вівторок, 6 березня 2012 р.

ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО ВІДПОВІДАЛЬНОГО БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ

Рейтерович І.В.,
кандидат політичних наук,
доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління
при Президентові України


Поняття «соціальна відповідальність», «корпоративна соціальна відповідальність» останні кілька десятиліть є невід’ємною складовою ведення великого бізнесу в країнах Західної Європи та Північної Америки. Будь-яка компанія намагається бути максимально ефективною, виробляти та продавати якісну продукцію у якомога більших масштабах. Проте подібна діяльність має також соціальну складову. Соціальна відповідальність бізнесу в економіці – це відповідна якість товарів та послуг, гідні умови роботи персоналу, високий рівень безпеки виробництва тощо. Разом з тим, корпоративна соціальна відповідальність бізнесу є також складовою процесу розвитку громадянського суспільства, адже витрачаючи кошти на різноманітні соціальні програми, компанії створюють у довгостроковій перспективі сприятливе соціальне середовище, максимально комфортне для ведення бізнесу. Зазначимо, що передусім мова йде про великі корпорації та їх відповідальність перед суспільством, що дозволяє в значній мірі скорегувати їх «негативну енергію», направлену на монополізацію та олігархізацію. Для України, яка знаходиться в стані «постолігархічної трансформації», дане питання набуває особливої актуальності.
Попри те, що в зарубіжній управлінській теорії відсутнє «класичне» визначення соціальної відповідальності бізнесу, бо, на відміну від юридичної, соціальна відповідальність не передбачає жорстких норм, більшість дослідників розуміють під соціальною відповідальністю бізнесу добровільні обов’язки бізнесменів проводити таку політику, приймати такі рішення та розвивати такі напрямки діяльності, які є оптимальними з точки зору цілей та цінностей суспільства. Так, зокрема, Ф.Котлер, Дж.Боуен, Дж.Мейкенз вважають, що «соціальна концепція маркетингу – це найновіше досягнення філософії бізнесу, адже вона стверджує, що підприємство повинно визначати потреби та інтереси свого цільового ринку і задовольняти їх більш ефективно, ніж конкуренти, але так, щоб підтримувати або підвищувати рівень добробуту споживача та суспільства в цілому». На думку Л.Амджадін, під соціальною відповідальністю, на відміну від юридичної, мається на увазі певний рівень добровільного відгуку на соціальні проблеми з боку бізнес-груп, а також обов’язки їх власників проводити політику, виходячи з цілей та цінностей суспільства.
Нарешті, достатньо універсальне визначення явища соціально відповідального бізнесу було подано на Всесвітньому бізнес-конгресі з питань сталого розвитку, де, зокрема, зазначається, що корпоративна соціальна відповідальність – це постійна прихильність бізнесу принципам ведення справ на основі етики та готовність вносити свій внесок в економічний розвиток, паралельно покращуючи рівень життя своїх робітників і суспільства в цілому.
Формування принципів соціально відповідального бізнесу відбувалося впродовж досить тривалого часу. На сьогодні міжнародні принципи та стандарти соціально відповідального бізнесу сформульовані в документах ООН, ЄС та ОЕСР. Зокрема, ООН у 1980 році розробила кодекс поведінки транснаціональних компаній, який пізніше був доповнений Глобальним договором, що об’єднав на добровільних началах установи ООН з компаніями, трудовими неурядовими організаціями та іншими структурами громадянського суспільства, зацікавленими у стимулюванні дій і партнерства на підтримку принципів в сфері прав людини, трудових відносин та охорони довкілля.
У свою чергу Європейська комісія оприлюднила Зелену книгу «Просування європейського підходу до соціальної відповідальності бізнесу», яка є орієнтиром для компаній в питаннях соціальної відповідальності. Нарешті, внеском ОЕСР у розвиток політики з впровадження соціально відповідального бізнесу є прийняття «Керівних принципів ОЕСР для транснаціональних компаній».
Отже, в цілому можна стверджувати, що соціальна відповідальність бізнесу – це своєрідний суспільний договір між бізнесом, владою та суспільством, головна мета якого полягає у сприянні благу всього суспільства.
Починаючи з 2005 року ідеї соціально відповідального бізнесу починають поступово користуватися популярністю і в бізнесовому середовищі України (передусім мова йде про великий бізнес). Зокрема, українські компанії почали приєднуватися до Глобального договору ООН, що сприяє утвердженню в світі принципів соціально відповідального бізнесу, компанія «SCM» стала ініціатором застосування принципів соціально відповідального бізнесу на корпоративному рівні.
Водночас, слід наголосити на тому, що головна мета фінансово-політичних груп в експлуатуванні ідеї соціально відповідального бізнесу від початку полягала у збереженні статус-кво у відносинах з владою, що дозволяло зберегти вже набуті капітали та примножувати їх надалі. Показовим у цьому контексті є той факт, що майже всі культурно-мистецькі та інші меценатські проекти, якими займався великий бізнес за часів президентства В. Ющенка, були ініційовані безпосередньо самим главою держави.
На сьогоднішній день більшість вітчизняних фінансово-політичних груп, попри безпосередню інкорпорацію у владу в результаті парламентських виборів 2007 року та президентських виборів 2010 року, свідомо обмежують свої інтереси передусім проблемами розвитку власного бізнесу, а значущі суспільні проблеми вирішуються за допомогою державного бюджету, органів державної влади та місцевого самоврядування. Таким чином, соціальна роль великого капіталу в Україні все ще залишається вкрай незначною, інституціональна система партнерства, що діє в Україні, має формальний характер і не відповідає світовим стандартам, відповідно українські фінансово-політичні групи обмежують свою діяльність у цій сфері епізодичними добродійними акціями, що призводить, по-перше, до актуалізації «антиолігархічної» складової в українському суспільстві, по-друге, дає привід деяким політичним силам активно використовувати цей чинник для здобуття електоральної підтримки.
Однак повільне формування соціально відповідального бізнесу в Україні пов’язано не лише з суб’єктивними (фактор фінансово-політичних груп та їх інкорпорація у владну систему), але й об’єктивними чинниками, найголовніші з яких знаходяться у полі взаємодії «держава – бізнес». Так, зокрема, держава проводить неефективну політику, пов’язану з підтримкою та заохоченням соціально відповідальних компаній. По суті, в Україні вона відсутня як така та зводиться до кулуарних схем, основою яких є корупція. Не менш важливою причиною є відсутність або нерозвиненість законодавчої бази, яка повинна сприяти розвитку соціально відповідального бізнесу (у даному контексті показовою є ситуація з прийняттям закону про меценатство, спонсорство і благодійність – зареєстровані у Верховній Раді України законопроекти мають декларативний характер та не передбачають зміну податкового законодавства).
