понеділок, 8 жовтня 2012 р.

ДОВІРА ЯК ВАЖЛИВИЙ ЕЛЕМЕНТ ФОРМУВАННЯ ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Пальоха Віталіна,
слухач Національної академії державного управління
при Президентові України,
спеціальність «Публічна політика та управління»

В сучасних умовах суспільно-політичного розвитку України, які характеризуються становленням і закріпленням демократичних цінностей публічного врядування, актуалізується проблема довіри до влади як до інституту представницької демократії. Державні службовці та посадові особи органів місцевого самоврядування стають об’єктом особливої уваги з боку громадськості, при цьому рівень довіри населення до влади є індикатором соціальної стабільності, що свідчить про готовність суспільства до серйозних реформ. Високий рівень довіри населення до органів публічної влади сприяє стабілізації соціально-політичної ситуації, підвищує рівень взаємодії державних структур і громадянського суспільства, покращує соціальне самопочуття державних службовців, якість роботи державного апарату в цілому.

Сучасна соціокультурна реальність має невизначений та нестабільний характер. Концепт довіри чітко пов’язаний зі взаємними очікуваннями, зобов’язаннями, залежностями, відповідальністю, ризиком, механізмом соціального порядку, співвідноситься з відчуттям захищеності та надійності, ефективністю та партнерством. Сучасне суспільство є надзвичайно динамічним, структурні елементи його знаходяться постійно в стані зміни, реорганізації, виникнення та занепаду. Тому, на думку відомого американського дослідника Ф. Фукуями, найбільш корисним типом суспільного капіталу є не здатність успішно діяти в рамках певного сталого колективу чи спільноти, а здатність утворювати нові об’єднання та нові рамки взаємодії [3, с. 54]. Суспільство, де люди довіряють одне одному через спільність етичних норм, має більше можливостей впроваджувати нові форми організації, оскільки високий рівень довіри сприяє виникненню різноманітних типів соціальних контактів, що, в свою чергу, сприяє формуванню громадянського суспільства.

На жаль, сьогодні в Україні спостерігається досить низький рівень довіри громадськості до різних гілок влади, що пов’язане не лише з негативною оцінкою діяльності державних інституцій, але й, значною мірою, зумовлено емоційним сприйняттям їхньої діяльності. Відтак недостатня підтримка населенням дій та програм, які здійснюються органами публічної влади, сприяє виникненню передумов для соціальної напруги, деструктивних процесів та кризових ситуацій в суспільстві.

Найбільш динамічно змінюється за роки незалежності України рівень довіри громадян до Президента країни. Піковими значеннями в цих дослідженнях, які були проведені після чергових виборів Президента у 1995 р, 2000 р., 2005 р., 2010 р., був рівень довіри до новообраного чи переобраного на другий термін Президента України. Такий рівень довіри до Президента перевищував довіру до всіх інших державних та політичних інститутів. Разом з тим, в міжвиборчий період частка громадян, яка довіряє Президентові, більш чи менш стрімко знижувалась. Слід зазначити, що у 2005 р., після так званої «помаранчевої революції», частка громадян, які довіряють Президентові України, становила більшість. Після виборів 1994, 1999 та 2010 рр. рівень довіри хоча й зростав, але вже значно менше (графік 1, 4) [1, 36 с.].

Графік 1. Рівень довіри населення до Президента України


Довіра громадян до Кабінету Міністрів України виявилася досить залежною від коливань довіри до Президента країни. При цьому виявилось, що ця залежність була характерною не тільки для періоду президентсько-парламентської форми правління в Україні (1995 – 2006 рр.), коли Уряд і де-юре, і де-факто формувався Президентом країни, а й після конституційної реформи 2005-2006 рр., коли юридично він формувався парламентом. Але найвищий для певних періодів значень рівень довіри до Уряду, за даними моніторингу ІС НАНУ, досягав у 1995 р. (16 % довіри), у 2000 р. (14 % довіри), у 2005 р. (37% довіри), у 2010 р. (20 % дові­ри), тобто після президентських виборів, а не парламентських, і був нижчим за рівень довіри до Президента країни. Звичайно, і в 1995 р. (уряд Є.Марчука), і в 2000 р. (уряд В.Ющенка), і в 2005 р. (перший уряд Ю.Тимошенко), і в 2010 р. (уряд М.Азарова) в Україні після президентських виборів відбулась зміна і складу Кабінету Міністрів. Однак зміна урядів в Україні за період 1994-2010 рр. відбу­валась значно частіше, ніж зазначено нами, але ті зміни не приводили до суттєвого зростання рівня довіри до них. А тому є підстави вважати, що тенденції змін рівня довіри громадян країни до урядів значною мірою зумовлені змінами довіри до президентів країни (графік 2, 4) [1, 36 с.].

