пʼятниця, 11 травня 2012 р.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ АБО ЕФЕКТ ВАВИЛОНСЬКОЇ ВЕЖІ

Саух Ю.,
кандидат філософських наук,
доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління
при Президентові України


“Ми жили у часи великих потрясінь і перебудов”… Схожими словами починається більшість межево-граничних епосів мислителів різних часів, що були фіксаторами так званих ”коперніканських переворотів” у житті людства. І як завжди, ми стали жертвами подібного коловороту міркувань.

Так само і останнє десятиліття XXI сторіччя насичене великою кількістю парадоксальних, надзвичайно суперечливих процесів соціокультурного буття людства. Локальні військові конфлікти, повсякчасні кризи гуманітарного, суспільно-політичного, культурного, релігійного порядку, нестача продуктів продовольства та питної води у так званих “ країнах третього світу ” і не тільки, поряд з цим проблема перевиробництва товарів споживання, проблема надспоживання у країнах так званого “золотого мільярда”; торжество демократії, главенство закону, гуманістичні цінності, гарантії прав і свобод людини, рівність і справедливість, а поряд з цим система подвійних стандартів по відношенню до інакомислячих режимів і народів, що їх підтримують. Ми відмічаємо можливість виправлення невідповідності стандартам носіїв західної істини лише шляхом нав’язування демократії силовими методами; впевненість світових політичних еліт у безхмарному майбутньому, і поряд з цим системну кризу управління та кризу феномену політичного; боротьбу за вуглеводневі ресурсні бази під прикриттям допомоги поневоленим народам у боротьбі із узурпаторами влади; успіхи науковців у сфері нанотехнологій, біоінжинерії, IT-технології, генетиці, молекулярній біології, ядерній фізиці, кібернетиці тощо, і поряд з цим перебування понад 5 мільярдів людей у поясі науково-технологічного стримування та інформаційного гетто; критичну концентрацію фінансово-промислових потужностей у руках транснаціональних угруповань та розповсюдження ілюзії глобального благоденства; утвердження ідей релігійної віротерпимості, свободи вибору та волі, розмежування світської і церковної влади, а поряд з цим невідповідний до офіційних декларацій процес конвергенції держави та церкви, протиборство між різними релігійними утвореннями та конфесіями. Усім площинам цивілізації характерний перманентний стан нестабільності, крихкості та неоднозначності. Похапцем включаючись у реалії щойно змодельованої дійсності, любителі модних соціальних, культурних та політичних проектів стають жертвами Гобсівського Левіафана. Це по суті і дає можливість гойдати на хвилях історії “човна панамериканізму” до подальших обріїв панування Універсумом.

Сьогодні ми звикли з холодними серцями вдивлятись в телеекрани, у сюжети, наповненні десятками тисяч загиблих, просякнутих людським горем та аномаліями людяності та квазігуманності, природними лихами та економічними катастрофами, масштабним голодом та розкладом традиційної моралі. Можливо, це і є той розрекламований міф про новий етап розвитку майбутнього цивілізації, оспіваний західними мислителями ”рятувальний постмодерн”.

Чим є сучасний світ? Вдалою гармонізацією співіснування різнорідних поліідентичностей чи реалізацією концепту ”єдиного плавильного котла”, де усе з усім змішується у хаотичному поєднанні, формуючи основи якісно нової дійсності?

Тут, вочевидь, важко дати однозначну відповідь, яка з варіацій розвитку цивілізації є остаточною. Єдине, що можна констатувати, це те, що в межах глобалізації, всупереч самій природі глобального, можуть реалізовуватись кілька можливих сценаріїв розвитку.

Свідома історія людства дає нам приклади з минулого, щодо того, яким чином можлива універсалізація багатоманітностей. Символізм Біблейської історії про Вавилонську вежу, яка стала апогеєм консолідації потуг людини задля досягнення “найвищих сфер небесного”, проілюстрував, хоча і образно, спроби людства у єдиному пориві узагальнити усе та досягти єдиного. Наслідки цього усім відомі.

