вівторок, 4 грудня 2018 р.

Управління людьми у нестабільному світі. Види маніпуляцій


Особливого загострення боротьба за вплив і маніпуляції суспільною думкою набуває під час виборчих кампаній, переформовування політичної системи, інституційних криз, війн, громадянського протистояння тощо.

Найвищий ефект роботи пропагандистських повідомлень, як і для будь-якого іншого виду маніпулювання, відбувається в умовах «чистого навіювання», тобто без психологічного опору людини навіюванню і згодою на сприйняття впливів. Технології будуються таким чином, щоби в момент передачі інформації відвернути увагу адресата від справжнього змісту, підмінити його на такий, до якого неможливо підібрати контраргументи. Контраргументи - це основа опору навіюванню і самостійного мислення в умовах системного суспільно-політичного тиску.

На основі аналізу зарубіжного та вітчизняного досвіду українські науковці запропонували власний рейтинг основних кластерів маніпулятивного впливу, які, на їхню думку, найбільш активно використовуються у політичному просторі ключовими політичними акторами протягом 25 років:

  • «Принципи по виклику» або догматичне навіювання. Спекуляція цивілізаційними, національно-культурними, соціальними та іншими цінностями у суспільстві та глобальному інформаційному просторі в залежності від кінцевої мети їх носіїв та місця в ієрархії політичної системи. Особливо ці технології діють у транзитних суспільствах або у державах з нестабільним інституційним середовищем та системними конфліктами. Окрім того, цей кластер використовується у відносинах між державами як інструмент впливу і зовнішнього керування. Характерний як для держав і наддержавних утворень з неоімперськими амбіціями і традиціями, так і для держав, де національний політичний клас і частина суспільства знаходиться у посттравматичному стані власної меншовартості – експлуатуючи образ «жертви» або «месії».
  • Глобальні або «хмарні» фейки. Технологія «постправди», де головну роль грають не об’єктивні, правдиві факти і події, а емоційні наслідки від «потрібної правди», які резонують у суспільстві та дозволяють політичним акторам маніпулювати свідомістю громадян у потрібному напрямку. Через електронні ЗМІ, зокрема Інтернет і телебачення, через «громадян кореспондентів», «експертів» - «хмарні» або глобальні фейки легітимізуються у публічному просторі та стають новою непохитною для суспільної критики «постправдою».
  • Синдром соціальної глухоти. Ігнорування політичним класом проблем, які хвилюють переважну більшість суспільства. За рахунок ситуативних союзів друзів/ ворогів: органів влади, зарубіжних партнерів, основних фінансово-політичних і груп тиску, що мають медійний (і не тільки ) ресурс, через редакційну політику, «темники» і так звану «скоординовану позицію» проводять тотальну зачистку інформаційного середовища від суспільних подразників. Методи нейтралізації можуть бути різними - як публічними, так і негласними.
  • Інформаційний калейдоскоп. Сучасне тенденційне телевізійне мовлення побудоване таким чином: короткі сюжети змінюють один іншим, перемежовуються анонсами, рекламою, ток-шоу тощо. При цьому важлива інформація розбавляється чутками та скандалами, що призводить до деконцентрації уваги споживача. Цей калейдоскоп розрізненої інформації, яку людина не в змозі осмислити та проаналізувати, сприймається як єдине ціле. Увага розсіюється, критичність аналізу знижується - увага людини розосереджується і вона стає готовою до сприйняти  «політичних продуктів», навіювання, впливу, гасел, дезінформації.
  • Мозаїчність. Якщо інформацію треба впровадити в свідомість, не викликавши опору, її подрібнюють на частини через свідомо або несвідомо «контрольованих» чи вмотивованих політиків, експертів, журналістів, активістів - тоді осмислити загальну картину подій, інтереси сторін, наслідки буде непросто.
  • Сенсаційність і терміновість. Часто в спеціальних новинах з’являється певний інформаційний «фаст-фуд»: «Сенсація!», «Терміново!», «Ексклюзив!». Градус сприйняття і орієнтація на потрібний «сенсаційний» подразник у громадян збільшується. Проте терміновість і сенсаційність повідомлень часто відволікає від ключових суспільно важливих і значущих проблем публічної політики. Спотворення інформаційного порядку денного - привід промовчати про важливе. Інформаційний шум і високе нервове напруження знижують здатність до критичного осмислення і роблять людей вразливими до навіювання, стереотипного мислення, примітивної пропаганди.
  • Фокус на другорядному. Відвернути увагу громадян від актуальних соціальних проблем сьогодення, що є визначальним у процесі вироблення механізмів ефективної публічної політики, на проблеми менш важливі, але більш медійно емоційні і політично результативні. Ключові політичні актори, ЗМІ, ЛСД (так звані «лідери суспільної думки» - не плутати з наркотичними речовинами), прагнуть нав’язати громадянам власний порядок денний, який може не співпадати з суспільними викликами і потребами. Репортажі викликають піднесення,хвилювання, стрес. Людина співчуває, радіє, мріє, забуваючи про актуальні проблеми суспільного і власного життя.
  • Контрольовані проблеми. Продовження попередньої технології, яка має дещо інше змістовне навантаження і діє за формулою: «проблема – реакція – проблема – рішення – необхідна реакція на необхідну проблему». У випадку неефективної діяльності владних інституцій щодо вирішення проблем соціально-економічного характеру («проблеми катастрофи»), пануючий клас схильний переорієнтовувати увагу населення з невирішених проблем на проблеми більшого рівня емоційної вразливості (проблеми безпеки тощо), які мають інспіровану природу походження. За цих умов громадяни згідні делегувати свої права і повноваження владі, іншим політичним інститутам і органам з метою вирішення «проблем» та збереження інституційної стабільності, погоджуючись на зміну політичного порядку денного та часткове обмеження своїх соціальних прав і свобод.
  • Інфікування проблемою. Зміна однієї моделі управління в державі на іншу призводить до соціальних потрясінь і катаклізмів. З метою унеможливлення повної деградації владних інституцій, збереження суспільно-політичного, громадянського порядку та керованості змінами у всіх галузях суспільного буття, варто проводити реформи поетапно, привчаючи громадян до незворотності змін і їх соціальної результативності і значущості. У випадку професійної недолугості, соціальної неефективності, за відсутності адекватного ресурсного забезпечення, особливо в умовах війни і збройного протистояння, - держава взагалі, а реформа управління зокрема зіткнуться з цілим комплексом проблем, які мають значний соціальний конфліктний потенціал громадянського протистояння.
  •  Абстрактність майбутнього або «щастя завтра». Неможливість отримати соціальний результат сьогодні. Небажання політичного класу нести політичну, адміністративну і кримінальну відповідальність за наслідки реалізації власної політики. Перекладання відповідальності за зміни на майбутні покоління. Глобальність і масовість планів за відсутності соціальних результатів. Орієнтація на перманентні вибори або постійні акції тиску.
  •  «Штучні авторитети» або «корисні ідіоти». Останні підбираються з числа формалізованих і достатньо відомих фізичних чи навіть юридичних осіб, спроможних під конкретну ситуацію свідомо чи несвідомо виконати функцію «пропелера», який розганяє інформаційну хвилю у вигляді конкретних трендів. Подібна інформація розповсюджується як прихована пропаганда чи реклама, але джерело походження залишається невідомим, факти не перевіряються, оскільки розповсюджуються в Інтернеті чи ТБ як достовірні. Крім того, популярні люди часто стають агентами впливу третіх сторін чи навіть держав - вони переконують прихильників або шанувальників у тому, в чому самі не є достатньо компетентними чи обізнаними. Вони часто бувають відірваними від реального, політичного та соціально-економічного життя держави у якій перебувають або проживають. Дуже часто по відношенню до цих суб’єктів суспільного життя використовуються окремі інструменти мотивації, зокрема фінансові, медійні тощо.
  • Емоційна сірість. Технологія підміни логічного мислення на емоційну дію. Використовуючи страх, обмеженість у освіті та інформації, соціальну невпевненість, агресію, нереалізовані бажання, образи і т.п. створити стійкі моделі поведінки, які б базувалися на поверхових нейролінгвістичних рефлексах, що блокують раціональний аналіз причин того , що відбувається у суспільстві. Крім того, постійно на рівні агресивного менторства повторювати необхідні меседжі та гасла. Постійно культивувати відчуття власної вини і неспроможності попередніх поколінь зрозуміти природу суспільно-політичних процесів. Натомість пропонувати власну месіанську модель порятунку, як єдино вірну і непогрішиму.
  • Технологія «інформаційного казана» спрямована, як це не дивно, на досягнення двох протилежних цілей. З одного боку, в процесі наступу на владу і опонентів, створити умови для розвитку контрольованого «інформаційного хаосу» у вигляді технологічного тиску, погроз, зливу конфіденційної, компрометуючої  або фейкової інформації з метою впливу на опонентів і суспільство. А з іншого боку - достатньо жорсткий контроль за інформаційною політикою у державі із залученням до цього процесу як зацікавлених сторін, так і представників громадянського сектору.