Графік 2. Рівень довіри населення до Уряду



Складнішою є динаміка рівня довіри громадян до Верховної Ради. До 2005 р. рівень довіри до Верховної Ради України залишався стабільно низьким, і це, незважаючи на той факт, що Верховна Рада України тричі переобиралась – у 1994, 1998, 2002 рр., змінювались президенти і уряди, але довіра суттєво не зростала. Тільки у 2005 р. після «помаранчевої революції» був сплеск зростання довіри до парламенту, але він був меншим, ніж до Президента та Уряду й не супроводжувався зміною персонального складу Верховної Ради. Тобто знову ж таки був відголоском змін у інших гілках влади. Низький же рівень довіри до Верховної Ради навіть після її переобрання до 2005 р. був зумовлений тим, що її повноваження були обмежені. За результатами виборів вона не формувала Уряд до 2006 р., а отже, не могла суттєво впливати на рішення виконавчої влади. Після 2006 р. довіра до Верховної Ради дещо підвищилась, але залишається нижчою за довіру до Президента та Уряду (графік 3, 4) [1, 37 с.].

Графік 3. Рівень довіри населення до Верховної Ради України



Графік 4. Частка населення України, хто довіряє вищим органам влади



Звичайно почуття довіри або не довіри – це в першу чергу соціально-психологічне поняття, проте воно виливається у цілком економічні наслідки. Припустимо, що громадянин повністю довіряє уряду та його політиці. По-перше, така людина спокійно «витрачає» відповідно до рівня свого доходу без гіпертрофованої тривоги про завтрашній день. По-друге, уникає працювати в тіньовій сфері економіки, бо впевнена, що всі податки з її заробітку будуть спрямовані на забезпечення нагальних потреб усього суспільства. По-третє, регулярно робить заощадження та довіряє їх фінансовим посередникам, вкладаючи в найкращому разі у цінні папери чи депозит у банку. У багатьох розвинених країнах світу навіть під час кризи громадяни не перестали довіряти керівництву, бо всі три з наведених вище елементів поведінки зберігалися.

Наведемо приклади українських реалій. У наслідок кризи, обсяги заощаджень у готівці та депозитах зменшилися з 22% до ВВП у 2007-му до 10,9% у 2011р., а ці активи є найліквіднішими, тобто заощадження в інших мали знизитися ще вищими темпами. До того ж, з-поміж двох видів готівки українці почали дедалі частіше обирати іноземну валюту: якщо 2007-го співвідношення готівкових заощаджень було 9,4% на 4,6% ВВП на її користь, то 2011-го – 7,2% на 0,7% ВВП. У той час як, незважаючи на скорочення доходів та заощаджень, торішні обсяги останніх у валюті становили лише на 0,1 відсоткового пункту менше, ніж 2008-го. З одного боку, це свідчить про недовіру до гривні та до можливостей органів центральної влади підтримувати її стабільність. З іншого – слід розуміти, що хоч би яку грошову одиницю наші співвітчизники вибирали, як правило, вона «лягає під матрац», виходячи з економічного кругообігу та зменшуючи потенційний сукупний попит, тому сам факт наявності значних заощаджень у готівці є свідченням невпевненості громадян у завтрашньому дні і вичерпаному кредиті довіри до влади [5].

За таких тенденцій, хоч би якими були рейтинги політичних партій, що перебувають при владі, про позитивне ставлення суспільства до державної верхівки незалежно від персоналій можна буде говорити лише тоді, коли остання почне регулярно вживати дієвих заходів для пом’якшення вище зазначених системних диспропорцій.

В процесі соціальної самоорганізації суспільства визріває нагальна потреба формування нової позитивної та стабільної конструкції взаємостосунків держави й громадянського суспільства у всіх сферах життєдіяльності, на основі партнерства та, що найголовніше, довіри. На шляху по зниженню рівня невиправданих очікувань населення, розширення можливостей самореалізації громадян стане створення ефективних інструментів суспільної експертизи та контролю дій влади, встановлення таких «правил гри», які б оптимально задовольняли обидві сторони відносин. Адже довіра це в першу чергу відповідальність, захищеність, надійність і українська влада має зрозуміти, що саме вона є зацікавленою стороною у прогресі таких питань.

 

Список використаних джерел

1.                 Українське суспільство 1992-2010. Соціологічний моніторинг / За ред. д.е.н. В.Ворони, д.соц.н. М.Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України,2010. – 636 с.

2.                 Скрипкина Т. П. Психология доверия. – М., 2000..

3.                  Фукуяма Ф. Доверие. – М.: АСТ – Эрмак, 2004. – 730 с.

4.                 http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=6&n=62&c=1370

5.                 http://tyzhden.ua/Economics/53475

6.                 http://www.niss.gov.ua/articles/915/

 

Немає коментарів:

Дописати коментар