Антична елінізація та римська ідея Pax Imperia також мали неоднозначні наслідки в контексті реалізації моделі гомогенного світу. Середньовічна християнізація, і не тільки її релігійний підтекст, а саме розповсюдження універсального комплексу ідеолегем у вигляді віровчення серед різнорідних етно-соціальних груп людей, науково-технічний розвиток, концепція лінійної прогресії та еволюціонізму в епоху Нового Часу, як доктринальні постулати уніфікації сфер людського буття, призвели до нового витку загроз.

XXI століття стало у просторовому і часовому розумінні ще одним, наступним майданчиком випробувань у площині універсалізації та уніфікації усього існуючого. Природнім постає питання, щодо того, чим завершиться черговий виток глобального? Актуалізацією феномену національного, регіоналізацією, локалізацією чи гомогенним типом культури? У якому світі опиниться людина, і людство загалом завтра?

Поряд з цим не до кінця наведеним переліком суперечливих явищ, відбувається значуща за своєю епохальністю трансформація стратегем управління суспільством. Кардинальних змін зазнають класичні концепції аналізу політики, теоретичні та методологічні підходи та й піддається сумніву дієвість феномену політичного, який ще вчора здавався єдино можливим та унікальним способом самоорганізації та саморегуляції людської спільноти. На даний час ми є свідками інстутиційного атрофування і виродження державного організму, втрати діалектичного змісту останнього, нездатності цього класичного конструкту виконувати цільові завдання та реалізовувати дефініційне, функціональне навантаження. Держава перетворюється на своєрідний формалізований симулякр, набір атрибутивних ознак якого носить суто декларативний характер. Відверто виражені симуляції штучно та цілеспрямовано намагаються пригальмувати агонію згасання загальноприйнятих способів управління та організації суспільства. В умовах інтенсивної перебудови онтологічних основ буття людини, зміни координатної системи розташування людини у світі, зміщуються вектори соціального цілепокладання і зазнають відповідних трансформацій системоутворюючі механізми соціального та політичного.

Не випадково мислителі сучасності, такі як Жак Делез та Мішель Фуко, піднімають питання про інфраструктуру нового типу владних відносин, про зміну суб’єктів, об’єктів та сценаріїв організації соціального.

Постмодерн пропонує нам свій проект соціального гуртожитку у дусі позаідентифікаційних критеріїв групування, де будь-які демаркаційні, статеві, расові, національні, етнічні, класові, соціальні та політичні грані, а також межі предметно-чуттєвої та віртуальної реальності зникають. Однак при цьому мимохідь задаєшся питанням, чи не очікує у такому випадку глобальний світ доля Вавилонської вежі?

пʼятниця, 4 травня 2012 р.

ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ ПОЛІТИЧНІЙ КОРУПЦІЇ В ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ

Рейтерович І.В., кандидат політичних наук, доцент, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування НАДУ при Президентові України
Тіньков А.Л., здобувач кафедри політичної аналітики і прогнозування НАДУ при Президентові України