Що необхідно робити для підвищення суспільної активності та свідомості громадян напередодні виборів? Зокрема, варто:

  • Не піддаватися маніпулюванню і навіюванню, виховувати в собі здатність аналізувати інформацію, перестати пасивно спостерігати за перебігом подій, зберігати свідомість з високим рівнем критичного ставлення до середовища в якому ви знаходитесь. Чим складніше людина сприймає дійсність, тим менше в ній агресії.
  • Не лінуватись шукати інформацію та аналізувати факти навіть коли вони вам не подобаються, користуватись різними джерелами.  Розуміти приховані і публічні інтереси тих, хто намагається на вас впливати. Не бути обмеженими стереотипами і пропагандистськими кліше, шукати і декларувати власний інтерес, пропонувати свої послуги іншим. Не приймати рішення на основі пліток або чужих вподобань Уникати абстрактних обіцянок.
  •  Ефективний психологічний захист від промивання мізків – свідоме призупинення контактів з агресивним джерело інформації. Не дозволяйте нав’язувати вам чужу волю, яку ви не розумієте або не сприймаєте. Спробуйте зрозуміти і відшукати істинні причини такої поведінки. У іншої сторони завжди є слабина, яку приховують. Дайте собі термін, скажімо, два тижні відпочинку, і «омана» почне проходити.
  • Не споживайте інформацію в розслабленому стані, зі зниженим бар'єром критичності. Інформація із зовнішнього світу відкладається в підсвідомості у вигляді психологічних установок і формує майбутню поведінку.
  • Спробуйте навчитися спокійно, чітко, відкрито, не даючи волю емоціям і не звинувачуючи опонентів, висловлювати свої погляди і нести за це інтелектуальну і професійну відповідальність. Навчіться  слухати іншого, якщо хочете впливати на людей.
  • Дозволити собі змінювати свою думку можуть не всі, а тільки сильні, розумні, конкурентні і ті, що розвиваються.

Інфографіку підготовлено на основі статті директора Інституту державної служби і місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України, в. о завідувача кафедри публічної політики і політичної аналітики, професора, доктора політичних наук  Сергія  Телешуна «Управління людьми у нестабільному світі. Світовий досвід та українські реалії».

 

вівторок, 27 листопада 2018 р.

Управління людьми в нестабільному світі. Світовий досвід та українські реалії


Сергій Телешун

Директор Інституту державної служби і місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України, в. о завідувача кафедри публічної політики і політичної аналітики, професор, доктор політичних наук, заслужений діяч науки і техніки України

    У нестабільному інституційному середовищі лицемірство, демагогія і банальний практицизм стають невичерпними джерелами політичної творчості на усіх рівнях суспільного буття. Особливо це стосується країн, у яких політична система знаходиться у стані перманентної кризи, і на яку впливають загрози як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Крім того, інституційна нестабільність на національному і глобальному рівнях провокує усіх тих, хто вважає себе суб’єктами світової і регіональної політики, до формування нових правил гри, які б дозволили реалізувати та легітимізувати власний «порядок денний» у внутрішній та зовнішній політиці. Об’єктам політики, по узгодженню з суб’єктами, залишається зосередитися на пріоритетних проблемах  внутрішньої політики і стати ресурсною базою для нових геополітичних реалій.

Одним словом, переважну більшість країн і їх політичний клас та економічний бомонд не влаштовує сучасний світовий порядок у його теперішньому стані. Інструментом змін, суб’єктом і об’єктом цих процесів - як на глобальному, так і на національному рівні - є людина, громадянин. Тому не дивно, що словами або, точніше, висловами року, за версією Оксфордського словника, стають такі «терміни–явища» як «пост- правда» (2016 р.), що базується на емоціях та маніпуляціях; «радикальні культурні зміни» (2017 р.), що пояснюють особливу роль молодіу цих процесах; «токсичність» або «отруйність» (2018 р.), як подія – явище, що характеризує відносини між людьми та державами в сучасному світі. Таким чином піддаються гострій критиці і остракізму ідеї, авторитети, «країни лідери», наддержавні утворення, чия діяльність не встигає ефективно і соціально відповідально реагувати на суспільно-політичні, економічні, гуманітарні виклики і загрози першої половини ХХІ ст.. У більшості країн і значної кількості громадян виникає бажання змінити вектор комунікації з взаємного обміну між партнерами на так званий «стратегічний прагматизм», який більше нагадує глобальну спекуляцію інтересами як видом послуг. Це, насамперед, посилення контролю за усіма видами ресурсів і функцій, особливо тих, які є в дефіциті; підвищення ролі реальних грошей; інформаційних технологій та механізмів системного примусу усіх рівнів. За цих умов управлінські моделі повертаються обличчям до національного споживача соціальних послуг, що іноді іде всупереч глобальним порядкам і традиціям. Проте, це вибір національного політичного класу і суспільства, яке проектує конкурентну соціальну модель виживання в умовах системної внутрішньої і зовнішньої турбулентності. Можна погодиться з українським дослідником Я.Телешуном, який зазначав, що модель взаємостосунків між суб’єктами політики і суспільством визначається капіталізацією впливу на прийняття рішень у розподілі і ефективному використанні обмежених ресурсів.