Серед причин, які гальмують розвиток соціально відповідального бізнесу, також необхідно відзначити: а) відсутність податкових пільг для соціально відповідальних бізнесменів (як це прийнято в країнах ЄС); б) нестачу кваліфікованих кадрів з управління соціальними програмами компаній (в даному контексті позитивним наслідком започаткованої Президентом України В.Януковичем адміністративної реформи, яка передбачає скорочення кількості державних службовців, може стати перехід частини звільнених спеціалістів з соціальної роботи з державного в комерційний сектор); в) побоювання підприємців та компаній, що кошти, які вони передадуть на різноманітні соціальні програми, буду використані нераціонально або розкрадені.
В цілому потрібно враховувати, що процес формування соціально-відповідального бізнесу повинен бути обов’язково тристороннім. По-перше, у ньому повинен бути зацікавлений сам бізнес, передусім – великий бізнес (у випадку України мова йде про фінансово-політичні групи впливу). Це дозволить суттєво покращити імідж компанії (перш за все на західних ринках, адже європейські компанії вкрай прискіпливо ставляться до подібних аспектів діяльності своїх партнерів). Не менш важливим є покращення відповідної репутації компанії всередині держави, що дозволяє, використовуючи прозорі партнерські відносини з органами влади, зменшити представницькі та рекламні витрати, а також утримувати кваліфіковані кадри у своїй структурі. Також потрібно враховувати, що не менш важливим є формування позитивного образу великого бізнесу в очах громадськості (в Україні ця проблема є надзвичайно актуальною, враховуючи в цілому неправовий процес приватизації в 1990-х роках, в результаті якого були сформовані основні великі політико-економічні групи впливу, а пересічні громадяни, по суті, залишилися поза розподілом державного майна).
Нарешті, соціальна направленість бізнесу сприяє покращенню інвестиційній привабливості компанії і, як результат, в цілому підвищує загальний рівень ефективності ведення бізнесу. Це пов’язано з тим, що компанії, які приймають участь у соціальних проектах, отримують додаткові переваги за рахунок зростання продуктивності праці, розширення клієнтської бази, зменшення операційних витрат тощо.
Крім того, розвиток соціальної складової дозволить вітчизняному великому бізнесу, який інституалізований у вигляді фінансово-політичних груп, суттєво зміцнити свій соціальний капітал, який доповнює такі ресурси фінансово-політичної групи, як економічний (рівень впливу на процеси в національній економіці) та політичний (вплив на вироблення основ внутрішньої та зовнішньої політики). Перш за все, в контексті формування соціального капіталу фінансово-політичної групи мається на увазі найманий персонал компаній, тобто те коло осіб, що забезпечують нормальне функціонування фінансово-політичної групи передусім як економічного інституту. До них належать звичайні працівники та фахівці, управлінці середньої та вищої ланки, власники-акціонери. Показово, що складовою «соціального капіталу» фінансово-політичної групи часто виступають мешканці тих населених пунктів, де розташовані підприємства компанії. Характерним прикладом використання «соціального капіталу» в Україні була діяльність «Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча», який визначає життя цілого міста та значної частини області, утворюючи, по суті, замкнуту самодостатню систему, яка живе у єдиній системі політичних координат, що визначалася фракційною приналежністю колишнього формально власника комбінату В.Бойка.
При цьому, соціальний чинник, хоча він і не має прямого впливу на прийняття політичних рішень, можна ефективно використовувати як засіб тиску на центральні органи влади (достатньо згадати шахтарські страйки та походи шахтарів на Київ у першій половині 90-х років ХХ століття).
Не менш важливою складовою політичного та соціального ресурсу фінансово-політичної групи є її акціонери або топ-менеджмент, що визначає соціально-економічну та політичну стратегію групи. Досить часто ця вища ланка «соціального капіталу» безпосередньо інтегрується до органів виконавчої та законодавчої влади (передусім до Верховної Ради України).
По-друге, у формуванні соціально відповідального бізнесу повинна бути зацікавлена держава. Це дозволить, з одного боку, зменшити рівень соціальної напруги в суспільстві (як в окремих регіонах, орієнтованих на ті чи інші сфери промисловості, так і в країні в цілому). З іншого боку, активний розвиток соціально відповідального бізнесу в перспективі може призвести до зменшення деяких соціальних видатків державного бюджету, які буде фінансувати великий бізнес. При цьому мова може йти про розвиток великих інфраструктурних проектів в межах всієї країни (наприклад, розвиток деяких видів спорту – за традицією, в Україні мова йде передусім про футбол).
В цілому, враховуючи зарубіжний досвід, саме держава повинна визначити спеціальні органи, відповідальні за проблеми формування соціально відповідального бізнесу, взяти на себе ініціативу щодо розробки та поширення відповідних принципів, організовувати різноманітні рейтинги з подальшим присвоєнням відзнак компаніям, які системно впроваджують принципи корпоративної соціальної відповідальності тощо.
По-третє, до формування соціально відповідального бізнесу повинно бути готове саме суспільство (перш за все громадські організації, задіяні в сфері співпраці з бізнесом – наприклад, профспілки, різноманітні асоціації, консультаційні та дослідницькі центри тощо, які повинні, відстоюючи інтереси працівників, паралельно лобіювати й інтереси роботодавців у реалізації проектів, що мають за мету розвивати кодекси поведінки корпорацій – тобто, мова йде про своєрідного посередника, арбітра, який виконує функції інформаційно-аналітичного супроводження вироблення стратегії розвитку соціально відповідального бізнесу).
Таким чином, ефективна соціальна діяльність бізнесу можлива лише тоді, коли громадяни сприймають її не як своєрідний «хабар» напередодні чергових виборів до парламенту або місцевих рад, а як системний процес, у якому чітко розподілені функції та, відповідно, кінцеві дивіденди.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ВАЛЮТНИХ РЕЗЕРВІВ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