Політична корупція як соціальне явище існує практично у всіх країнах світу, у тому числі в тих, що відносяться більшістю дослідників до «еталонних» з точки зору розвитку демократії. Разом з тим, особливого значення політична корупція набуває у суспільствах транзитивного типу, однією з особливостей яких є надмірна політизація державного управлінського апарату. Попри те, що проблемам політичної корупції приділяється значна увага – причому як в науковій сфері, так і безпосередньо в площині політичного дискурсу, на сьогодні поняття політичної корупції є дискусійним. На нашу думку, політична корупція в системі державного управління – це використання державними службовцями, наділеними повноваженнями приймати політико-адміністративні рішення, відповідних важелів впливу з метою подальшого отримання політичних та соціально-економічних дивідендів у сфері функціонування політичних партій (парламентських фракцій), виборчого, конституційного, законотворчого, приватизаційного, бюджетного процесів, реалізації кадрових повноважень, лобіювання корпоративних та приватних інтересів тощо. При цьому політико-адміністративні рішення можуть бути як загальнонаціонального, так і регіонального або місцевого характеру та мати силу нормативно-правових актів. Відповідно суб’єктами політичної корупції, крім осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та політичних діячів, є також різноманітні політико-бізнесові групи, які діють опосередковано через підконтрольні політичні партії, фракції у парламенті тощо. В основі сучасної антикорупційної правової бази України лежить Закон України "Про засади запобігання і протидії корупції" від 7 квітня 2011 року [1], який є на сьогодні базовим антикорупційним правовим документом поряд із новою Національною антикорупційною стратегією на 2011-2015 роки та Державною програмою щодо запобігання і протидії корупції, ухваленою Постановою Кабінету Міністрів України від 28 листопада 2011 року. Зауважимо, що новий антикорупційний закон, як і його попередники, не містить визначення поняття "політична корупція", а отже і не встановлює перелік протиправних дій, які підпадають під це визначення. Не оперує цим поняттям і нова Національна антикорупційна стратегія. Це значно ускладнює виявлення та правову ідентифікацію корупційних діянь, які можуть мати ознаки політичної корупції. Вже завдяки цьому цінність означених правових документів в якості антикорупційних запобіжників значно знижується, враховуючи наскільки поширеною є в Україні політична корупція в системі державного управління. Проте це не означає, що Закон "Про засади запобігання і протидії корупції" є безпорадним у даній сфері. Напроти – він має низку положень, які спрямовані на запобігання саме цьому виду корупції. Так, порівняно з попередніми законами у даному законодавчому акті передбачені такі новації: значно розширено перелік суб'єктів відповідальності за корупційні правопорушення; координація антикорупційної політики здійснюватиметься спеціально уповноваженим органом, який визначається Президентом; встановлюється пряма заборона на отримання органами державної влади й органами місцевого самоврядування безкоштовних майна і послуг від фізичних та юридичних осіб; визначається правовий режим отримання подарунка (пожертвування) посадовими особами від юридичних і фізичних осіб; встановлюється порядок спеціальної перевірки відомостей про особу, яка претендує на посаду в органах влади або місцевого самоврядування; запровадження нового порядку здійснення фінансового контролю посадовців; установлення обмежень щодо осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави; запровадження на законодавчому рівні антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів; запровадження норми щодо недопущення виникнення конфлікту інтересів; забезпечення права громадськості брати участь у діяльності із запобігання та виявлення корупції; створення Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення. Важливою нормою також стало законодавче запровадження державного захисту осіб, які надають допомогу в запобіганні і протидії корупції. Норма насамперед стосується державних службовців, які можуть свідчити, у тому числі, про корупційні правопорушення вищих посадових осіб держави, діяльність яких часто-густо має ознаки політичної корупції. Особливо помітні зміни у сфері запобігання правопорушень вищих посадових осіб держави, що можуть ідентифікуватися із політичною корупцією в державному управлінні. Так, Стаття 6 "Обмеження щодо використання службового становища" встановлює перелік протиправних дій, що мають пряме відношення до політичної корупції. Вони включають: неправомірне сприяння фізичним або юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності, одержанні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, пільг, укладанні контрактів (у тому числі на закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти); неправомірне сприяння призначенню на посаду особи; неправомірне втручання в діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування або посадових осіб; неправомірне надання переваги фізичним або юридичним особам у зв'язку з підготовкою проектів, виданням нормативно-правових актів та прийняттям рішень, затвердженням (погодженням) висновків. Однією з антикорупційних "новинок" Закону України "Про засади запобігання та протидії корупції в Україні" стала норма про урегулювання конфлікту інтересів (Стаття 14). Як відомо, ця правова категорія вже давно є частиною європейських та