корупція має набагато вужче коло тих осіб, які з нею безпосередньо стикаються (і як об’єкт, і як суб’єкт корупційного діяння), що посилює її латентність. Відповідно можна зробити висновок, що корені політичної корупції знаходяться переважно у вищих політичних колах, відповідно вона не є елементом повсякденного практичного досвіду переважної більшості українських громадян.
По-третє, не завжди політична корупція має чітко виражене матеріальне втілення. Винагорода використовується не тільки в особистих цілях певної посадової особи, а у владно-політичних цілях (наприклад, підтримка керівництва під час політичних криз або на виборах).
По-четверте, дії політичних корупціонерів є універсальними і стосуються різних сфер суспільного життя, адже вони є особами, що мають значні владні повноваження, широке коло знайомств і знаходяться у полі дії різного роду мереж політичного впливу.
По-п’яте, на відміну від «звичайної», політична корупція майже легітимна як в оцінках громадської думки, так і в політичних колах. В контексті досить поширеного розуміння політики як «брудної справи», громадськість сприймає політичну корупцію як невід’ємну складову цього «бруду» і далеко не завжди ставиться до неї як до суспільно шкідливого явища. Серед політиків легітимність політичної корупції базується на її сприйнятті як органічної частини політичного менеджменту і політичних технологій.
По-шосте, політична корупція має набагато більш прихований та багатоваріантний характер і далеко не завжди є очевидною для пересічного громадянина.
Серед основних чинників, що сприяють формуванню та розвитку політичної корупції в умовах перехідної демократії, слід відзначити наступні:
1. Невідповідність рівня політичної культури суспільства досягнутому рівню формальної демократії. З одного боку, в державі існує демократична конституція, яка закріплює ключові принципи демократичного ладу і надає громадянам основні політичні права і громадянські свободи. З іншого боку, в українському суспільстві протягом останніх двадцяти років залишаються панівними елементи радянської політичної культури.
2. Надмірне та активне втручання держави в економіку і приватне життя громадян. При цьому ці чинники часто виправдовуються складністю процесів демократичного транзиту та небезпеками, які він породжує. Однак необхідно враховувати, що намагання держави розширити сферу свого контролю часто призводить до загального послаблення ринкових регуляторних механізмів, їх підміни жорстким нормативним регулюванням держави, а також розмиття або загального нівелювання основ громадянського суспільства (зокрема, мова йде про фактичну відсутність в Україні такої соціальної групи як «середній клас»). Разом з тим, посилення державного контролю автоматично тягне за собою збільшення обсягу повноважень та сфери впливу як обраних політиків, так і призначених на державні посади політичних функціонерів.
3. Непрозорість системи державного управління, відсутність регламентованих процесів вироблення державної політики на національному, регіональному та місцевому рівнях. Паралельно з цим відбувається мінімізації участі громадян в державному управлінні.
4. Відсутність чітких меж між державними інтересами та політичною необхідністю (саме за таких умов політична корупція стає альтернативним і органічним елементом системи управління державою).
5. Відсутність прозорості та громадського контролю за фінансуванням та формуванням політичних партій, які, в свою чергу, актуалізують необхідність швидкого «відпрацювання» витрачених ресурсів «спонсорів» та формальне виконання принципів партійного будівництва з фактичною відсутністю ідеологічного та програмного наповнення.
В даному контексті влада розглядається передусім як ціль для досягнення надприбутків, а політична корупція – як своєрідний інструмент здобуття цих надприбутків.
На нашу думку, основні рівні впливу політичної корупції на систему державного управління України полягають у наступному.
Непрозоре та дуже часто протизаконне фінансування політичних партій та виборчих компаній (у тому числі за рахунок ресурсів одержаних злочинним шляхом) в значній мірі сприяє формуванню закритих виборчих списків. Інститути громадянського суспільство не мають можливості контролювати даний процес. Після закінчення виборчого процесу політичні сили розпочинають розстановку «своїх людей» в системі державного управління для ефективного використання владного потенціалу, передусім – для повернення вкладених у вибори коштів основних «спонсорів». В свою чергу ці кадрові призначення є предметом кулуарного «компромісу» між основними політичними гравцями, що також є проявом політичної корупції. Таким чином, політична корупція впливає фактично на всі рівні державного управління, адже вищезазначена схема реалізується в умовах, коли бюрократія (державне управління) і політика нерозділені.
В Україні, як і в більшості країн колишнього СРСР, політизація чиновників ґрунтується на існуванні так званої партійної бюрократії, коли різні партії (як правило, в першу чергу ті, які знаходяться при владі) мають широке представництво в державному апараті. Таке засилля «партійних бюрократів», з одного боку, ще сильніше сприяє інтеграції чиновників в політику, з іншого боку, робить партійних лідерів та рядових партійців залежними від цієї «бюрократичної підпорки» [3, с. 11].
Водночас не можна не бачити істотні відмінності в якості українських партій від класичного канону. Вони лише проходять етап становлення і в своїй нинішній якості представляють серйозну загрозу для становлення національної державності. В результаті суть проблеми полягає не стільки в деполітизації бюрократії, скільки в департизації управлінського апарату. Це пов’язано з тим, що незалежність адміністрації від політики буде сприяти оздоровленню як політики, так і адміністрації, і врешті-решт стане тим механізмом, який забезпечить стабільність в суспільстві незалежно від змін влади.
Список використаної літератури
1. Grossman M. Political Corruption in America : An Encyclopedia of Scandals, Power, and Greed / M. Grossman. – Grey House Publishing; 2nd Edition. – 600 р.
2. Костенко О. Деморалізація, що породжує корупцію [Електронний ресурс] / О. Костенко // Українська правда. – Електронні дані. – Дата доступу: 18.12.2009. – Режим доступу http://pravda.com.ua/articles/4b2b78bf10503.
3. Перегуда Є. Бюрократія та політика: разом чи окремо? (Світовий досвід та українські реалії) / Є.Перегуда, І.Рейтерович // Національний інтерес. – 2005. – № 2. – С. 10 – 16.
4. Політична корупція перехідної доби ; пер. з англ. / За ред. С. Коткіна та А. Шайо. – К. : «К.І.С.», 2004. – ХХ, 440 с.