Щедрін Ю. В.,
аспірант кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління
При Президентові України


За прогнозами деяких експертів, юань може стати четвертою валютою в структурі резервів Національного банку України.
Національний банк України і Народний банк Китаю узгодили деталі та досягли домовленості щодо підписання угоди про валютний своп. Укладання зазначеної угоди дасть змогу суб’єктам господарювання обох країн використовувати національні валюти для здійснення експортно-імпортних операцій і проведення розрахунків у національних валютах без залучення валют третіх країн.
Проте, на нашу думку, на сьогодні юань навряд чи може стати серйозною резервною валютою, такою як долар або євро. В кращому випадку він стане третьою, а то й четвертою після рубля валютою в структурі резервів Національного банку України.
На першому місці в валютних резервах Національного банку України і надалі буде долар, а на другому – євро, який, разом з тим, буде поступово втрачати свої позиції. У зв’язку з газовими домовленостями на третє місце вийде російський рубль.
Крім того, у структурі валютних резервів Національного банку України можливо будуть з’являтися такі валюти, як швейцарський франк та японська єна, але в дуже незначних пропорціях. В цілому ж бажання Національного банку України збільшити обсяг юанів у своїх валютних резервах є далекоглядним кроком.
Це не є новаторським кроком, Україна просто продовжує світову тенденцію та диверсифікує частину коштів в юань. Це абсолютно нормальна та правильна політика. На нашу думку, це правильний крок з боку Національного банку України. Все буде залежати від кон’юнктури, від того, як буде проходити рух курсу юаня. Якщо юань буде укріплюватися, то його доля у структурі резервів Національного банку України можливо буде збільшуватися.