За цих умов, вибір майбутнього робить суспільну свідомість  наріжним каменем процесу легітимізації політики управління державою в умовах глобальної та інституційної нестабільності. Аналіз широкого масиву зарубіжних і вітчизняних матеріалів з питання управління людьми дозволяє зробити висновок про актуальність цієї проблематики. Ця тема є цікавою у середовищі політиків, експертів, науковців, як в державах перехідного типу, так і державах зі сталими традиціями демократії. На думку американського професора Н. Хомського, «вузько корпоративні інтереси  владної верхівки та їх довірених осіб» в умовах формальної демократії захищаються від суспільного незадоволення через механізми пропаганди. Тема управління людьми, впливу і маніпуляцій є популярною у середовищі європейських дослідників та експертів, зокрема, французів, британців, німців. Особливо вона звучить у світлі «проксі» або так званих «гібридних» війн та останніх дезінтеграційних процесів у Євросоюзі та за його межами. Багато досліджень з цього питання з’явилося і в Україні.

Вже сама проблема та її обговорення стає інструментом маніпуляції, як з боку фахівців, експертів, політиків, громадських діячів, фінансово-політичних груп впливу, так і держави. На думку вітчизняної дослідниці Л. Литвинової, у централізованих суспільствах система управління концентрується в руках державного апарату та підтримує ідеологію управління, як правило, силовими методами. Натомість управління у поліцентричних, демократичних суспільствах базується на публічній та латентній (тобто прихованій) взаємодії легітимних політичних суб’єктів, які спираються на маніпулятивні технології управління. Для політичних еліт, що використовують технології цілеспрямованого маніпулювання свідомістю суб’єктів, ефективні маніпуляції стають необхідною умовою виживання, збереження свого статусу та посилення свого впливу та контролю за розподілом усіх видів ресурсів.

Особливого загострення боротьба за вплив і маніпуляції суспільною думкою набуває під час виборчих кампаній, переформовування політичної системи, інституційних криз, війн, громадянського протистояння тощо.

У будь-якому суспільстві існують конфлікти інтересів політичних суб’єктів, коли кожен із них прагне нав’язати свій дискурс, зробити його панівним з метою зміни суспільної, групової та індивідуальної свідомості. Проте, сучасні інформаційно-комунікаційні технології дозволяють перевести це протистояння на інший рівень інтенсивності, масштабності та ефективності. Конструювання смислу інформації відбувається шляхом програмування підтримки позиції автора. Головними стають конструкції та смисли, що закладаються автором у текст повідомлень та дозволяють зробити його ментальною технологією впливу на свідомість людини з метою програмування певної поведінки. Сама по собі технологія маніпулювання не є «гарною» чи «поганою». Визначальним є прихований смисл, який закладається у повідомлення та провокує до реальних дій. При маніпулюванні масовою свідомістю людей фізичні методи в основному не застосовуються. Зазвичай використовується комплексні психолого-лінгвістичні, політичні, кібернетичні і т. п. механізми багаторівневого впливу. Головним завданням цих механізмів є: відключити «раціо» (знизити критичність мислення), викликати системний страх і агресію (створити загрозу),  мобілізувати громадян навколо когось чи чогось з метою проблеми (запропонувати вихід), створити середовище кругової поруки або соціальної залежності (страх перед публічною критикою) та використати стан «стокгольмського синдрому» заручника як засіб масової підтримки реалізації того чи іншого політичного курсу або дії.

Найвищий ефект роботи пропагандистських повідомлень, як і для будь-якого іншого виду маніпулювання, відбувається в умовах «чистого навіювання», тобто без психологічного опору людини навіюванню і згодою на сприйняття впливів. Технології будуються таким чином, щоби в момент передачі інформації відвернути увагу адресата від справжнього змісту, підмінити його на такий, до якого неможливо підібрати контраргументи. Контраргументи - це основа опору навіюванню і самостійного мислення в умовах системного суспільно-політичного тиску.

На основі аналізу зарубіжного та вітчизняного досвіду спробуємо запропонувати власний рейтинг основних кластерів маніпулятивного впливу, які, на нашу думку, більш активно використовуються у політичному просторі ключовими політичними акторами протягом 25 років:

  • «Принципи по виклику» або догматичне навіювання. Спекуляція цивілізаційними, національно-культурними, соціальними та іншими цінностями у суспільстві та глобальному інформаційному просторі в залежності від  кінцевої мети їх носіїв та місця в ієрархії політичної системи. Особливо ці технології діють у транзитних суспільствах або у державах з нестабільним інституційним середовищем та системними конфліктами. Окрім того, цей кластер використовується у відносинах між державами як інструмент впливу і зовнішнього керування. Характерний як для держав і наддержавних утворень з неоімперськими амбіціями і традиціями, так і для держав, де національний політичний клас і частина суспільства знаходиться у посттравматичному стані власної меншовартості – експлуатуючи образ «жертви» або «месії».
  • Глобальні або «хмарні» фейки. Технологія «постправди», де головну роль грають не об’єктивні, правдиві факти і події, а емоційні наслідки від «потрібної правди», які резонують у суспільстві та дозволяють політичним акторам маніпулювати свідомістю громадян у потрібному напрямку. Через електронні ЗМІ, зокрема Інтернет і телебачення, через «громадян кореспондентів», «експертів» - «хмарні» або глобальні фейки легітимізуються у публічному просторі та стають новою непохитною для суспільної критики «постправдою».
  • Синдром соціальної глухоти. Ігнорування політичним класом проблем, які хвилюють переважну більшість суспільства. За рахунок ситуативних союзів друзів/ ворогів: органів влади, зарубіжних партнерів, основних фінансово-політичних і груп тиску, що мають медійний (і не тільки ) ресурс, через редакційну політику, «темники» і так звану «скоординовану позицію» проводять тотальну зачистку інформаційного середовища від суспільних подразників. Методи нейтралізації можуть бути різними - як публічними, так і негласними.
  • Інформаційний калейдоскоп. Сучасне тенденційне телевізійне мовлення побудоване таким чином: короткі сюжети змінюють один іншим, перемежовуються анонсами, рекламою, ток-шоу тощо. При цьому важлива інформація розбавляється чутками та скандалами, що призводить до деконцентрації уваги споживача. Цей калейдоскоп розрізненої інформації, яку людина не в змозі осмислити та проаналізувати, сприймається як єдине ціле. Увага розсіюється, критичність аналізу знижується - увага людини розосереджується і вона стає готовою до сприйняти  «політичних продуктів», навіювання, впливу, гасел, дезінформації.
  • Мозаїчність. Якщо інформацію треба впровадити в свідомість, не викликавши опору, її подрібнюють на частини через свідомо або несвідомо « контрольованих» чи вмотивованих політиків, експертів, журналістів, активістів - тоді осмислити загальну картину подій інтереси сторін, наслідки буде непросто.
  • Сенсаційність і терміновість. Часто в спеціальних новинах з’являється певний інформаційний «фаст-фуд»: «Сенсація!», «Терміново!», «Ексклюзив!». Градус сприйняття і орієнтація на потрібний «сенсаційний» подразник у громадян збільшується. Проте терміновість і сенсаційність повідомлень часто відволікає від ключових суспільно важливих і значущих проблем публічної політики. Спотворення інформаційного порядку денного - привід промовчати про важливе. Інформаційний шум і високе нервове напруження знижують здатність до критичного осмислення і роблять людей вразливими до навіювання, стереотипного мислення, примітивної пропаганди.
  • Фокус на другорядному. Відвернути увагу громадян від актуальних соціальних проблем сьогодення, що є визначальним у процесі вироблення механізмів ефективної публічної політики, на проблеми менш важливі, але більш медійно емоційні і політично результативні. Ключові політичні актори, ЗМІ, ЛСД (так звані «лідери суспільної думки» - не плутати з наркотичними речовинами), прагнуть нав’язати громадянам власний порядок денний, який може не співпадати з суспільними викликами і потребами. Репортажі викликають піднесення,хвилювання, стрес. Людина співчуває, радіє, мріє, забуваючи про актуальні проблеми суспільного і власного життя.
  • Контрольовані проблеми. Продовження попередньої технології, яка має дещо інше змістовне навантаження і діє за формулою: «проблема – реакція – проблема – рішення – необхідна реакція на необхідну проблему». У випадку неефективної діяльності владних інституцій щодо вирішення проблем соціально-економічного характеру («проблеми катастрофи»), пануючий клас схильний переорієнтовувати увагу населення з невирішених проблем на проблеми більшого рівня емоційної вразливості (проблеми безпеки тощо), які мають інспіровану природу походження. За цих умов громадяни згідні делегувати свої права і повноваження владі, іншим політичним інститутам і органам з метою вирішення «проблем» та збереження інституційної стабільності. погоджуючись на зміну політичного порядку денного та часткове обмеження своїх соціальних прав і свобод.
  • Інфікування проблемою. Зміна однієї моделі управління в державі на іншу призводить до соціальних потрясінь і катаклізмів. З метою унеможливлення повної деградації владних інституцій, збереження суспільно-політичного, громадянського порядку та керованості змінами у всіх галузях суспільного буття, варто проводити реформи поетапно, привчаючи громадян до незворотності змін і їх соціальної результативності і значущості. У випадку професійної недолугості, соціальної неефективності, за відсутності адекватного ресурсного забезпечення, особливо в умовах війни і збройного протистояння, - держава взагалі, а реформа управління зокрема зіткнуться з цілим комплексом проблем, які мають значний соціальний конфліктний потенціал громадянського протистояння.
  •  Абстрактність майбутнього або «щастя завтра». Неможливість отримати соціальний результат сьогодні. Небажання політичного класу нести політичну, адміністративну і кримінальну відповідальність за наслідки реалізації власної політики. Перекладання відповідальності за зміни на майбутні покоління. Глобальність і масовість планів за відсутності соціальних результатів. Орієнтація на перманентні вибори або постійні акції тиску.
  •  «Штучні авторитети» або «корисні ідіоти». Останні підбираються з числа формалізованих і достатньо відомих фізичних чи навіть юридичних осіб, спроможних під конкретну ситуацію свідомо чи несвідомо виконати функцію «пропелера», який розганяє інформаційну хвилю у вигляді конкретних трендів. Подібна інформація розповсюджується як прихована пропаганда чи реклама, але джерело походження залишається невідомим, факти не перевіряються, оскільки розповсюджуються в Інтернеті чи ТБ як достовірні. Крім того, популярні люди часто стають агентами впливу третіх сторін чи навіть держав - вони переконують прихильників або шанувальників у тому, в чому самі не є достатньо компетентними чи обізнаними. Вони часто бувають відірваними від реального, політичного та соціально-економічного життя держави у якій перебувають або проживають. Дуже часто по відношенню до цих суб’єктів суспільного життя використовуються окремі інструменти мотивації, зокрема фінансові, медійні тощо.
  • Емоційна сірість. Технологія підміни логічного мислення на емоційну дію. Використовуючи страх, обмеженість у освіті та інформації, соціальну невпевненість, агресію, нереалізовані бажання, образи і т.п. створити стійкі моделі поведінки, які б базувалися на поверхових нейролінгвістичних рефлексах, що блокують раціональний аналіз причин того , що відбувається у суспільстві. Крім того, постійно на рівні агресивного менторства повторювати необхідні меседжі та гасла. Постійно культивувати відчуття власної вини і неспроможності попередніх поколінь зрозуміти природу суспільно-політичних процесів. Натомість пропонувати власну месіанську модель порятунку, як єдино вірну і непогрішиму.
  • Технологія «інформаційного казана» спрямована, як це не дивно, на досягнення двох протилежних цілей. З одного боку, в процесі наступу на владу і опонентів, створити умови для розвитку контрольованого «інформаційного хаосу» у вигляді технологічного тиску, погроз, зливу конфіденційної, компрометуючої  або фейкової інформації з метою впливу на опонентів і суспільство. А з іншого боку - достатньо жорсткий контроль за інформаційною політикою у державі із залученням до цього процесу як зацікавлених сторін, так і представників громадянського сектору.

Отже, актуальною проблемою ефективної публічної політичної комунікації є недостатній рівень комунікативної культури з боку різних акторів публічної політики. Із соціально-психологічної точки зору, в комунікативних процесах громадськості та політикуму присутні комунікативні бар'єри, комплекси, елементи упередження і недовіри, які долаються вкрай повільно і неефективно. На сьогоднішній день не створено жодної комунікативної медіа платформи, яка могла би стати майданчиком для обговорення важливих проблем національного рівня. Ця ситуація призводить до постійного невдоволення, протистояння, непорозуміння і сприяє масованому застосуванню маніпулятивних стратегій у боротьбі за владу.

Що необхідно робити для підвищення суспільної активності та свідомості громадян на передодні виборів? Зокрема, варто:

  • Не піддаватися маніпулюванню і навіюванню, виховувати в собі здатність аналізувати інформацію, перестати пасивно спостерігати за перебігом подій, зберігати свідомість з високим рівнем критичного ставлення до середовища в якому ви знаходитесь. Чим складніше людина сприймає дійсність, тим менше в ній агресії.
  • Не лінуватись шукати інформацію та аналізувати факти навіть коли вони вам не подобаються, користуватись різними джерелами.  Розуміти приховані і публічні інтереси тих, хто намагається на вас впливати. Не бути обмеженими стереотипами і пропагандистськими кліше, шукати і декларувати власний інтерес, пропонувати свої послуги іншим. Не приймати рішення на основі пліток або чужих вподобань Уникати абстрактних обіцянок.
  •  Ефективний психологічний захист від промивання мізків – свідоме призупинення контактів з агресивним джерело інформації. Не дозволяйте нав’язувати вам чужу волю, яку ви не розумієте або не сприймаєте. Спробуйте зрозуміти і відшукати істинні причини такої поведінки. У іншої сторони завжди є слабина, яку приховують. Дайте собі термін, скажімо, два тижні відпочинку, і «омана» почне проходити.
  • Не споживайте інформацію в розслабленому стані, зі зниженим бар'єром критичності. Інформація із зовнішнього світу відкладається в підсвідомості у вигляді психологічних установок і формує майбутню поведінку.
  • Спробуйте навчитися спокійно, чітко, відкрито, не даючи волю емоціям і не звинувачуючи опонентів, висловлювати свої погляди і нести за це інтелектуальну і професійну відповідальність. Навчіться  слухати іншого, якщо хочете впливати на людей.
  • Дозволити собі змінювати свою думку можуть не всі, а тільки сильні, розумні, конкурентні і ті, що розвиваються.