міжнародних коммунітарних правових актів. Її запровадження стало результатам імплементації антикорупційних норм європейського права у вітчизняне законодавство, у відповідь на вимогу міжнародної спільноти виконати міжнародні зобов'язання України у сфері протидії корупції. Отже, в Законі передбачено обов'язок особою, яка уповноважена виконувати функції держави, вживати заходи щодо недопущення будь-якої можливості виникнення конфлікту інтересів. Стаття 1 визначає конфлікт інтересів як суперечність між приватними інтересами особи та її службовими повноваженнями, наявність якої може вплинути на об’єктивність або неупередженість прийняття рішень, а також на вчинення чи не вчинення дій під час виконання наданих їй службових повноважень. Механізмами урегулювання конфлікту інтересів у статті 14 Закону є всього два. Суб’єкти відповідальності за корупційні правопорушення цього Закону зобов'язані: по-перше, уживати заходів щодо недопущення будь-якої можливості виникнення конфлікту інтересів; по-друге, повідомляти невідкладно безпосереднього керівника, організацію за місцем роботи, орган, на який покладається проведення спеціальної перевірки вказаних осіб, про наявність конфлікту інтересів. Новий Закон також містить низку новацій у порядку притягнення до відповідальності. По-перше, особа, щодо якої винесено постанову про притягнення як обвинуваченої у вчиненні злочину у сфері службової діяльності, підлягає відстороненню від виконання повноважень до розгляду справи судом (Стаття 22). По-друге, такі особи підлягають звільненню з відповідних посад у триденний строк. По-третє, на особу, яка скоїла корупційне правопорушення, покладається обов’язок відшкодувати у повному обсязі моральну та/або майнову шкоду, збитки, що завдані державі, та іншим особам, що постраждали від її діяльності (Статті 23, 25). При цьому кошти та інше майно, одержані внаслідок вчинення корупційного правопорушення, підлягають конфіскації за рішенням суду в установленому законом порядку, а вартість незаконно одержаних послуг та пільг – стягненню на користь держави (Стаття 26). По-четверте, Законом передбачається ведення Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення, – єдиної бази даних, в якій зосереджуватимуться відомості про всіх осіб, яких притягнуто до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень. Але антикорупційна дієвість даних норм у площині протидії саме політичній корупції значною мірою нівелюється низьким рівнем суворості заходів покарання, визначених Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення". Зміни внесені останнім в Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та Закон України "Про державну службу" серед іншого дає широкі люфт потенційним корупціонерам "вийти сухими з води". Так, за такі правопорушення як суміщення посад, отримання подарунків, порушення вимог фінансового контролю та повідомлення про конфлікт інтересів та деяких інших законодавством передбачаються досить м’які санкції у вигляді штрафів від 10 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (в залежності від сфери, в якій здійснено правопорушення), тобто від 4500 грн. до 90000 тис. грн. (див. статті 172-2 - 172-9 Кодексу України про адміністративні правопорушення [2]). Враховуючи фінансові можливості, зокрема, народних депутатів, вищих посадових осіб держави або чиновників першої та другої категорії, такі штрафи можуть легко оплачуватися до наступного порушення. При цьому правопорушника можуть навіть не звільняти з посади, адже у законодавстві відсутня норма про обов'язкове звільнення за вчинення корупційного правопорушення у сфері службової. Підводячи підсумок під аналізом нового антикорупційного законодавства зазначимо, що в ньому так і не знайшлось місця багатьом необхідним антикорупційним нормам у частині протидії політичній корупції в системі державного управління. Зокрема, його норми поки що жодним чином не пов'язуються і не плануються пов'язувати із виборчим законодавством, яке потребує істотного вдосконалення на предмет запобігання потрапляння до системи державного управління носіїв корупційних практик. Останнє в свою чергу вимагає створення дієвих механізмів запобіганню застосування корупційних схем при формуванні виборчих списків політичних партій; протидії використання адміністративного ресурсу та інших форм незаконного ведення виборчих кампаній; запровадження належних вимог і механізмів забезпечення прозорості політичного фінансування. Без вирішення цих питань, а також проблем, що продукують недосконала Конституція України та законодавство про органи державної влади, які не містять реально діючих механізмів політичної відповідальності обраних посадових осіб і парламентських фракцій за виконання зобов’язань, взятих на себе під час виборчих кампаній, реалізації народного волевиявлення шляхом референдумів, дієвих санкцій за порушення присяги народних депутатів та низки інших положень, більшість норм антикорупційного закону у сфері протидії політичній корупції залишатимуться малодієвими. Список використаних джерел 1. Закон України "Про засади запобігання і протидії корупції № 3206-VI від 07.04.2011 [Електронний ресурс] // Інтернет-портал Верховної Ради України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3206-17 (22.09.2011). – Назва з екрана. 2. Кодекс України про адміністративні правопорушення №8073-X від 07.12.1984 [Електронний ресурс] // Інтернет-портал Верховної Ради України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 (24.11.2011). – Назва з екрана.