І головне зрозуміти, що  «свобода слова» у спілкуванні з людьми з метою впливу може бути страшною, якщо вона не несе у собі адекватних думок і дій, принципів, сумнівів і совісті!

четвер, 18 жовтня 2018 р.

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В КОНТЕКСТІ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ: ГУМАНТАРНИЙ АСПЕКТ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ


Ілюк Тетяна Василівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри публічної політики та політичної аналітики Національної академії державного управління при Президентові України



Трансформація системи міжнародних відносин наприкінці ХХ – початку ХХІ століття, надзвичайно стрімкий розвиток інформаційних технологій та їх вирішальний вплив на суспільне життя, глобалізація світового інформаційного простору породили нові виклики та загрози. В умовах інформаційного суспільства змінюються механізми впливу держави як на процес прийняття управлінських рішень та формування зовнішньої політики, так і на проблеми захисту власних національних інтересів. Адекватної відповіді потребують загрози на кшалт інформаційного тероризму, глобалізації фейків, «гібридних воєн» тощо, – які постали перед світовою спільнотою. Неспроможність системи світової та регіональної безпеки відповідати новим викликам часу, що, зокрема, чітко продемонструвала й агресія Росії проти України, показує необхідність її модернізації і трансформації у відповідності до посталих викликів.

В умовах нових принципів поділу геополітичного устрою, який наразі визначається поділом не стільки між великими державами із сферами їх впливу, а, швидше, внутрішніми лініями напруженості між зоною стабільності, де панують закон і міжнародне право, де пріоритетними є права людини - і сферою невизначеності, яка характеризується зневагою до закону, численними локальними конфліктами, гіпертрофією сил кримінального ґатунку тощо [12, 4], - виникають нові форми глобального протистояння.

На зміну холодній війні, приходять т. зв. «гібридні» війни, які здійснюються у супроводі ланцюгів гарячих конфліктів, однак військова сила у яких не являється єдиною домінуючою. Як зазначає один із авторів концепції «гібридної війни», консультант міністерства ВМФ США Ф. Хоффман, процеси гібридизації є однією з ознак сучасної епохи, зокрема і у військовій сфері. Нову реальність військових дій він пропонує називати «гібридними» саме через різноманітність форм їх ведення, коли традиційні форми війни переплітаються з організованою злочинністю, тероризмом і іррегулярними конфліктами [2].

Головними джерелами гібридних загроз у сучасному світі вважають т.зв. сірі безпекові, або «буферні зони», що знаходяться на стиці інтересів ключових міжнародних гравців. Зокрема, на Сході Європи лінія нового поділу пройшла територією пострадянських держав, які після холодної війни опинилися в ролі «буферних зон» між Росією та краї нами ЄС і НАТО. Саме таким стратегічним положенням і пояснюється вразливість України, яка стала об’єктом російської гібридної агресії [12, 62].

При цьому, саме контроль за уявленнями стає одним з ключових чинників боротьби за домінування у світі. Роль інформації набуває першочергового значення, а інформаційний інструментарій стає ключовим елементом ведення гібридних війн. Як зазначає Головнокомандувач об’єднаних Збройних сил НАТО в Європі генерал Брідлав, гібридна війна атакує достовірність, щоб відокремити частину країни від механізмів, що її підтримують: «інформаційно, і ця частина гібридної війни вражає найбільше, всіма інструментами породжується фальшивий наратив. Ми починаємо говорити про швидкість і силу брехні, про те, як перемогти фальшивий наратив» [1].

«Гібридні» війни вибудовуються навколо низки інформаційних завдань і носять прихований характер. У таких форматах війни матеріальних цілей досягають активними діями не тільки в фізичному просторі, але й у просторі інформаційному та віртуальному. Її ведуть таким чином, щоб перешкодити супротивнику активно реагувати у відповідь – і це головне завдання гібридного інструментарію, який прагне впливати на центри прийняття рішень супротивника – як військові, так і цивільні. Окрім того, гібридна війна  може постійно змінювати правила гри і задіяні типи сили, оскільки вона одночасно оперує як військовими, так і цивільними складовими [14, 89 – 93].

Саме через таке використання чинників, коли було порушено усю систему ведення війн, Російський Федерації вдалося здійснити анексію українського Криму, скориставшись слабкістю України та дестабілізацією внутрішньополітичної ситуації. Окрім того, наявні фактори свідчать і про завчасну підготовку Росією підґрунтя для такої анексії, що була активно впровадженою в недійному і суспільноцінністному просторі.

Загалом, маємо сказати, що для успішного ведення гібридної війни обов’язковим є наявність або створення певних обов’язкових умов внутрішнього та зовнішнього характеру. Так, серед ключових умов гібридної війни є наявність у країни агресора сильної та дієвої влади, спроможної, попри усі проблеми, згуртувати громадськість довкола єдиної національної ідеї. Необхідним також є наявність достатнього економічного, військового та інформаційного ресурсу, який переважає ресурси супротивника. І, нарешті, обов’язковою передумовою забезпечення успіху в гібридній війні є слабкісті влади самого об’єкта агресії, суспільний розкол, занепад економіки, слабкість на міжнародній арені та зниження дієздатності силових структур [15].

Вже станом на 2014 рік, гібридний інформаційно-медійний характер російської агресії повною мірою виявив слабкі місця у низці стратегічно важливих аспектів національного розвитку України. Зокрема:

  1. Відсутність суспільного консенсусу та регіоналізація еліт сприяли поширення нав¢язуваних штампів та розпалюванню національної ворожнечі;
  2. Вразливість системи державного управління, яка виявилася розбалансованою після подій Революції Гідності дала можливість супротивнику для проведенню швидких тактичних операцій;
  3. Значна економічна, енергетична залежність від Росії, зумовлена, у т.ч. довготривалим проникненням в Україну російського капіталу;
  4. Відсутність концептуалізованої державної політики інформаційної безпеки та слабкість державної інформаційної політики;
  5. Олігархізація медійного простору та слабке покриття вітчизняним телерадіопростором значної частини території України;
  6. Неконтрольованість інформаційного простору, у якому вільно діє критична кількість медіа, що порушує законодавство України і загрожує її національній безпеці.
  7. Брак дієвих інституцій та механізмів оперативного реагування на інформаційні та інформаційно-психологічні загрози.
    Таким чином, саме суспільна дезорієнтація та розбалансованість системи державного управління України, яка оговтувалася після кризи, зумовленої Революцією Гідності і втечею екс-президента В.Януковича, дозволила Росії здійснити, як влучно зазначив Головнокомандувач об’єднаних Збройних сил НАТО в Європі Ф. Брідлав: «найбільш дивовижний інформаційний бліцкриг, який ми коли-небудь бачили в історії інформаційних воєн".
    При цьому, особливістю інформаційної війни, що ведеться проти України, являється той факт, що ми маємо справу не просто з ворожою пропагандою, а з явищем, яке фахівці-інформаційники слушно характеризують як "війну смислів/сенсів" (початок якої можна умовно віднести до 2006—2007 рр.) [5]. Саме інформаційно-психологічна війна, приниження української мови і культури, фальшування української історії, формування російськими засобами масової комунікації альтернативної до дійсності викривленої інформаційної картини світу, являється однією із ключових актуальних загроз національній безпеці та обороні України, що прописано і в Стратегії національної безпеки України  [17].
    Потрібно зазначити, що події та процеси, спричинені російською агресією проти нашої держави, значною мірою викрили системний та хронічний характер проблем, що накопичилися і в інформаційній сфері України. Факти свідчать, що станом на кінець 2013 року в Україні фактично не було дієвої системи захисту національного медійного, і, зокрема, телерадіоінформаційного простору. Окрім того, існували цілком сприятливі умови для масової і безперешкодної трансляції аудіовізуального продукту, зміст якого прямо порушував законодавство України у сфері інформаційної безпеки [16, 246].
    Окрім того, як згодом з¢ясували профільні органи, користуючись відсутністю в українському законодавстві обмежень на володіння друкованими виданнями суб’єктами інших країн в Україні, починаючи з 1993 року було створено та зареєстровано понад 30 видань, що у своїй назві використовували слова «Россия», «Русь, «Новороссия». Лише протягом 2014 року Державною міграційною службою, МЗС, а також органами сектору безпеки і оборони було позбавлено акредитації при органах державної влади понад 100 російських ЗМІ і видворено за межі України цілу низку працівників російських медіа за антиукраїнську пропаганду та недотримання журналістських стандартів [16, 246].
    Актуальним залишається і питання вироблення контенту. Як ми вже зазначали, особливістю «гібридної війни» проти України являється підміна агресором пропагандистської діяльності справжньою боротьбою сенсів/смислів». За таких умов, інформаційний чинник, який насправді став наскрізною темою «гібридної війни», виконує не самостійну, а допоміжну роль – супроводжуючи (або забезпечуючи попередню підготовку) військової фази операції. Для ретрансляції цих смислів задіюється уся множина каналів донесення інформації [5].
    Значний інтерес представляє і формування та трансформація гуманітарного фронту гібридної війни Росії, який було подано в якості концепту «м¢якої сили», що стала інструментом реалізації реваншистської геополітичної стратегії, яка активно впроваджується В. Путіним. Початок війни сенсів ми можемо віднести до періоду 2006-2007 років, коли відбувається кристалізація «реваншистської стратегії» В. Путіна, та перегляд концептуальних засад після зміни політичних режимів на теренах СНД (Грузія, Україна, Молдова, Киргизія), які були сприйняті Росією як інспірована ззовні загроза її ідеям геополітичного реваншу. Саме в цей період в РФ починає формуватися сприйняття «м’якої сили» як важливого елементу «гібридної війни», що знайшло відображення в т.з. «доктрині Герасимова». В своїй доповіді для Академії військових наук РФ, де йшлося про особливості сучасної війни, начальник російського генерального штабу В. Герасимов вказував на те, як повинен розгортатися сучасний військовополітичний конфлікт, які елементи мають бути в ньому задіяні та на яких етапах. Так було підкреслено зростання ваги саме невійськових методів тиску на супротивника, зокрема політичний, економічний та гуманітарний елементи. Своєю чергою інформаційне протиборство взагалі визначалося в якості наскрізної діяльності на усіх етапах конфлікту: його зародження, супроводження та у постконфліктний період. Також наголошувалося й на «асиметричних заходах», до яких було віднесено діяльність підрозділів спеціального призначення, розвиток внутрішньої опозиції, а також постійне посилення інформаційного впливу на об’єкт нападу [4].
    З переглядом доктрини зовнішньої політики Росії у 2007 році відбувається включення «м’якої сили», як елементу реалізації зовнішньополітичної стратегії [11]. З цього часу Росія починає інвестувати в м’яку силу як інструмент відновлення свого впливу на пострадянському просторі. Експансія російських ЗМІ в країни СНД та Балтії здійснює помітний вплив на регіональне інформаційне поле. Поширення російської мови та культури в регіоні, в свою чергу, значно підвищує рейтинги м’якої сили Росії. Підтримуючи міграційні тенденції та створюючи концепції «суверенної демократії», як альтернативи західній демократії, що враховує ментальні, історичні та інші особливості, Росія намагається перетворитися в країну-експортера ідеології та стати центром впливу й джерелом нової системи його політичних і культурних цінностей на пострадянському просторі [ 10, 182 – 183 ].
    Предметно, що у «Стратегії національної безпеки РФ до 2020 року», підписаній Д. Медведєвим у травні 2008 року, прописується значна роль поширення російської мови та культури за кордоном через ЗМІ, як дієвого засобу реалізації зовнішньої політики Росії. У цьому документі неодноразово згадується про телебачення та кіноіндустрію, контроль держави над виробництвом фільмів та «патріотичне виховання», як елементи національної безпеки [11]. Результатом такої політики стало нарощення кіновиробництва з метою сприяння поширенню російської мови та культури: лише в період з 2007 по 2008 рік відбулося збільшення кількості випущених фільмів на 13% (з 770 до 873 відповідно). Важливо також підкреслити, що, як зазначалося у доповіді Європейської аудіовізуальної обсерваторії, домінуючою тематикою російського кінематографу стало не просто повернення до радянського минулого, але й переписування його в потрібному ключі [3].
    Із створенням у вересні 2008 року Федерального агентства у справах СНД, співвітчизників, які поживають за кордоном і з міжнародної гуманітарної співпраці Російської Федерації «Росспівробітництво» відбувається інституційне оформлення російської «м’якої сили». Росспівробітництво підпорядковується Міністерству закордонних справ РФ, в узгодженні з яким реалізовує діяльність за кордоном через свої представництва або через своїх представників у складі дипломатичних представництв РФ без включення їх до основного штату представництв. При цьому, предметно, що порядок створення, функціонування та ліквідації представництв, а також роботи представників Росспівробітництва визначається виключно Президентом РФ, безпосередньо якому підпорядковується голова Агентства [13].

Із зміненням зовнішньополітичних пріоритетів РФ, відбувається і трансформація напрямів та масштабів діяльності Агентства [6]. Так, на початку 2008 року на Росспівробітництво покладаються функції комунікаційного каналу із зарубіжними країнами, що дозволив би ефективно ретранслювати культурно-гуманітарні цінності та сприяти формуванню єдиного культурного, наукового та освітнього простору й покращенню міжрегіональних та прикордонних зв’язків, про що неодноразово підкреслював тодішній Президент РФ Д. Медведєв.

Однак, із проголошенням зростання ролі м’якої сили в реалізації зовнішньої політики держави у 2012 році, що знайшло юридичне оформлення в Концепції зовнішньої політики РФ, відбуваються й концептуальні зміни в діяльності Росспівробітництва [8]. Насамперед, повноваження Росспівробітництва доповнюються галуззю сприяння міжнародному розвитку, а також долучається до процесу розробки, реалізації та інформаційно-аналітичного моніторингу політики зміцнення позитивного іміджу та культурно-гуманітарного впливу в світі сучасної Росії. Із набуттям нових повноважень діяльність Агентства набуває принципово нового значення на кшталт американського USAID.

У березні 2012 року відбулася зміна керівника Агентства та розширення його повноважень, а з травня 2012 р. на новопризначеного керівника Агентства К.Й. Косачева покладаються також обов’язки спеціального представника Президента Російської Федерації по зв’язкам з державами-учасниками СНД [19]. Розпочинається робота щодо узгодження із зацікавленими федеральними відомствами формату діяльності Агентства як одного із ключових інструментів м’якої сили. Новим керівництвом Росспівробітництва «м’яка сила» розглядається як один з двох рівноцінних похідних могутності держави, що дозволяє шляхом моделювання, маніпулювання та мобілізації досягати необхідної суспільної реакції.

Україна, з самого початку діяльності Агентства, перебувала у фокусі його уваги. У Києві ще наприкінці 2008 року було створено одне із перших представництв Федеральної агенції – Російський центр науки та культури. Станом на кінець 2011 року представництва Росспівробітництва були відкриті у м. Одеса та м. Сімферополь, обговорювалися також плани по відкриттю центрів у м. Харків, м. Дніпропетровськ, м. Львів. Окрім того, численні Російські центри та російські громадські товариства, що перебували в безпосередньому контакті із представництвами Росспівробітництва діяли в багатьох населених пунктах України, де проживала російська громада (переважно в південно-східній частині України) [18].

Після вибору українцями європейського шляху розвитку та намагання вийти з геополітичного простору російського впливу, що вилилися в події на Євромайдані, відбувається кардинальний перегляд політики використання м’якої сили Росії, яке використовується вже як елемент гібридної війни. Серед пріоритетних напрямів роботи на Україні визначається підтримка російської мови та системи російських шкіл в Україні та робота з молоддю й неурядовими організаціями. Підкреслюється, що на зміну механічному нарощенню гуманітарної присутності, приходить системна робота з різними цільовими аудиторіями за кордоном. При цьому, контакти розвиваються не на державному рівні, а через організовані структури громадянського суспільства, що пов’язували б державні механізми з громадськими, формуючи таким чином ефективну систему, що перебувала б під контролем держави  [9].

Навіть після окупації Росією АР Крим та розв’язання воєнної агресії на Сході України, для легітимізації чого РФ активно використовує риторику захисту російськомовного населення, - діяльність Росспівробітництва продовжує розвиватися в руслі максимального розширення впливу ідей «русского мира» на пострадянському просторі. Паралельно Росія переходить від участі в програмах міжнародної допомоги до конструювання власних таких програм. Зокрема, акцент переноситься на адресні двосторонні програми допомоги, орієнтовані, в першу чергу, на країни СНД, на реалізацію яких в період до 2020 року планується виділити $ 4-5 млрд. Зокрема, мова йде про програми підтримки «українських» програм [7]. Фінансування таких програм, що з початку проходило через Мінфін РФ, тепер проходить по каналам Агентства.

Росспівробітництво бачить своє завдання в тому, щоб розширювати «духовні кордони» «русского мира» як середовища, що розвивається не стільки на етнічній, скільки на духовній єдності. Для досягнення цієї мети, особливе значення набуває Україна - втрата України означає не просто загрозу реалізацію російського імперського проекту, але й являється небезпечною для самої російської державності. Намагання присвоїти українську історію, яскравим свідченням чого являється й широкий спектр заходів по всьому світу з нагоди Хрещення Русі князем Володимиром, проведених Росспівробітництвом; значна увага Агентства до питання Другої світової війни та радянського минулого, що є предметом постійних форумів і використовується з метою консолідації пострадянського простору (в тому числі не без викривлень та замовчувань) свідчать про значну роль гуманітарної складової у російсько-українському конфлікті. Із актуалізацією питання отримання автокефалії Українською православною Церквою, що викликало жорсткий спротив з боку російської сторони, у Російському центром науки та культури в Києві (представництво «Росспівробітництва») активно впроваджуються культурні заходи, присвячені релігійній тематиці, направленні на утвердження позицій Російського Православ¢я.

Той факт, що на сьогодні Агентство є єдиною постійно діючою російською офіційною організацією, що продовжує вести активну роботу в Україні, змушує активніше придивитися до проваджуваної ним роботи, а географічний ареол активності російських товариств, що збігається з територіями нестабільності, дає підстави говорити про штучне створення напруження на теренах України. Мова йде не про скорочення масштабів діяльності, як декларується російським політикумом, а про видозмінення форм та методів роботи, яка все так же направлена на реалізацію російської імперіалістичної політики, в тому числі й засобами м’якої сили. А публічна дипломатія, в даному разі, виступає ширмою для прикриття російського військового та диверсійного втручання. У той же час, активне використання мовного, релігійного та історичного чинників є вагомою складовою гібридної війни та свідчить про трансформацію не лише механізмів роботи Агентства, але й основних пріоритетів зовнішньої політики Російської Федерації.

Таким чином, аналіз гуманітарного аспекту гібридної війни Росії проти України наочно показує вразливість української моделі репрезентації сенсів та обумовлює потребу України у виробленні власної моделі формування наративу, в основі якого лежать наші національні інтереси та враховуються особливості ментального, історичного, ціннісного характеру й дозволили домінувати над сенсами, нав¢язуваними українському суспільству супротивником.

Зокрема, спроможність держави відстоювати власні національні інтереси як всередині суспільства, так і на зовнішньополітичній арені, є однією з ключових гарантій суверенності та соборності України. Для ефективного відстоювання національних інтересів, вважаємо за необхідне реалізацію наступних кроків:

  1. Комплексне вироблення державної інформаційної та гуманітарної політики, яка відповідала б посталим перед Україною потребам та наявним викликам - необхідне вироблення єдиної загальнодержавної ідеологічної моделі, направленої на утвердження в суспільній свідомості сили Української держави. Лише утвердження в усвідомленні громадянами держави як сильного інституту, що захищає власний суверенітет та Український народ, його культуру, мову, традиції, історію та цінності, стане запорукою суспільної єдності і державної могутності. При цьому, обов¢язковим чинником, що має враховуватися при виробленні такої політики мають слугувати національні та регіональні особливості та об’єднавчі для українського суспільства аспекти.
  2. Доцільно також звернути увагу на надзвичайно низький рівень довіри суспільства до влади та державних інституцій. Необхідність покращення їхніх позицій сьогодні являється запорукою суспільної стабільності та успішної протидії гібридній війні. Саме демонстрація слабкості Української держави, її влади та державних інституцій є одним із ключових месседжів навколо якого працює російська пропаганда. В цьому контексті, успішний розвиток України, як економічно, політично та соціально благополучної держави виступає ключовим сенсом, який і стане запорукою і припинення воєнних дій на Донбасі, і повернення анексованого АР Крим. І тут особливу увагу варто приділити роботі з окупованими територіями та прилеглими регіонами, які найбільше потерпають від засилля російського інформаційного продукту. 
  3. Говорячи про кроки, необхідні сьогодні для зупинення світоглядно-ментальної експансії Росії на теренах України, маємо насамперед закцентувати увагу на потребі вироблення власного якісного, конкурентоспроможного культурного та ідеологічного продукту, здатного не просто успішно конкурувати з продуктом супротивника – а перемагати його. На жаль, обмеження інформаційного продукту агресора, при недостатньому наповненні якісним інформаційним контентом, не дозволить забезпечити реалізацію національних інтересів. Лише забезпечивши якісний, цікавий та виважений контент, а також ефективну систему його промотування і поширення, ми можемо розраховувати успішну боротьбу і сприйняття його як українським суспільством, так і світовою громадськістю.
  4. Необхідним вважаємо також вироблення державної історичної політики, в основі якої лежатиме історична правда та суспільнооб’єднавчі концепти. Слабкість державної історичної політики, наслідком якої є регіоналізація історичної пам¢яті, зумовлена недостатньою увагою держави до історично-просвітницьких проектів та слабким інформаційним забезпеченням політики національної консолідації через популяризацію історичних знань. З огляду на це, необхідним вважаємо трансформація форм культурного продукту, наповнення ефірів якісними художніми та документальними фільмами, книгами, інформаційними матеріалами, які б доносили ключові месседжі до конкретних цільових аудиторій і працювали на об¢єднання українського суспільства і подолання наявних розбіжностей.
  5. Необхідно також досягти суспільного консенсусу в мовному питанні, що упередило б маніпулювання ним як з боку країни-агресора, так і з боку різних політичних сил (які нерідко являються її контрагентами), особливо у передвиборчий період.
  6. Вважаємо необхідним також посилення реалізації державної інформаційної політики, особливо на окупованих територіях, значна частина яких випала з українського інформаційного простору. Доцільно також перестати ігнорувати складнощі роботи в російському інформаційному просторі. Попри його закритість для українських учасників, вважаємо необхідним віднайти можливості взаємодії із російською аудиторією (зокрема, через ресурси мережі інтернет та наявні, хоч і не численні, медіа ресурси). Однак у цій площині важливим вважаємо узгодження позицій та їх відповідність українським національним інтересам.
  7. Попри всі складнощі протидії комплексній, добре організованій і розвиненій мережі російського інформаційного впливу, Україні необхідно розвивати власне іномовлення, яке досі, на жаль, фактично перебуває в стані зародження. Окрім того, необхідно налагодити ефективну інформаційну роботу в інтернет-сегменті, як одному з найбільш затребуваних та доступних широким колам громадськості.
  8. Доцільним також вважаємо активніше залучення ресурсів української публічної дипломатії та, нарешті, завершення її інституційного оформлення. Від того, наскільки сьогодні нам вдасться сформувати бажаний образ України в світі, залежить не лише її підтримка на зовнішній арені, але й, значною мірою, результат «гібридної війни». При цьому, важливо, щоб її дії не зводилися до симетричної відповіді на гібридні загрози, а сформували справжню систему просування національних інтересів України у світі та покращення її іміджу.
     
    СПИСОК ЛІТЕРЕТУРИ:

  1. Garamone J/ NATO commander Breedlove discusses implications of hybrid war/  [Електронний ресус] – Режим доступу: https://dod.defense.gov/News/Article/Article/604334/nato-commander-breedlove-discusses-implications-of-hybrid-war/
  2. Hoffman F. G. Hybrid Warfare and Challenges // JFQ. – January 2009. – № 52. – National Defense University Press. – Р. 34 – 39.
  3. The Film Industry in the Russian Federation //The European Audiovisual Observatory. Sept 2010. 2007 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.obs.coe.int/oea_publ/eurocine/russianfilmindustry_nevafilm2010.pdf
  4. Вєтринський І.М. Гібридна війна проти «м¢якої сили»: Україна в системі зовнішньополітичних орієнтирів РФ і ЄС // Вісник Дніпропетровського університету - 2017 - № 3. – С. 20 – 28.
  5. Горбулін В. «Гибридная война» как ключевой инструмент российской геостратегии реванша // «Зеркало недели. Украина». – 2015. – 23 січня.  – [Електронний ресурс] - Режим доступу: https://dt.ua/internal/gibridna-viyna-yak-klyuchoviy-instrument-rosiyskoyi-geostrategiyi-revanshu-_.html
  6. Ілюк Т. Трансформація публічної та культурної дипломатії Росії на сучасному етапі: діяльність «Росспівробітництва» // Країни пострадянського простору: виклики модернізації: збірник наукових праць / за заг. ред. А.Г. Бульвінського/ ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2016. – С. 19 -32.
  7. Климентьева Л. Россотрудничество: на финансовое участие Москвы в программах международной помощи может быть потрачено $ 4-5 млрд. до 2020 р.
  8. Концепция внешней политики Российской Федерации, 2013. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://archive.mid.ru//brp_4.nsf/0/6D84DDEDEDBF7DA644257B160051BF7F
  9. Косачев К. В кризис в разы повысилась посещаемость курсов балета, - Константин Косачев, руководитель Россотрудничества // Ведомости. – 2014. – 13 марта.
  10. Маклис А. Возрождение российской мягкой силы // Ойкумена. – 2011. - №2.- С.174 – 184.
  11. Обзор внешней политики Российской Федерации, 2007 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://archive.mid.ru//brp_4.nsf/0/3647DA97748A106BC32572AB002AC4DD
  12. Парахонський Б.О., Г. М. Яворська Г.М. Зовнішня політика України в умовах кризи міжнародного безпекового середовища : аналіт. доп. / Б. О. Парахонський, Г. М. Яворська. – К. : НІСД, 2015. – 100 с. – (Сер. «Національна безпека», вип. 10). – 100 с.
  13. Положение о Федеральном агентстве по делам Содружества Независимых Государств, соотечественников, проживающих за рубежом, и по международному гуманитарному сотрудничеству (Россотрудничество) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://old.rs.gov.ru/node/610
  14. Почепцов Г. Від покемонів до гібридних війн: нові комунікативні технології ХХІ століття. – ВД: «Києво-Могилянська академія», 2017.- 260 с.
  15. Рижук О. Поняття інформаційних та гібридних війн в умовах глобалізації // Український науковий журнал «Освіта регіону». - № 3. 2016. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://social-science.com.ua/article/1389
  16. Світова гібридна війна: український фронт: монографія. НІСД / за заг. ред. В.П. Горбуліна. – Х.: Фоліо, 2017. – С. 246.
  17. Стратегія національної безпеки України. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/287/2015
  18. Указ Президента Российськой Федерации от 08.05.2013 № 476 «Вопросы Федерального агентства по делам Содружества Независимых Государств, соотечественников, проживающих за рубежом, и по международному гуманитарному сотрудничеству» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_146145/942772dce30cfa36b671bcf19ca928e4d698a928/